Погано навчали? Поверніть гроші

У пресі з’явилися матеріали, присвячені обговоренню економічної доцільності підготовки спеціалістів системою вищої освіти України. При цьому стверджується, що реального попиту на високопрофесійних спеціалістів нібито немає, і, отже, діяльність освітньої системи незначною мірою узгоджується з реальними потребами суспільства. На думку авторів, саме з цих причин вузи набули якості, чужої для радянської системи, — масової корупції, від вступу до видачі дипломів. Інакше кажучи, замість реальної освіти фактично створено систему продажу дипломів, причому не тільки за гроші батьків, а й за рахунок державного бюджету.

Ця проблема, звісно, існує, але не слід звалювати в одну купу грішне і праведне — далеко не всі керівники й викладачі вузів хабарники. Більше того, студентові, який хоче навчатися, зазвичай нікому платити й не треба (якщо, звісно, у вузі не створено тотальної системи поборів). До речі, проблема поборів була і в радянські часи, — просто тепер, у повній відповідності до загальних процесів у суспільстві, хабарництво вийшло з підпілля, змінило кількісну шкалу й почало набувати форм, характерних для країн із перехідною економікою.

На запитання, чи потрібен нинішній випускник університету реальному сектору економіки зокрема і суспільству в цілому, можна відповісти однозначно — сектору економіки поки що, можливо, й не дуже, а суспільству в цілому — дуже потрібен. Річ у тому, що система вищої освіти, крім освітньої функції, відіграє надзвичайно важливу соціальну роль — вона є зримим, реальним елементом основ демократичного суспільства, оскільки дає індивідууму можливість самому визначити сферу своєї майбутньої діяльності, а отже — організацію і зміст одного з найважливіших аспектів його суспільного життя.

Ще одним брендом у розмірковуваннях про долю нашої освіти є «відсутність у студентів мотивації до навчання». Причому цей факт, який справді побутує у студентському середовищі, безпосередньо пов’язується з низькими заробітками і відсутністю перспективи знайти роботу за фахом. Але якщо це так, то навіщо люди платять гроші на купівлю дипломів, не маючи надії отримати роботу? Очевидно, не все так просто, оскільки зазначена мотивація залежить від численних чинників — від особливостей психіки конкретної людини і до соціального та економічного стану суспільства, прийнятих у ньому систем оцінок особистості, розумінням успіху й неуспіху.

Слід нарешті визнати, що вузи — це такі ж самі виробничі підприємства, як, наприклад, підприємства сфери послуг — різняться вони лише продукцією, а тому і своєю суспільною значимістю, і потребою потужної підтримки держави. Причому ця підтримка не зводиться лише до фінансування освіти — досить зрозуміти, що конкуренція у цій сфері — основа розвитку й забезпечення якості освіти, про яку не втомлюються говорити з різних трибун, нічого конкретного не пропонуючи.

Тому в законодавчому порядку потрібно закріпити реальну автономію вузу, причому автономію саме вузу, а не його керівника. Для цього слід прийняти ясні й вичерпні законодавчі рішення (враховуючи світовий досвід), у яких було б чітко врівноважено права адміністративних органів університетів і повноваження вчених рад різних рівнів, керівництво яких має формуватися на виборній основі, без права участі в його складі представників адміністрації. Це дозволить створити реальні умови демократизації керівництва вузами і значно зменшити можливість формування диктату й усіляких кланів, які інколи переймаються проблемами, далекими від освіти.

Потребу в таких заходах підтверджують і матеріали результатів досліджень Євро­пейської асоціації університетів, присвячених якості навчання, де одним із основних чинників забезпечення високого рівня підготовки названо саме автономію освітніх інститутів.

Поєднання реальної вузів­ської автономії й конкуренції на цьому полі діяльності неминуче приведе до укрупнення вузів, швидкого розвитку їхньої матеріальної бази і врегулює відповідність обсягів підготовки фахівців потребам галузей.

При цьому відпадуть такі анахронізми як, наприклад, нічим не обґрунтовані норми, що ув’язують кількісний склад викладачів і студентів (які сприяють штучному збереженню контингенту за рахунок неминучого зниження рівня підготовки), затвердження в МОН кошторисів витрат і штатних розписів вузів. Відпаде необхідність заповнювати навчальні плани на 25—30 відсотків «обов’язковими», але нікому не потрібними дисциплінами, внаслідок чого вдасться скоротити тривалість навчання, і багато іншого. Зміняться суть і форми організації процесів ліцензування та акредитації, а відтак з’явиться нарешті можливість оцінювати рівень вузу не за кількістю «оступінених», за площами приміщень та числом посадкових місць у їдальнях, а за затребуваністю їхніх випускників на ринку праці й досягнутим іміджем.

Природно, що, отримавши автономію, багато вузів відразу опиняться в сфері дії законів ринку, без гарантованого держзамовлення і хай недостатнього, але централізованого фінансування, коли сам факт існування безпосередньо пов’язуватиметься з результатами їхньої діяльності. У конкурентних умовах роботи вузів відразу виникне потреба змінити принцип та організацію розподілу бюджетних коштів, які виділяються на підтримку освіти державою. Нині розподіл зазначених ресурсів базується на принципі «кожній свашці по ковбасці», який, попри безперечну зовнішню привабливість, є суто витратним, оскільки не забезпечує гнучкої стратегії дер­жави у сфері освіти.

Суть нинішнього підходу полягає в тому, що, відповідно до затвердженого КМУ переліку спеціальностей, отриманих ліцензій та плану прийому на перший курс (який формується на основі заявок самих навчальних закладів), вузи фінансуються в обсягах, пропорційних середньорічній кількості студентів, в основному для покриття витрат на виплату зарплат, стипендій та частково основних експлуатаційних витрат (опалення, освітлення, водопостачання тощо). Решта витрат нині покриваються за рахунок платних освітніх послуг, надходження від яких, звісно, істотно перевищують бюджетне фінансування і які тепер також відносять, із погляду їх витрачання, до сфери управління МОН.

Природно, що така схема бюджетного фінансування вищої освіти в умовах ринку, автономії вузів та конкуренції на ринку праці не діятиме, бо якщо реальні потреби держави у фахівцях не могли роз­рахувати в умовах планової економіки, то в умовах ринку це буде, м’яко кажучи, проблематично. Крім того, важко уявити конкуренцію в умовах такого «комбінованого» фінансування під керівництвом МОН — тому що конкуренція або є, або її немає, і будь-які півзаходи тут можуть тільки погіршити ситуацію.

Із запровадженням автономії вузів МОН нарешті перестане виконувати не властиві Міністерству освіти і науки обов’язки завідувача великого господарства, отримані у спадок. У нових умовах МОН повинен стати тим, ким йому слід бути, — урядовим інститутом, який визначатиме політику країни у відповідній галузі діяльності суспільства. Безперервно моніторячи ситуацію на ринку праці та у сфері освітніх послуг, міністерство зможе впливати на зазначені процеси шляхом спрямування бюджетних ресурсів на задоволення нових потреб економіки, коригування невідповідностей у цьо­му процесі (на умовах прямих договорів із вузами), на підтримку талановитої молоді та адресну допомогу в доступі до вищої освіти представникам верств населення з низькими прибутками.

Безперечно, була б корисна й регулярна публікація міністерством аналітичних матеріалів, які містили б, крім аналізу потреб ринку праці у фахівцях, характеристику вузів як підприємств і даних про результати їхньої праці, що забезпечило б обґрунтоване прийняття рішень усіма зацікавленими сторонами.

До речі, не можна не зауважити, що однією з причин, які дозволяють існувати вузам типу «у другому дворі ліворуч у підвалі», є чинна система видачі від імені держави сертифікатів відповідності (які чомусь називають дипломами) — незалежно від реального рівня відповідності підготовки випускників вимогам сертифікаційних документів.

Створена з добрими намірами централізована система виготовлення та видачі за заявками навчальних закладів зазначених документів жодною мірою не виконує функцій бар’єра, який перешкоджав би проникненню на ринок праці недоучок і «фахівців» із купленими документами. Більше того, у цій системі автоматично розчиняються відмінності між вузами та результатами їхньої роботи.

Розв’язати цю проблему можна, хоч багатьом такий підхід видасться парадоксальним, передавши право видачі документів про освіту вузам і від їхнього імені й переклавши таким чином на них повну відповідальність за результати підготовки. Причому ця відповідальність має бути юридично закріплена на рівні, який забезпечує випускникові можливість повної матеріальної компенсації неякісної послуги. Тоді випускник перестане бути просто людиною з документом «про закінчення» — він стане випускником конкретного вузу, диплом якого буде його візитною карткою на ринку праці.

Тільки тоді, коли номенклатуру напрямів та обсяги підготовки, що базуватимуться на реальній потребі в кадрах, буде диктувати ринок, конкурент­не середовище швидко відрегулює вимоги до якості підготовки і примусить по-новому поставитися до організації освіти і її результатів як виробників освітніх послуг, так і їх споживачів.