Що заважає університетам давати якісну освіту

Наскільки підготовлені і потрібні сучасному ринку праці випускники наших університетів, чому так багато молоді їде навчатися за кордон, коли Україна буде представлена в топах кращих світових рейтингів університетів?

Ці та інші питання, що стосуються якості нашої вищої освіти, гаряче обговорюються в суспільстві.

Згідно з новими законами "Про освіту" та "Про вищу освіту", в національній системі вищої освіти мають працювати дві системи забезпечення якості освіти: зовнішня і внутрішня. Так склалося, що саме зовнішня система зазвичай опиняється у фокусі уваги академічної спільноти і суспільства. Це всі зовнішні "нормативи": стандарти освіти, ліцензійні умови освітньої діяльності, акредитація, державна атестація, рейтингове оцінювання. Тим часом не менш важливою (особливо у світлі університетської автономії) має стати внутрішня система забезпечення якості освіти, яка зазвичай скромно перебуває в тіні і, здається, недооцінена громадою. Внутрішня система - це те, що сам університет повинен зробити, щоб надавати якісну освіту своїм випускникам і бути конкурентоспроможним. Вона охоплює не лише моніторинг якості викладання і знань студентів, а й ефективне управління університетом, забезпечення академічної мобільності, відкриття нових сучасних освітніх програм підготовки фахівців для ринку праці тощо. Саме розвинена внутрішня система забезпечення якості допомагає університетові гнучко реагувати на потреби ринку праці і запити суспільства. Та чи створена вона в наших університетах?

В Україні проводиться дуже мало досліджень процесу створення внутрішніх систем забезпечення якості освіти. Одне з них - "Впровадження локальних систем управління якістю в українських університетах", зроблене МБФ "Міжнародний фонд досліджень освітньої політики" в рамках проекту "Простір освітніх ініціатив" Українського католицького університету за підтримки Департаменту вищої освіти Міністерства освіти і науки України. Ідея, концепція та координація дослідження належать Тарасу Фінікову і Віталію Терещуку.

Мета дослідження - з'ясувати, який реальний стан справ із запровадженням локальних систем забезпечення якості освіти, які тенденції домінують у їх розвитку, які є проблеми та перешкоди.

Дослідження було проведене влітку-восени 2017 року і є цікавим із кількох причин. Перш за все - вибіркою. У дослідженні взяли участь 124 університети, вони представили весь спектр українських ВНЗ за розмірами, регіонами, формами власності (щоправда, 96% вишів, які взяли участь в опитуванні, - державної форми власності) і підпорядкування.

Цікаво також, що основним інструментом дослідження було анкетування представників університетів, які відповідають за системи гарантування якості освіти у своїх вишах. Але ці дані верифікувалися з допомогою аналізу офіційних джерел інформації, у тому числі офіційних веб-сайтів вищих навчальних закладів..

Дослідження охоплює багато питань, однак ми зосередимося на окремих, найгостріших, на нашу думку.

Висновок перший. Хоча більшість вишів декларують створення власної системи забезпечення якості освіти, часто все відбувається лише формально, а іноді є просто імітацією. Далеко не всі елементи системи внутрішнього забезпечення якості існують в університетах реально, а ті, що існують, - часто не скоординовані належним чином і не утворюють систему.

Як свідчить дослідження, створенню систем забезпечення якості заважають такі об'єктивні чинники, як брак ресурсів, відчутний опір частини персоналу, перманентна зміна "правил гри" в системі вищої освіти, падіння рівня підготовки випускників шкіл. Серед суб'єктивних чинників можна виокремити відсутність досвіду функціонування університетів у режимі автономії, невміння працювати без державних стандартів і з малою кількістю різних інструктивно-нормативних документів.

Згідно з європейською практикою, для того, щоб університет належним чином міг управляти якістю освіти, в ньому має бути створений спеціальний підрозділ для виконання цих функцій. Однак "результати анкетування дозволяють говорити про наявність таких структур лише в 47% закладів. Решта передали виконання цієї функції в різних конфігураціях уже існуючим структурним підрозділам", - ідеться у Звіті дослідження.

Автори дослідження рекомендують вишам формувати у своїх академічних спільнотах усвідомлення того, що забезпечення якості має стати ключовим пріоритетом їхнього розвитку. І цей пріоритет має бути відбитий у місіях, статутах, стратегіях і планах робіт навчальних закладів. Кожен виш має виробити чітку систему політик і процедур, які стануть основою менеджменту якості.

Висновок другий. Більшість вітчизняних вишів замкнені на самих себе. Вони розуміють, що для побудови ефективної системи внутрішнього забезпечення якості освіти потрібно залучати зовнішніх стейкхолдерів (роботодавців, фахівців-практиків, абітурієнтів, їхніх батьків). Але віддають очевидну перевагу внутрішнім (адміністрації, власникам, викладачам, студентам).

"Залишається домінуючою практика "внутрішнього" оцінювання (опитувань, моніторингу тощо), що знижує його прозорість і "убезпечує" від небажаного оприлюднення результатів та їх витікання за межі закладу", - зазначено у звіті дослідження.

Висновок третій. Для створення ефективної системи внутрішнього забезпечення якості освіти важливо, як університети вивчають якість своєї роботи. Дослідження виявило тут кілька прикрих тенденцій.

Оцінюючи якість своєї роботи, більшість університетів порівнюють себе з іншими українськими, а не з європейськими вишами. "Це призводить до швидкої уніфікації освітніх програм та консервації відставання вітчизняної вищої школи від кращих світових і європейських практик", - вважають автори дослідження (див. рис.).

При самооцінюванні вишів перевага віддається не найбільш ефективним засобам, а тим, які є доступнішими та легшими в реалізації, хоча й мають відчутно менший аналітичний і впливовий потенціал.

Рух уперед, розгортання тієї чи іншої діяльності в університетах починається зазвичай після того, як з'являються нові нормативні документи (нові покоління стандартів, законодавчі, інструктивні, рекомендаційні акти тощо). Автори дослідження називають це "нормативним фетишизмом". Виші орієнтуються не на кращі європейські практики чи здорові внутрішні ініціативи, а на вказівки МОН чи НАЗЯВО.

Автори дослідження рекомендують вишам якомога ширше використовувати такі інструменти зовнішнього оцінювання, як аудит, акредитацію незалежними агенціями, бенчмаркінг. "Це дозволить істотно підвищити об'єктивність оцінок, а також зробити зразками кращі світові та регіональні практики. Саме застосування цих інструментів не дасть системи і далі бути "замкненою на собі" й культивувати самозаспокоєність та ілюзії особливої специфіки".

Висновок четвертий. Університети розуміють, що потрібно постійно оновлювати перелік програм, за якими вони готують фахівців для ринку праці. Однак дані дослідження свідчать, що основний акцент виші роблять на відкритті все нових освітніх програм і на суто косметичній модифікації наявних, а ось старі неактуальні програми закривають набагато рідше. "Малопоширеною є практика активного закриття програм, які вичерпали свій потенціал, - зазначають аналітики. - Так, відкриття нових програм майже у 18 разів перевищує за кількістю їх закриття. Зазвичай вони функціонують "до останнього студента" і закриваються фактично за відсутності попиту на програму".

Що спонукає університети до відкриття нових програм? "Очевидним лідером серед причин відкриття нових освітніх програм виступають потреби ринку праці, які частково конкретизуються регіональною специфікою, структурними змінами в економіці України, затребуваністю нових для українського ринку фахівців. Джерелами знань про наявні потреби ринку праці респонденти визнають результати моніторингів, звернення потенційних працедавців, запити абітурієнтів, - зазначено у звіті дослідження. - Має місце "прив'язка" відкриття спеціальності до місцевого ринку праці, що свідчить про те, що менеджмент закладів вищої освіти переважно бачить свої заклади в ролі регіональних гравців на ринку освітніх послуг та праці і не є активним в спробах вийти за ці межі".

Результати анкетування представників університетів, які брали участь у дослідженні, свідчать, що, вибираючи програми підготовки, вони декларують увагу до думок усіх основних стейкхолдерів - адміністрації вишу, викладачів, працедавців, студентів, власників чи органів управління університетом, абітурієнтів та їхніх батьків. Однак на практиці все відбувається інакше. "Додаткове зондування засвідчило, що насамперед до уваги беруться міркування представників "внутрішньої" аудиторії (адміністрації, власників, викладачів, студентів), тоді як точка зору "зовнішньої" аудиторії (абітурієнтів, їхніх батьків та працедавців) досліджується меншою мірою", - йдеться у звіті дослідження.

Аналізуючи результати анкетування учасників дослідження (а це ті, хто забезпечує функціонування систем внутрішнього забезпечення якості освіти в університетах), експерти зазначають, що практично всі учасники процесу взаємодії в системі освіти розглядаються респондентами як носії недостовірної інформації: студенти, абітурієнти, батьки та працедавці - як некомпетентні й пасивні; викладачі - як "зацікавлена сторона", що обстоює свої власні та корпоративні (кафедральні, факультетські) інтереси. "Серед опитаних є виші, які взагалі не вважають за потрібне вивчати і враховувати думку студентів, абітурієнтів та їхніх батьків, -зазначено у звіті дослідження. - Дослідження продемонструвало брак в академічній спільноті комунікативних навичок та досвіду взаємодії, обмеженість фінансових і кадрових ресурсів для систематичних моніторингів, важкодоступність ключових цільових груп для проведення опитувань (передусім абітурієнтів та їхніх батьків), недостатню компетентність у розробці інструментарію для вивчення думок тощо".

Автори дослідження рекомендують університетам "забезпечити постійне одержання зворотного зв'язку як від внутрішніх, так і від зовнішніх стейкхолдерів (у т.ч. у формі періодичних опитувань, анкетувань тощо). Добитися, щоб його зміст, як одного з основних показників дієвості та ефективності системи забезпечення якості, був врахований у процесах корекції практик управління якістю та вдосконалення системи в цілому. Основною, але не єдиною цільовою аудиторією для проведення опитувань мають бути студенти як одержувачі надаваних закладом освітніх послуг".

Також експерти рекомендують університетам здійснювати регулярний перегляд переліку діючих освітніх програм, рішуче закривати освітні програми, існування яких не підкріплене реальною потребою ринку праці та суспільства, а обумовлене "корпоративними" інтересами факультетів/кафедр/викладачів.

Висновок п'ятий. Важливим елементом дослідження було завдання з'ясувати, як університети оцінюють якість викладання в них окремих дисциплін. "Серед інструментів оцінювання якості викладання окремих дисциплін домінують такі формальні методи, як перевірка якості навчально-методичного забезпечення та змісту робочих програм. Відчутно менше уваги приділяється вивченню думок студентів. Інструменти "зовнішньої" оцінки, як-то зовнішнє рецензування та вивчення думок експертів і працедавців, використовуються найменше, - йдеться у звіті дослідження. -Тож спостерігаємо ту саму тенденцію, що й при оцінюванні освітніх програм: перевага віддається застосуванню інструментів, які потребують менших затрат (як часових, так і матеріальних), орієнтованих на внутрішнє середовище навчального закладу, і які дозволяють тримати результат під контролем. Така ситуація значно обмежує потенціал удосконалення змісту окремих дисциплін".

Дослідження "Впровадження локальних систем управління якістю в українських університетах" широко обговорювалося на різних майданчиках як головних академічних центрів країни, так і в регіональних навчальних закладах. Воно містить багато рекомендацій для вишів, зміст яких - тема окремої розмови.

Загалом же, підсумки дослідження оптимістичні: "Впровадження внутрішніх систем управління якістю поволі створює навколо себе новий академічний простір. Обсяг, якість та об'єктивність інформації, яка надається потенційним клієнтам і партнерам, все більшою мірою формує імідж університету та впливає на його здатність залишатися активним гравцем на освітньому полі. Систематичні опитування студентів виховують у них звичку і здатність реально оцінювати пропоновані освітні послуги. Усвідомлення масштабів, ролі та наслідків академічної недоброчесності в українських вишах приводить до впровадження нових практик і процедур протидії їй. Результати моніторингів, соціологічних досліджень, залучення до процесів оцінки якості освіти зовнішніх експертів дозволяють групам новаторів усе більш обґрунтовано обстоювати необхідність змін".