В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ: «Освіта — не лише передача певної суми знань»

Україна долучається до Болонського процесу, мета якого — формування загальноєвропейського освітнього і наукового простору для підвищення конкурентоспроможності європейської системи науки і вищої освіти у світовому вимірі, а також для підвищення ролі цієї системи в суспільних перетвореннях. Торік в Україні завершився підготовчий етап і розпочато впровадження в систему освіти принципів Болонської декларації. Про те, як це відбувається в державі в цілому та в окремих українських університетах зокрема, розмова з президентом Національного університету «Києво-Могилянська академія» В’ячеславом БРЮХОВЕЦЬКИМ.

— В’ячеславе Степановичу, чи можливе входження в Болонський процес окремо взятого університету?

— Звісно, в ідеалі має працювати система. Тому що позитивні зрушення можливі лише за системного характеру розв’язання якихось проблем. Безперечно, може бути окремо взятий один або кілька університетів, де це відбувається в інший спосіб. Проте це часткове вирішення проблеми, яке ніколи не дасть загального позитивного результату.

Коли мене запитують: «Як ви впроваджуєте в «Києво-Могилянській академії» принципи Болонського процесу?», я відповідаю: «Ніяк». Так сталося, що практично всі вони були закладені в концепцію НаУКМА в 1992 році, тобто ще до започаткування Болонського руху. І це не випадково. Тому що в основі першого статуту нашого університету лежить Хартія європейських університетів, яка фактично містить усі ті принципи, на які спирається Болонська декларація і які вже значно пізніше були реалізовані багатьма європейськими країнами.

— Доволі часто доводиться чути суперечки, навіть між освіченими людьми, особливо старшого віку, що бакалавр — це фахівець з незакінченою вищою освітою. Розтлумачте, зрештою, що таке двоступенева вища освіта і наскільки повною мірою вона прийнята в Україні?

— Двоступеневий рівень освіти НаУКМА почав упроваджуватися десь із 1996 року. Було дуже непросто. Деякі потужні університети (ім. Т.Шевченка, наприклад) затято виступали проти магістерських програм. Але ми довели, що ці програми можливі і саме в пропонованому нами форматі. Сьогодні це вже загальноприйнято. Та українські чиновники надто полюбляють йти шляхами паліативів. Так і питання із ступеневістю вищої освіти лишилося по суті не вирішеним до кінця. Адже визнавши, що треба готувати бакалаврів і магістрів, вони залишили проміжний ступінь — спеціаліста. Мало того, у нас в систему вищої освіти перейшли технікуми, що завжди вважалися середніми навчальними закладами і такими, власне, й залишилися. Як наслідок — маємо молодших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів, магістрів. Така ієрархія й призводить до плутанини й нерозуміння. Тим часом увесь цивілізований світ поділяє фахівців із вищою освітою дуже просто — бакалавр, магістр, доктор наук.

Нерішучість у впровадженні певних реформ призвела до того, що сьогодні дуже важко, в принципі, зламати цю ситуацію. А між іншим, до 2010 року, коли Україна має повністю ввійти у Болонський процес, відповідно узгодивши своє законодавство і дії з його принципами, лишилося обмаль часу. Формально перейти на двоступеневу вищу освіту досить просто, по суті — набагато складніше. Навчання за магістерськими програмами відрізняється не просто назвою. Різниця у принципі побудови навчального процесу. Скажімо, свого часу мене часто питали: а за якими підручниками ви навчатимете магістрів? Та річ у тому, що магістри не вчаться за підручниками. Це рівень бакалавра, а магістр вчиться за науковими журналами, на найновіших наукових досягненнях. І саме тому університети мусили би мати найвпливовіші світові видання в тих галузях, в яких вони готують магістрів. А цього, на жаль, немає, за окремими винятками. Навіть ми не маємо повного зібрання періодичних видань, де друкуються найпередовіші, найновіші розробки. Передплачувати їх усі досить дорого. Ми, звісно, маємо у своїй бібліотеці величезний інтернет-ресурс, але цього недостатньо і це також потребує коштів. Проте й цю проблему, на мою думку, розв’язати досить просто.

— А як у Болонському процесі почуватимуться наші аспіранти і докторанти, кандидати і доктори наук?

— Проблема нашої аспірантури і докторантури виглядає значно складнішою. Хоча там теж існує формально просте розв’язання. Воно полягає в тому, що, скажімо, від сьогодні — як це сталося в країнах Прибалтики, певною мірою в Польщі — держава визнає, що кандидат, доктор наук вважаються еквівалентом PhD. А далі продукують уже не кандидатів чи докторів наук, а тих самих PhD — докторів філософії. Це загальноприйнята назва в усьому світі. Кандидати наук не будуть заперечувати, бо вони піднімаються на вищий рівень, та й доктори нічого не втрачають. Але проблема полягає в іншому: як готувати PhD, які, між іншим, будуть в усіх галузях? Адже вся справа в тому, що наші аспірантуру і докторантуру не можна порівнювати з тою докторантурою, де готують PhD. Там це може тривати від п’яти до восьми років, бо то дуже серйозне навчання. Студенти на PhD (так їх там називають) вчаться значно інтенсивніше, ніж на бакалавраті чи магістеріумі. Це шалено напружена робота. Добре пам’ятаю своє навчання в радянській аспірантурі — то були найкращі часи мого життя. Два з половиною роки я належав сам собі. Друкувався як журналіст, бігав по видавництвах, писав рецензії. Одним словом, як міг, заробляв на життя, і лише якусь дещицю часу відводив на власне дисертацію. Але сьогодні я переконаний: людина, щоб мати справді науковий ступінь високого рівня, повинна дуже тяжко працювати. Тому я, скажімо, не знав фундаментальних речей у тій галузі, в якій тоді працював. Їх просто не вивчали. Натомість вивчали основи марксизму-ленінізму, іноземну мову (добре, що на той час я вже знав англійську, а колегам доводилося сутужно), ну, і спеціальність.

Тобто, є проблема в тому, що до 2010 року, навіть якщо ми вже в наступному, 2007-му, почнемо нормальну докторантуру в болонському розумінні, ми не встигнемо її розгорнути. Сьогодні проводяться два експерименти із впровадження докторських студій — у Львівському університеті і в НаУКМА. Тобто ми самотужки намагаємося впровадити ці системи. Але ж вони не корелюються із законодавством. Може виникнути така складна ситуація, що ми випустимо оцих PhD, а їх не визнаватимуть в Україні, як, до речі, трапляється з деякими нашими випускниками й, очевидно, не тільки нашими. Вони захистили на Заході PhD дуже високого рівня, а, повертаючись сюди, не визнаються не те що докторами, а й кандидатами наук. Їх примушують перезахищатися на кандидата наук, що є абсолютним нонсенсом у країні, яка підписала Болонську декларацію.

— А як на це реагують державні органи, що мали б відповідати за впровадження принципів Болонського процесу в загальнодержавному масштабі?

— Позиція чиновників дуже проста: давайте нічого не робити, а там побачимо. А раптом щось не так зробимо, раптом не так вийде. У нас, мовляв, і так добра освіта. Так, у нас і справді була непогана освіта, але лише в окремих галузях і в певних зрізах. А загалом — абсолютно негодяща. Отже, зберігають негодяще, а те, що мало якусь вартість, пропадає. Скажімо, глибина вивчення математики (це я кажу, як філолог) різко впала. Сьогодні це колосальна проблема для суспільства. Не в тому, що просто математики не знають, а в тому, що середня і вища школи втратили розуміння того, що математика потрібна не заради математики, а заради тренування й розвитку інтелектуальної спроможності людини. Про це забули. Фундаментальне забувається, а речі, що й створювали негаразди в нашій освіті, — скажімо її вузька спеціалізація, зберігаються.

Заведено вважати, що вузька спеціалізація — це панацея. Та ні. У всьому світі сьогодні пропонують широку базисну освіту, тому що людина за своє життя п’ять-шість разів міняє спеціалізацію. Це я знаю по собі. Моя перша освіта — технічна, потім журналістика, за нею бібліотекознавство. Сьогодні я адміністратор, що теж, між іншим, вимагає відповідної підготовки. Не кажу, що всі повинні так іти, але так є.

Отже, ми не встигаємо за той час, що лишився, переорієнтувати нашу підготовку на докторські програми. Це вже, на мою думку, фізично неможливо.

— То, може, не варто й поспішати? Зрештою, чим найбільше приваблює Болонський процес українських студентів? Можливістю працювати за кордоном. То потерплять ще трохи, а тим часом попрацюють тут.

— Річ у тім, що найкращі наші випускники, як теперішні, так і ті, що вчилися за радянських часів, можуть працювати за кордоном і без Болонського процесу в будь-якій галузі. За винятком хіба що медичної, де в нас підготовка не така, як слід. Убачати у впровадженні принципів Болонського процесу лише можливість для українських спеціалістів працювати за кордоном — це глибоко хибна позиція. Болонський процес насамперед має підвищити рівень контролю за засвоєнням студентами знань і вміння використовувати ці знання, якість навчального процесу, мобільність студентів. Ось ті основні параметри, заради яких створювалася Болонська декларація. Мобільність студентів не означає, що вони готуються для роботи за кордоном. Мається на увазі, що кожен студент у міру успішності своєї студентської діяльності може і має право вчитися в різних університетах. При цьому цікаво, що в нас це розглядають в одному аспекті — вчитися за кордоном. Це знов-таки не відповідає Болонській декларації. Чому лише за кордоном? Слід розуміти так, що, скажімо, студент НаУКМА може, провчившись у ньому один рік, наступного — поїхати до Львівського університету, потім — до Дніпропетровського, повернутися і завершити навчання в нас. І курси, які він слухав у тих університетах, ми йому зараховуємо так само, якби він вивчав їх тут, а отримані там оцінки перераховуємо на наші рейтинги. Це теж мобільність, закладена в Болонській декларації. Хоча тут можуть бути й інші комбінації.

Між іншим, я щойно повернувся із засідання консорціуму щодо впровадження автономії університетів України, де ми обговорювали ці питання. На превеликий жаль, хоча президент України ще два роки тому задекларував свій намір надати право автономії або провести експеримент з її надання бодай кільком університетам, справа не зрушила з місця, я б навіть сказав, що ще більше загальмувалася. Не виключено, що незабаром наш консорціум виступить із публічною заявою з приводу дій чиновників секретаріату президента і Кабінету міністрів, які бояться цього експерименту. На засіданні ми говорили про те, що майже два роки працюємо, знайшли багато спільних точок, тож давайте запроваджувати мобільність між нашими університетами.

— А що має спонукати студента до мобільності? Чим його може приваблювати інший університет?

— Там можуть бути викладачі, яких немає в його університеті. Це природно. Ми проводили різні опитування. Запитували випускників, що найбільше вплинуло в процесі навчання на їхнє становлення. Виявилося, не наші комп’ютерні мережі, не якісь інтерактивні програми, не наша відкритість до світу. Хоча це теж не на останньому місці. Найголовніше — безпосереднє спілкування з особистістю професора. Справді, у Харківській юридичній академії, приміром, може бути професор, якого за масштабом особистості немає в нас. Можливо, він не цікавий кожному студентові, але ті, хто, наприклад, вивчає кримінальне право, хочуть у нього навчатися. Студент їде туди і це залишає слід на все його подальше життя. З власного студентського досвіду можу пригадати, що найпотужнішим моїм враженням залишилося спілкування з викладачами в курилці. Там під час перерви ми говорили про те, про що не можна було говорити в аудиторії. То були інші часи, але й зараз безпосереднього спілкування з професором не замінить жодна комп’ютерна програма. Я часто наголошую своїм студентам, що ніякі інтерактивні навчання не замінять чорної дошки, на якій професор білою крейдою виписуватиме прописні істини, яким уже тисячі років. Освіта не є лише передачею певної суми знань. Це процес інтелектуального виховання. Кожна особистість є виразником своєї внутрішньої ідеології. І це впливає набагато сильніше, ніж загальні думки, що знеособлено постачає мережа Інтернету.

Отже, Болонський процес покликаний вирішити насамперед проблему якості навчального процесу. Це його найголовніший принцип, і коли ми це збагнемо, тоді й решта принципів дуже легко увійде в наш освітянський побут.