ТЕРРА ІНКОГНІТА ВИЩОЇ ОСВІТИ

Будь-який неупереджений аналітик, ознайомившись із матеріалами недавньої колегії Міністерства освіти й науки України й низкою попередніх кроків його керівництва, доходить висновку — значна частина перетворень буде корисною для нашої системи освіти. Хоча не можна не помітити і прикрих промахів, проте зараз мова про інше. Сьогодні не можна не помітити позитивних змін у системі вузів І—ІІ рівнів акредитації. Донедавна цей сектор був своєрідною terra incognita нашої вищої освіти через брак інформації про нього та часте применшення його ролі і значення для соціально-економічного прогресу України.

Не зайве згадати його походження. Свого часу, прагнучи максимально швидко досягти своїх глобальних по-літичних цілей, керівництво СРСР зробило вищу освіту майже цілком професійною, для чого винайшло абсолютно незрозумілу для решти світу назву вузівського диплома — «спеціаліст». Поза вищою освітою існували два рівні професійно-технічної — нижчий і вищий. Нижчий був частиною шкільної системи. Поглинаючи відкинуту школою частину учнів з найнижчою успішністю, на цьому рівні — у професійно-технічних училищах — готували робітничі кадри початкових розрядів для промисловості й сільського господарства. До вищого рівня належали переважно заклади типу технікумів, які давали інтенсивну та обгрунтовану професійну підготовку протягом багатьох років (тривалість навчання майже не поступалася інститутській) та готували техніків й інших власників професійних сертифікатів, об’єднаних нині освітньою кваліфікацією «молодший фахівець».

Зазначимо, що практично всі наші сучасники, котрі навчалися в технікумах і аналогічних спеціалізованих училищах, дуже високої думки про якість та обсяг підготовки, хоча й нарікають на те, що в СРСР не було відпрацьовано хорошого поєднання «технікумівської» (середньої спеціальної) та вищої освіти, не дозволялися переведення з технікумів на третій курс інститутів відповідного про-філю. Менш помітним для них був ще один недолік радянської системи середньої (технікумівської) професійно-технічної освіти — велика концентрація закладів у промислових регіонах, існування потужних міграційних потоків молоді, що призводило до неабияких проблем у подальшому соціальному забезпеченні під час навчання й направлення на роботу (труднощі із забезпеченням житлом тощо).

За рідкісним винятком (одним із них були педагогічні училища), розміщені на терені України технікуми й заклади аналогічного рівня підпорядковувалися безлічі союзних міністерств і відомств. Отже, Україна тоді не мала впливу на розвиток цих навчальних закладів, не могла використовувати їх з огляду на особливості своєї економіки та головні інтереси молоді.

Тож відновлення незалежності України супроводжувалося вимушеним і складним процесом перепідпорядкування досить розгалуженої мережі закладів середньої спе-ціальної та професійно- технічної освіти, створенням нових засобів забезпечення їхньої діяльності тощо. Було вирішено поєднати все це зі складнішим завданням — переходом від однорівневої вищої освіти до багаторівневої, від одного-єдиного вузівського диплома — до кількох. Нині Україна має відразу чотири вузівських дипломи — молодшого фахівця, бакалавра, фахівця й магістра (останні два досі вважаються формально рівними).

Починаючи з 1992 р., вищий рівень професійно-тех-нічної освіти в Україні проголошено повноцінною «вищою освітою» і досить довільно диференційовано на два підрівні — заклади «першого» й заклади «другого» рівня акредитації. Цей розподіл спирався на групу критеріїв, зокрема на показники формальної кваліфікації викладацького складу та спроможність закладу готувати бакалаврів. Рішення 1992 р. закріплено в Законі України «Про освіту» 1996 р., ст. 43 якого чітко вказує, що, «відповідно до статусу вузів, установлено чотири рівні акредитації:

перший рівень — технікум, училище, інші прирівняні до них вузи;

другий рівень — коледж, інші прирівняні до нього вузи;

третій і четвертий рівні (залежно від результатів акредитації) — інститут, консерваторія, академія, університет».

Вузи вказаних рівнів готують, відповідно, молодших фахівців, бакалаврів, фахівців і магістрів, але вуз більш високого рівня може присуджувати всі дипломи, забезпечувані закладами нижчих рівнів акредитації. Більше того, закон указує, що «вищі вузи» можуть створювати комплекси, до яких входитимуть школи, ліцеї та вузи нижчих рівнів акредитації.

Паралельно з поглибленням соціально-економічної кризи, скороченням і припиненням виробництва наростали труднощі в діяльності всього сектора вузів І—ІІ рівнів акредитації. Його серйозне реформування і «приведення у відповідність» до нових потреб країни та зміни запитів нестабільного ринку праці прискорилося після Указу Президента України від 12.09.1995 р. «Про основні напрями реформування вищої освіти України». Думка залучених до діяльності вузів I—II рівнів акредитації осіб про зроблене після виходу цього указу вельми критична. І для цього, слід визнати, є чимало підстав, про що свідчить наведена таблиця.