Вутлий човен елітної освіти

Чи потрібна в Україні так звана елітна освіта? Освіта іншого порядку, якості. Якщо йдеться про освіту для еліти, то суперечка щодо самого поняття еліти (байдуже, якої — еліти багатства, влади чи інтелектуальних здібностей) далеко поведе й тільки замаскує проблему. Мотив особливої, поглибленої освіти для обдарованих дітей також відпадає, бо як визначити межу, за якою та чи інша здібність уже не сприймається як дар? І яка зі сфер докладання людських сил — математика, біологія, мистецтво — візьме на себе репрезентативну, статусну роль у вимірі ступеня обдарованості?.. У ще делікатнішу ситуацію ми потрапимо, коли пригадаємо, що нині «за бортом» доступної освіти нерідко залишаються саме талановиті діти, батьки яких не мають змоги забезпечити потрібний для «виявлення таланту» комплект обов’язкових підручників, приладдя, одягу й взуття для відвідування непростої школи.

Нині під елітною освітою здебільшого розуміють інтенсивний науковий або художній тренінг із прицілом на формування фахівців; освіту для дітей еліти, де навчають приблизно того ж, що й усіх, але провадиться сегрегація, з дитинства заводяться потрібні знайомства, формуються кланові зв’язки тощо. Та в нас йтиметься швидше про третій, акумулятивний тип, про освіту вищої якості, яка ставить на другий-третій щабель питання про здібності тих, хто потрапляє в її умови.

Слід відрізняти якісну елітну освіту від спірної й доволі застарілої методики навчання, що панує повсюдно. Сучасні школа, вуз, хоча й мають щасливі винятки, звичайно дають мінімум знань, потрібних для елементарного виживання в професії. Більш того, багато хто задовольняється частиною мінімуму («Вам це знати непотрібно, а якщо знадобиться — прочитаєте...»), що являє собою необачну надію на самоосвіту, досвід, на зв’язки, гаманець. Іншими словами, у суспільстві споживання педагог виконує принизливу функцію соціалізації зростаючого споживача: справжні знання (як усе справжнє) визнаються небезпечними, адже спонукають думати, а отже, уникати протягнених новітніми карабасами маріонеткових ниток.

Під освітою нині найчастіше розуміють набуття людиною певної кількості знань, які роблять із неї: а) хорошого споживача (зацікавлена економіка); б) слухняного підданого (зацікавлена держава); в) ефективного працівника (зацікавлений роботодавець). Проблема в тому, що це не є завданням освіти. Швидше це перелік причин, через які освіта втрачає в якості. Водночас практика показує, що в кожному суспільстві потрібна якась кількість — назвімо це критичною масою — добре освічених людей. Тільки на дрібних етапах, короткочасних інтервалах історії здається, ніби люди діють під диктовку обставин. Коли ж узяти великий проміжок часу і подивитися на нього ретроспективно, стане ясно, що обставини завжди вибудовуються так, як хотіли люди, й аж ніяк не навпаки. Отже, якісна освіта потрібна вже тепер — для майбутнього резонансу, для того, аби щось — зростання, зрушення, стрибок — сталося «потім». Крім того, якісна освіта вигідна навіть у суто бюджетному плані. Недавні дослідження в низці країн — США, Франції, Великобританії, Іспанії — показали, що прибутки держави напряму залежать від інтелекту нації. У нас згаданої критичної маси поки що немає, хоча ситуація загалом ліпша, ніж 10—15 років тому.

Своєрідними «гальмівними колодками» виступає саме ставлення до освіти більшої частини суспільства. Половина опитаних киян не вважають хорошу освіту головною умовою успішної кар’єри. Набагато важливішими чинниками визнають гроші, зовнішні дані, лідерські якості й уміння ризикувати. Тобто найвищою метою визнається все-таки кар’єра, а не набуття глибоких комплексних знань. Мовляв, навіщо вони потрібні, коли не ведуть до збільшення заробітку? А для зовнішнього престижу, для наведення мостів з іноземними фірмами досить і володіння мовами... Що поробиш, економіка дедалі більше рухається в бік обслуговування й сервісу, де фундаментальні знання не є конче потрібними. Натомість потрібні «навички» (skills), «манери» тощо. Спеціальна праця — як інтелектуальна, так і фізична, помалу зникає з обрію реальності. У цьому сенсі цікаво простежити за зміною самої вузівської стилістики в розрізі останніх півтора століття. Ось вибухнула індустріальна революція, яка спричинила дефіцит кваліфікованих кадрів. І, немов у відповідь, із 1851 по 1926 рік у промислових містах створюються нові — так звані червоноцегляні — університети. З 1945 по 1960 рік будуються вже зовсім інші вузи, які відповідають завданням розвиненої індустріальної фази, початку НТР — так звані скляні. Відмінності, викликані спеціалізацією того чи іншого університету, трохи стираються... Ну а після 1992 року йде відкриття третього «покоління» вузів, тісно пов’язаних зі сферою обслуговування, торгівлею, які будують своєї навчальні програми з певним урахуванням інтересів підприємців.

Та ми відхилилися... Отже, половина жителів столиці обзаводитися першокласною освітою наміру не має. І ось результат: 17% опитаних молодих людей 16—25 років узагалі не орієнтовані на фахове зростання, здобувати освіту не збираються; зазвичай усі вони з бідних сімей...

Тут зупинімося для пояснення, аби нас правильно зрозуміли: питання інтеграції в суспільство, успішної кар’єри вкрай важливе, відкидати його — нонсенс. Увесь перебіг історії показує, що реально освічений клас — це матеріальний достаток, привілейований статус, соціальна й політична значимість. Немає цього — немає й освіченого класу, є щось інше: «прошарок», «п’ята колона» тощо. Тому поряд із якістю освіти має бути продуманий і механізм, що допомагає винести її тягар — і психологічно (особливо в гуманітарній сфері, де, як бачимо, блукає багато начитаних бісів), і організаційно: тобто вибудувати життєву лінію так, щоб освіта була задіяна якнайефективніше. Отут важливий виховний базис: загальнокультурний розвиток дитини й те щеплення соціальної активності й відповідальності, яке він дістає від батьків. У тих же спецшколах 70—80-х, якщо пригадати, програма не дуже відрізнялася від загальноосвітньої. Просто у звичайних школах заздалегідь погоджувалися з тим, що половина програми — цілком, до речі, пристойної — пройде повз вуха.

Зрозуміло, хороші школи існують і нині. Їхня специфічна елітність забезпечується суворими іспитами й наступним інтенсивним навчанням, яке не гальмують слабкі учні. Розумні вчителі туди тягнуться; деякі, викладаючи водночас у вузах, фактично готують собі студентів. Для дітей зі звичайних шкіл перекинуто місток: безплатні вечірні заняття для підготовки до іспитів тощо. Але престиж і рівень освіти, як і раніше, падає — занадто велика розбіжність школи й життя: того, чого навчають, із тим, що є в реальності. А рівні освіти — звичайної й елітної — навпаки, пов’язані одне з одним. Учителі перебігають звідти сюди: ранок — у звичайній школі, обід — у спеціальній. Вони самі навчені цією системою освіти, вони всередині цієї системи, вони намагаються якось вижити, у них, зрештою, теж є діти, й що накажете робити?

Нині важко відповісти однозначно, як саме слід вибудувати систему освіти й виховання в умовах нерівномірно розвиненого світу, відповідно, різного рівня життя, заможності людей. Мабуть, освіта все-таки має бути багаторівневою. Візьмімо, приміром, Німеччину. Початкова освіта там для всіх загальна; роздільна — останні п’ять років. Малоздібні діти (які погано розмовляють, повільно читають тощо) або ж з ознаками аутизму (неспроможні записати домашнє завдання, вивчити і переказати текст, запам’ятати порядок картинок) розподіляються після початкової школи в так звану гауптшуле (Hauptschule). Туди потрапляє приблизно третина німецьких дітей. Якщо в гауптшуле хтось ставить вчителеві складне запитання, відповідь найчастіше буде така: вам це не потрібно, це вивчають у реальній школі або гімназії. Навчатися тут неважко — відсидів заняття, і можна йти розважатися. Домашніх завдань мало, їх майже ніхто й не виконує. У реальній школі (Realschule) — значно важче. Згодом випускників гауптшуле чекають тільки найпримітивніші спеціальності, продовжувати навчання вони не можуть. Крім того, саме такі працівники найбільш уразливі, їх скорочують за першої ж нагоди.

Найбільш престижним — і каторжним — типом школи в Німеччині вважається гімназія (Gymnasium) — лише після її закінчення молодь може пробувати вступити до університету (вища освіта в німців безплатна). У гімназії дітей завантажують за повною програмою в найкращих класичних традиціях, більш того, гуляти на вулиці після 19.00 заборонено.

Що ще вельми важливо, усі рівні шкіл — Hauptschule, Realschule, Gymnasium — цілком безплатні. Батьки купують для дитини тільки рюкзак і пенал. Решту: підручники, зошити, олівці, ручки тощо учні одержують у школі. Всі шкільні заходи — походи в театр, музей, поїздки — також оплачує школа. Якщо шлях до школи пішки забирає понад 15 хвилин, учень отримує безплатний проїзний квиток.

Уряд Німеччини виділяє на освіту астрономічні суми. Приміром, 2006 року було виділено 142,9 млрд. євро, 2005-го — 141,6 млрд. Від валового внутрішнього продукту частка витрат на освіту в Німеччині становить 6,2%!

Звернімося до Сходу, візьмімо Японію. В умовах, коли рівень добробуту більшості японців приблизно однаковий (72% жителів країни зараховують себе до середнього класу й мають приблизно однаковий прибуток), освіта — єдине, в чому вони можуть суперничати.

Така серйозна увага до освіти породила так звану дзюку — спеціальні вечірні школи підготовки до престижних вузів. Кількість таких шкіл перевищує 100 тис. по всій країні. Маленькі «дзюку» часом складаються з п’яти-шести учнів, які збираються у викладача вдома. Головні страхові компанії навіть пропонують спеціальні програми страхування від навантажень.

Та, виявляється, не це головне. Найважливішим поняттям початкової й середньої освіти в Японії є «кокоро» — своєрідна ідея освіти, що зводиться не тільки до знань і вмінь, а й сприяє формуванню характеру людини. «Кокоро» можна перекласти як «душа, розум, менталітет». Японці переконані, що об’єктивна основа освіти — це насамперед збагачення дітей «кокоро», а вже потім — знаннями й уміннями. У зміст «кокоро» входить: повага до людей і тварин, симпатія і великодушність до ближнього, пошук істини, здатність відчувати прекрасне й піднесене, мати самоконтроль, оберігати природу, робити внесок у розвиток суспільства тощо. Іншими словами, освіта мислиться як виховання, тренування душі.

Чи є щось подібне в нас?..

***

Один прекрасний педагог, відповідаючи на запитання, яка школа краща — приватна, загальноосвітня, індивідуальна, — сказав: «Хоч як дивно — загальноосвітня, і якби в мене були онуки, вони навчалися б у найзвичайнісінькій середній школі, тому що будь-яка школа не в змозі дати дитині знання, якщо дитина з якихось причин не хоче їх набувати».

Найкваліфікованіші вчителі, які викладають за найкращими методиками, не матимуть успіху, якщо в дитини немає достатньої мотивації. Не можна дати якісну освіту тому, хто не бачить у ній особливої потреби. Є, звичайно, такі, хто вважає хорошу освіту самоціллю. Для більшості ж вона — лише засіб досягти успіху в житті.