УКРАЇНІЗАЦІЯ, БІЛЬШЕ СХОЖА НА РУСИФІКАЦІЮ

За оцінками експертів, ринок офшорного програмування досяг у нашій країні приблизно 100 млн. доларів і збільшується від 20 до 50% на рік. Вища школа постачає нові досить добре підготовлені кадри програмістів. При цьому послуги українського ринку обходяться на 30% дешевше, ніж у сусідній Росії. Порівняння із західними сусідами ще більш вражаюче. Очевидно, що такий динамічний ринок потребує лобіювання. Комітет Верховної Ради з науки та освіти підтримав законопроект Олександра Чубатенка про повне звільнення українських програмістів від податку на прибуток із програмного виробництва, що йде на експорт. Ухвалення законопроекту відкриє шлях до бурхливого розвитку напряму.

Чому ж за таких умов ласий шматочок віддається заокеанським кібернетичним китам? За роз’ясненням ситуації кореспондент «ДТ» звернувся до заступника міністра освіти та науки В.Огнев’юку:

«Так, преса про це чимало писала, проте проблема не була досить повно розкрита, — розповів Віктор Олександрович. — Річ у тім, що йдеться тільки про локалізацію української версії Windows. Ви знаєте, наскільки серйозно нині в Україні ставляться до прав на інтелектуальну власність. У наших школах, як, утім, і в школах усього світу, користуються знаменитою версією Windows. І ми, звісно ж, не можемо без дозволу творців на підставі Windows розробити українську версію. Не кажучи вже про те, що ми не маємо доступу до математичної сторони цієї програми. Тому необхідно цивілізовано провести переговори, щоб локалізувати українську версію Windows і супутніх програм. Ми вже звернулися в Майкрософт, щоб мати право різні програми зробити й українською мовою.

Міністерство освіти та науки зараз виробило чіткий план стосовно розробки таких навчальних програм на CD-дисках, і цього року очікуємо виготовлення 15 навчальних програм. Насамперед, це будуть програми з хімії, фізики та інших предметів, де можна моделювати лабораторні та практичні роботи.

До речі, не треба недооцінювати й того, що зроблено в Україні. Візьмемо хоча б результати, яких досягли в Інституті штучного інтелекту в Донецьку. У них цікаві розробки для вивчення англійської мови, математики, є й інші пізнавальні програми. Та потрібно визнати, що, на жаль, ми втратили чимало часу».

Жаль викликає не лише те, що інформатизація української школи неприпустимо затяглася. Багатьох наших громадян ще більше тривожить втрата цілих напрямів, прекрасно розвинених ще десять років тому. Найболючіший приклад — дитячі книжки українською мовою.

Це особливе мистецтво — на-
писати й намалювати книжку для дитини, дошкільника. Пригадую, років п’ятнадцять тому у видавництві «Веселка» була організована редакція книжок для найменших. Редактори в буквальному розумінні ганялися за українськими авторами, які подавали хоч якісь надії написати що-небудь зрозуміле і захопливе для дітей. Вони розшукали художників, переговорили з усіма українськими мультиплікаторами. З’явилися перші книжки українською мовою для дітвори. А після 90-х усе відразу завмерло. Сумно, що провину за це не хоче взяти на себе жодна відповідальна особа. Ось як витончено Віктор Огнев’юк відфутболює проблему колегам: «На жаль, у функцію Міністерства освіти та науки не входить турбота про дитячу літературу: художню, популярну і т.п. Насичення ринку такою літературою — це функція Державного комітету інформаційної політики, радіо та телебачення.

Під час Форуму українців я бачив досить гарні примірники дитячих книжок видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га», виникла ціла низка видавництв, які на сучасному рівні почали друкувати дитячу літературу.

Та правди нікуди діти — для рядового громадянина вона недоступна через ціну. Така література вимагає гарного паперу, не менше чотирьох фарб для друку, ну й, звісно, хороших літераторів, талановитих художників, професіональних редакторів. Дитяча книжка не може вижити без державної підтримки. Ціни на неї надмірні. Думаю, вихід — у податкових пільгах на дитячу літературу, щоб можна було випускати її за доступною для рядового громадянина ціною. Без цього формувати інтелектуальний світ дитини в такому віці дуже проблематично. І слід зауважити, що дитяча література — це не лише казки, а й книжки, що введуть дитину у світ комп’ютера, перспектив й можливостей інформатики, відкриють йому світ генетики, ознайомлять у доступній і популярній формі з будовою сучасного суспільства»...

Нещодавно я побував на київ-
ському книжковому ринку на Петрівці. Сюди мене привело бажання знайти для онука навчальні програми чи комп’ютерні ігри українською мовою. На власний подив виявив, що їх далеко не так багато, як очікував. Порекомендували гру в козаків — добре задумана «войнушка», в якій той, хто грає за козаків, може вибрати собі противника, долучити до віртуальної Запорізької Січі нові землі, викликати на битву будь-які держави. Продавці стверджують, що гра йде нарозхват. Її купують не лише прямі нащадки запорожців, а з задоволенням беруть для дітей і москвичі, і новосибірці. А все тому, що задумана й зроблена гра добре — відірватися від неї не можна: і розважає, і розвиває, і дозволяє час згаяти. Та, як з’ясувалося, щастить не так уже й часто. Знайти що-небудь для дитини українською мовою на величезному ринку — проблема.

Свого часу кіностудія «Київнаукфільм» робила прекрасні науково-популярні і мультиплікаційні фільми. Серія про те, «Як козаки...» була придумана і зроблена саме тут. Студія могла б сьогодні робити чудові комп’ютерні ігри, продовжувати випуск мультиків, знімати навчальні та науково-популярні фільми, у виготовленні яких «научпопівці» досягли світового рівня. «Київнаукфільм» міг стати (за розумної економічної підтримки) цілком прибутковим підприємством. Приміром, аналогічна студія у Кракові (Польща), із якою ми успішно конкурували на всіх світових кінофестивалях, за нових умов працює ще ефективніше й прибутковіше, ніж це було за радянських часів. До речі, безліч наших мультиплікаторів знайшла собі місце на студіях Європи і США. Вони нині успішно виробляють продукцію для дітей по обидва боки Атлантики й дотепер, приїжджаючи до рідного Києва, кажуть, з яким великим задоволенням привезли б дорогу апаратуру й налагодили випуск фільмів тут. Та, мовляв, час ще не настав...

Чому відповідальні за це чиновники, грубо кажучи, «здали» українську студію?

«Хочу сказати, що «Київнаукфільм» — це структура, що належить Міністерству культури та мистецтв, — знову ухилився від відповіді шановний заступник міністра. — Вона ніколи не була підпорядкована Міністерству освіти. Справді, там у фільмотеці є чимало науково-популярних фільмів, якими й сьогодні можна було б користуватися. Багато картин можна було б переробити, щоб вони слугували новій українській школі. Ми ставили таке запитання і висували пропозицію передати цю структуру Міністерству освіти та науки. Ми збиралися виготовляти відеофільми, робити фільми на дисках, використовувати інші сучасні технології. Та Міністерство культури та мистецтв не хоче віддавати студію. Думаю, що загальнодержавна програма і є та сама перспектива домовитися з Міністерством культури та мистецтв, а тоді й передбачити в бюджеті кошти на це»...

А поки чиновники від освіти та культури не можуть домовитися, вимирають останні професіонали старої науково-популярної школи... І все ж передати студію Міністерству освіти та науки — навряд чи наймудріше рішення. Вона повинна бути незалежною в прийнятті творчих рішень.

Отже, тут треба сім разів подумати перед тим, як передавати й так напівмертву студію. Та в кожному разі пора перестати лякати революційними гаслами суцільної українізації, як це зробив Микола Жулинський, обійнявши посаду віце-прем’єра. Пора вже щось реальне створити на цій ниві, оскільки широке поширення Інтернету та інших сучасних технологій ще більше відкриє доступ до культурних багатств інших народів і, відповідно, звузить сферу застосування державної мови...