НОВИЙ ПСИХОЛОГ ПРИ СТАРОМУ ВЧИТЕЛІ

Враження від спілкування з директором Українського науково-методичного центру практичної психології та соціальної роботи, кандидатом психологічних наук Віталієм Панком залишилося вельми суперечливе. З одного боку, інститут шкільних психологів у країні нібито є, з іншого боку — від нього мало що залежить, хоча б тому, що самих шкільних психологів утричі менше, ніж шкіл в Україні. Психолога в школі можуть прийняти або не прийняти, на нього можуть зважати, а можуть і не зважати. Він цілком залежить від директора й учительського колективу, хоча, щоб плідно працювати, саме від них йому й потрібно бути незалежним.

Певне, помилку було запрограмовано з самого початку: за адміністративною лінією шкільний психолог підпорядковується директору школи й тільки за методичною — районному або міському психологу. Служба молода: вона виникла в Україні 1991 року, а 1998-го Міністерство освіти й науки разом з Академією педагогічних наук України створили вищезгаданий центр. Правда, працювати в школах колишнього Радянського Союзу психологи намагалися починаючи з середини вісімдесятих. Але значилися вони вчителями праці. Щось у цьому є символічне: пам’ятаю, вчитель праці в шкільні роки був аж ніяк не першорядною персоною педагогічного колективу в очах учнів...

— Віталію Григоровичу, створюючи психологічну службу, чи вивчали ви досвід інших країн?

— Авжеж. Зокрема Англії, Франції, Польщі, Угорщини. Приміром, у США психологи в школах почали працювати наприкінці позаминулого століття, а в Англії, Франції — 70 років тому. Навіть у соціалістичних країнах — Польщі, Угорщині — така служба існує протягом останніх 50 років. Функція психолога в західних школах — супроводження навчально-виховного процесу. Передусім фахівців орієнтовано на дітей, котрі мають проблеми або в розвитку, або в навчанні.

Те, що в нас у школі називається вихованням, у них теж існує, але фактично є підготовкою до життя, формуванням життєвих навичок. Тобто дитину навчають адекватно реагувати на складні ситуації, скажімо, коли помирає близька людина чи розлучаються батьки. Навчають соціальній взаємодії, вмінню відмовити в тій чи іншій ситуації тощо.

— Чи не здається вам, що більшість нинішніх учителів, як продукт ще тієї системи, — особистості зламані, принижені, підневільні й відповідно формують своїх учнів? Ви це враховували, розробляючи свої програми?

— Звісно. Річ у тому, що в радянській системі не було місця для шкільного психолога. А коли постало питання людського чинника, коли дійшли того, що особистість дитини потрібно формувати й розвивати, не нівелюючи, а виходячи з її можливостей і схильностей (це був 1985-й — рік реформи школи), отоді школі й стала потрібна практична психологія. Було поставлено завдання — вивчити індивідуальність кожної дитини й на основі здобутого знання виховувати її.

— А чи можливо вивчити індивідуальність кожного, якщо на всю школу тільки один психолог?

— Природно, ні. У нас у країні 21 тисяча шкіл, а психологів — близько 6 тисяч. Навіть у Києві не в кожній школі він є.

— І все-таки, як ви скоригували підхід до виховання в новітній українській школі? Адже всьому світу відомо, що пострадянські люди в масі своїй відрізняються безініціативністю, нерішучістю, боязкістю, неповагою до себе. Усі ці риси, як відомо, формувались у них у шкільні роки. А в тому товаристві, яке ми будуємо, такі люди приречені на загибель.

— Завдання нашої служби — підвищення ефективності навчально-виховного процесу та збереження при цьому психічного здоров’я всіх його учасників, тобто вчителів, дітей і батьків. Тож психологи за спеціальними методиками проводять психологічну діагностику або обстеження дітей, котрі йдуть у перший клас. Це не добір. Приймають усіх, але вивчають їх уже на етапі вступу, аби потім можна було побудувати індивідуальні програми їхнього розвитку. (Загальної системи тестування в нас поки що немає, вона тільки відпрацьовується.) Потім дитину тестують на етапі переходу в середню школу й востаннє — у старшій школі, коли діти визначаються професійно й особистісно.

У нашого шкільного психолога кілька напрямів діяльності. Стосовно роботи з учителем чи педколективом, то стоїть завдання підвищення їхньої психологічної культури. Шкільний психолог читає лекції педагогам, приміром, на тему «Структура неформальних стосунків у класі», оскільки пересічний учитель погано знає дитячий колектив.

— А самих себе вчителі знають? Їх психологи тестують?

— Практично ні. Ми з ними працюємо так: коли в учителя з’являються труднощі у стосунках із дитиною, із його родиною, коли в дитини виникають проблеми в навчанні, поведінці, тоді психолог своїми методами досліджує ситуацію та готує інформацію для викладача. Потім вони разом намагаються щось зробити.

— Де готують шкільних психологів?

— Зараз психологів готують у багатьох вищих навчальних закладах, але конкретно шкільних — ніде. Випускник вузу одержує фах практичного психолога, а спеціалізація відбувається вже безпосередньо на робочому місці.

— Школа має право відмовитися від психолога?

— Так, відмову можна мотивувати браком грошей, приміщень — адже психологу потрібен окремий кабінет для роботи. Шкільний психолог зіштовхується з цілим комплексом проблем, зокрема наркоманією, агресивною сексуальною поведінкою школярів. На Заході цим займаються спеціалізовані служби, а не шкільні психологи, а в нас таких служб немає. Щодо шкільної наркоманії найнеблагополучніші регіони — Одеська, Миколаївська, Кримська, Херсонська області, загалом великі міста. Краща ситуація в Західній Україні й патріархальних населених пунктах, де працюють неписані соціальні норми, усі в усіх на очах. Ми недавно випустили книжечку «Формування навичок здорового способу життя для дітей і підлітків», де вчителям і шкільним психологам пропонуються методики, програми факультативних занять для школярів із формування навичок здорової поведінки. Концепція така: діти повинні самі робити вибір щодо сигарет, алкоголю, наркотиків. Якщо ти куриш або колешся, то повинен усвідомлювати, яку шкоду заподіюєш цим собі, своєму здоров’ю, навколишнім, близьким. Працює свобода вибору — ми нікого ні до чого не примушуємо, але інформуємо про наслідки вибору, формуємо негативне ставлення до різноманітних залежностей, позитивне — до здорового способу життя.

— А профілактика ранньої вагітності, ВІЛ, гепатитів, хвороб, що передаються статевим шляхом?

— У цьому напрямі робота поки що ведеться слабко, встигли випустити трішки хороших методик.

— За нинішньої системи оцінок, кожна з яких свідчить про наявність знань певного рівня, учителі легко ставлять двійки. Чи не здається вам, що дітей це пригнічує?

— Такий момент є. Із запровадженням 12-бальної системи проблема оцінювання знань істотно загострилася. Загалом за цим стоїть фактично нова концепція освіти, перейти від старої парадигми до нової досить складно. Необхідно розробити критерії оцінювання, провести досить глибоку науково-методичну роботу. Старі критерії засвоювалися вчителем ще у вузі. А сьогодні системи оцінювання розроблено далеко не для всіх предметів. Але навіть не це важливо — необхідно, щоб учитель зміг їх засвоїти.

Наше завдання — реалізувати ідеї шкільної реформи так, щоб вони були мінімально болісними для дітей, батьків і вчителів. Скажімо, у кожного вчителя є певна внутрішня система критеріїв, за якою він колись оцінював учня автоматично. За той самий матеріал один педагог міг поставити «3», інший «4». І наші психологи разом із учителем розбираються, що таке внутрішня система критеріїв, як вона збігається чи не збігається з формальною, яка роль оцінки в забезпеченні успішності учня. Психолог пояснює вчителеві на основі своїх досліджень дитячого колективу, що ось для Вані хоч «0», хоч «4» — однаково, а для Наташі «0» — трагедія. Користуючись новою системою оцінювання, викладач повинен враховувати можливу реакцію дитини. «Одиниці» та «двійки» ставлення Вані до навчання не змінять. Треба зробити так, щоб хороша оцінка стала для нього стимулом, щоб у його свідомості оцінка вчителя набрала певної значимості.

Як це робиться? Для кожної людини, зокрема й для дитини, є певні значимі стимули. Перше, що ми робимо — визначаємо ці стимули. Ними можуть бути друзі, компанія, тато, мама тощо. Потім беремо систему ставлення до навчання як до виду діяльності. Зараз у Вані система життєвих оцінок — окремо шкільних — окремо, вони неузгоджені. Наступний крок: спроба якимось чином поєднати ці дві системи. Ну, скажімо, якщо для дитини є значимим друг Петя з сусіднього класу, то ми створюємо ситуацію, коли Петя говорить Вані, що йому приємно було б, якби Ваня став краще навчатися.

— Чи є технології, спроможні поліпшити поведінку дитини, знизити її агресивність?

— Давайте поговоримо про формальний і неформальний статус усередині колективу. Є неформальні лідери, є ізгої, котрі виконують роль блазнів, козлів відпущення. Або в класі є дві ворогуючі групи. Якщо нічого з цим не робити, клас розвалиться остаточно, працювати з дітьми буде неможливо. А можна негативному лідеру показати, що він не має авторитету в двох третин класу, і в окремих випадках цього досить. Продемонструвати йому результат і сказати: «Ось поглянь, хлопче, де твоє місце». В інших випадках можна чи потрібно планувати роботу на посилення позицій позитивного лідера.

— Тобто негативний і позитивний лідери є завжди. Неформальні. А формальний лідер — це хто? Третя особа?

— Цілком правильно. Формальна й неформальна структури класу рідко збігаються. І коли негативний лідер відчує, що люди, котрих він вважав своїми, засуджують його, що він втрачає авторитет, це змусить його замислитися: чи все він правильно робить? Ця схема працює навіть для дорослих. У кожному конкретному випадку вибираються відповідна стратегія і тактика. Загалом робота практичного психолога, зокрема й шкільного, дуже індивідуальна.

Є методики зміцнення авторитету вчителів, із котрими діти некоректні. Як правило, підкладають кнопки на стілець не поганому вчителю, а тому, котрий має м’який характер, дозволяє їздити на собі. Таким педагогам ми пропонуємо нетрадиційні форми ведення уроку, приміром, роботу в групах. І таких методів багато.

— Яким ви бачите соціальний результат орієнтування процесу виховання на особистість дитини?

— Очевидно, будівництво громадянського суспільства, творча ініціатива й активність кожного члена, високий рівень розвитку інтелекту, висока мобільність, здатність до самонавчання протягом життя. Тобто те, що ми бачимо в розвинених країнах. Мені здається, без розвиненої шкільної психологічної служби досягти такого результату дуже й дуже складно.