«НЕХАЙ ТОМУ РУКА ВСОХНЕ, ХТО ВІД СЕБЕ ГОРНЕ»?

Історія, про яку йтиме мова, на жаль, абсолютно типова. Таке відбувається в усій країні. Можна було б навіть не називати місця подій та учасників: поза сумнівом, під усім нижчевикладеним могли б підписатися тисячі педагогів із усіх куточків України.

У листопаді 1999 року вчителі середньоосвітньої школи №22 м. Івано-Франківська звернулися в міський суд із позовними заявами. Суть їх у тому, що, відповідно до ст. 57 Закону України «Про освіту», органи державної влади, починаючи з 1 січня 1997-го, повинні щомісяця виплачувати працівникам освіти надбавки за вислугу років і щороку (з 01.01.98 р.) — допомогу на оздоровлення в розмірі ставки. То чому міська адміністрація не лише ігнорує закон, а навіть не вважає за потрібне пояснити вчителям причини цього? У відповідь — глухе мовчання. Понад три місяці (хоча, за ЦПК України, справи такої категорії мусять розглядати протягом 30 днів) позовні заяви вчителів пролежали в міському суді. Тоді п’ятдесят шість педагогів с/ш №22 м. Івано-Франківська надсилають колективний лист начальникові управління юстиції облдержадміністрації панові Черепію з проханням розібратися, чому міський суд улаштував протизаконну тяганину. І що ви думаєте? Цю заяву сорок п’ять днів (!) усе не могли розглянути, жодного вчителя не викликали дати пояснення. Після кількаразових походів до управління юстиції педагоги в березні 2000 р. лише домоглися обіцянки: «справи до слухання буде призначено найближчим часом». У результаті... Про заяви івано-франківських учителів не «згадали» досі. Дивовижний приклад повного ігнорування букви закону. І найпарадоксальніше: продемонстрований міським судом і управлінням юстиції!

У червні нинішнього року в Івано-Франківську пройшов мітинг учителів, організований місцевою профспілкою працівників освіти. Було висунуто вимоги: виконання ст. 57 Закону «Про освіту» (зокрема її пункту про підвищення рівня вчительської зарплати до рівня оплати праці працівників промисловості) й оприлюднення у ЗМІ грошових нарахувань (а не тільки посадових окладів) апарату управління освіти м. Івано-Франківська. «Верхи» пообіцяли: ваші вимоги виконаємо, проблему з оплатою вчительської праці відповідно до ст. 57 згаданого закону до початку нового навчального року розв’яжемо.

Та ба, мітинг став лише своєрідним «випусканням пари» і нічим більше. По суті, влада дозволила провести акцію протесту, оскільки побоювалася зриву екзаменаційного процесу. А до вересня геть усі свої обіцянки забула. Більше того, ніхто з чиновників не зволив навіть поговорити з педагогами, пояснити, чому червневі запевнення виявилися черговим обманом. Утім, у цьому немає нічого дивного, вважають тепер учителі с/ш №22 м. Івано-Франківська. На їхнє прохання управління внутрішніх справ області провело ревізію фінансової діяльності міського управління освіти. Її результати дають дуже промо-висту відповідь на запитання: «У чому причина мовчання чиновників від освіти?»

— Мер м. Івано-Франківська пан Шкутяк і начальник міського управління освіти пан Берговський не раз повторювали, що на виконання ст. 57 Закону «Про освіту» просто немає грошей, — розповідає івано-франківський юрист Мирослав Яців. — Тим часом на утримання апарату міськуправління освіти і його збільшення на 77,7 % (з 9 до 16 чоловік) кошти знаходяться. 1999-го на його потреби пішло 54,2 тис. грн., нинішнього року — 95 тис. У середньому один співробітник управління освіти одержує 485 грн. на місяць, а вчитель І категорії з 20—25-річним педстажем разом з оплатою за класне керівництво — 167—175 грн., тобто майже втричі менше. Не забувають чиновники і про свої надбавки. Рідко хто з учителів може похвалитися одноразовою матеріальною допомогою. Зате немає таких проблем у співробітників управління. Торік усі вони одержали від 150 до 300 грн. (і, що цікаво, заодно «апаратники» не забувають і про голову профспілки вчителів міста). На початку 2000-го всіх співробітників управління преміювали сумами, еквівалентними 25% середньо-місячного окладу. Перед тим усім їм установили надбавки до 50—60% від окладу, а керівникам — по 70% «за особливий характер роботи й інтенсивність праці». А хіба в простих учителів робота менш інтенсивна?!

Таким чином, грошове утримання співробітників апарату управління освіти м. Івано- Франківська складається з окладу, надбавки за вислугу років, ранг держслужбовця, надбавки за рішенням (так записано в акті ревізії), одноразових премій і матеріальної допомоги. А вчителеві за його тяжку працю належить лише оклад і доплата за класне керівництво. Справедливо, чи не так?

— Зрозумійте нас правильно, — говорить учителька івано-франківської с/ш № 22 Людмила Естеркіна. — Ми, вчителі, не проти підвищення зарплат працівникам органів управління освіти. Розуміємо, що оплата їхньої праці теж не адекватна сьогоднішнім реаліям. Але порівняйте їхній і наш заробіток і зважте на наше становище. Статтю 57 Закону «Про освіту» ніхто не скасовував. 1999 р. на її виконання держава виділила понад 500 млн. грн., нинішнього року — 50. Але ж, відповідно до Закону України «Про бюджетну систему», при виникненні дефіциту бюджету пропорційно скорочуються всі статті видатків. Чому ж виходить, що цей закон стосується тільки вчителів? І за рахунок яких ресурсів тоді зростають доходи та грошове утримання управлінського апарату освіти?

…Дуже часто останнім часом чуємо: «Наша школа тримається на ентузіазмі наших учителів». Та скільки ж можна виїжджати на цьому, по суті, голому ентузіазмі? Адже вчитель — не ефемерна істота, що харчується сонячним промінням. До речі, ми чомусь рідко замислюємося й над тим, що педагог, доведений до злиднів, просто не в змозі якісно працювати. Хіба може голодний, доведений до відчаю, принижений учитель принести у клас добро, світло? А либонь учитель — не просто, так би мовити, передавач знань. Він архітектор майбутнього, яке стане сьогоденням для наших дітей та онуків. Того майбутнього, що ох як дорого заплатить за дране пальтечко вчительки та її стоптані черевики…