КРАЇНА ДІАЛОГІЧНИХ БІЛІНГВІВ?

Одночасно з виборами до парламенту в Харкові провели опитування виборців. Харків’ян запитали: «Чи вважаєте ви, що в місті Харкові російська мова має застосовуватись поряд з державною у всіх сферах громадського життя?» «Так», — відповіли 84 відсотки харків’ян.

Це опитування — продовження історії, яка розпочалася в грудні 1996 року, коли Харківська міськрада прийняла рішення «Про реалізацію положень Конституції України та Закону СРСР «Про мови в Українській РСР». Відповідно до нього було дозволено (цитую) «органам місцевого самоврядування, розташованим на території міста Харкова, підприємствам, установам, організаціям, що є міською комунальною власністю, під час ведення діловодства, підготовки документів та інших інформаційних носіїв (вивіски, реклама й т.п.) використовувати російську мову поряд з державною».

Але вже в січні 97-го обласне відділення Конгресу української інтелігенції звернулося до районного суду, вимагаючи скасувати згадане вище рішення як таке, що порушує права конгресу. І розпочалася тяжба, що триває ось уже близько шести років. Суди різноманітних інстанцій то залишали рішення міськради в силі, то відміняли. І тоді депутати міськради звернулися за підтримкою до своїх виборців. І, як бачите, її отримали.

Що ж це за явище — рідна мова? Чому одні так наполегливо борються за право зберегти своє мовне середовище, а інші спокійно змінюють його, їдучи жити до інших країн? Це своєрідна духовна батьківщина чи певний предмет, який можна за указом як вивчити, так і забути? Які закономірності функціонування мови? І яке розв’язання мовної проблеми можна запропонувати з огляду на сьогоднішні реалії України?

Спиратися на світову практику

— Валерію Матвійовичу, так що ж таке рідна мова? — це запитання я адресувала професору кафедри російської мови Харківського національного університету Валерію Шевелєву.

— Багатьом відомий «Толковый словарь живого великорусского языка» В.Даля. Але не всі знають, що Володимир Даль, 200-ліття від дня народження котрого ми відзначали торік, не був етнічним росіянином. Його батько був датчанином, лікарем, що приїхав до Росії на запрошення Катерини II. Проте Володимир Даль, котрий народився в Лугані (нині українське місто Луганськ), казав: «Я мислю й говорю російською мовою, виходить, я росіянин».

Наведу ще один, ближчий за часом і соціально значиміший приклад. Два десятиліття тому, наприкінці правління Тодора Живкова, я працював у Болгарії. Незадовго до мого приїзду там пройшов конгрес Міжнародної асоціації викладачів російської мови й літератури. У посланні до нього Тодор Живков заявив: для болгар російська мова стала другою рідною. Зазначу: болгари чудово ставилися до російської, більшість населення чудово володіла російською мовою (її починали вивчати з дитсадка), проте болгарські філологи сприйняли слова Живкова дуже болісно.

Чи може людина, котра етнічно належить до іншої нації, прийняти іншу мову як рідну? Так, поза сумнівом. Але двох рідних мов, на мою думку, у неї бути не може. Рідна мова визначається не кров’ю, а вихованням у сім’ї, найближчим оточенням, територією проживання. Усвідомлення рідної мови — це водночас і найчастіше національна самоідентифікація людини. Навіть досконало володіючи двома чи кількома мовами, людина все одно віддає перевагу одній із них.

Згідно з теорією лінгвістичної відносності ми оточені своєю мовою, ніби певною призмою, через яку дивимося на світ. Англієць дещо інакше сприймає світ, ніж той самий болгарин, іспанець інакше, ніж українець або росіянин. Це легко побачити на прикладі міфології, фразеології, прислів’їв, приказок, символів — вони в кожного народу різні. Мова частково визначає і світогляд людини.

— А яка може бути мотивація для вивчення другої, а то й кількох мов?

— Основна функція мови — комунікативна. Погодьтеся, живучи в Англії, ви мимоволі намагатиметеся говорити англійською. Тобто визначальним чинником для вивчення другої, нерідної мови, є передусім необхідність спілкуватися в іншомовному середовищі. Вельми важлива також здатність даної мови виконувати функції мови міжнаціонального й міжнародного спілкування. Зокрема, російська на всьому пострадянському просторі продовжує ці функції виконувати й нині, хочемо ми цього чи ні.

За даними найбільшого в світі електронного каталогу OCLC (On-Line Cjmрuter Library Center, Ohio, USA), в галузі друкованої продукції домінує зараз англійська, далі йдуть французька, німецька, іспанська, російська, італійська, китайська. Українська посідає поки що 27-ме місце. (Ці факти наведено в книжці Володимира Широкова «Інформаційна теорія лексико-графічних систем», Київ, 1998 р.). Підкреслюю, інформаційний статус відбиває не словникове багатство мови, не її красу чи якісь інші достоїнства. Це реальність її сьогоднішнього буття: обсяг, тематична та стилістична розмаїтість друкованої продукції цією мовою, її лексикографічна база, Інтернет-ресурси тощо.

— Валерію Матвійовичу, ризикнете зробити мовний прогноз на найближчі роки?

— Найзагальніший. Гадаю, українська мова поступово розширюватиме сфери свого функціонування, особливо в сферах офіційно-ділового спілкування, культури, освіти. Але російська в найближчому майбутньому збереже за собою привілей бути основною мовою міжнаціонального спілкування й одним із головних джерел прилучення до досягнень світової цивілізації.

Мовні парадокси

Як зазначив кандидат філософських наук, соціолог Володимир ФЕСЕНКО, із проблемою мовних відносин в Україні пов’язано чимало соціологічних і політичних парадоксів. Перший полягає в тому, що в нашій країні далеко не завжди збігається етнічна й мовна самоідентифікація. За даними опитувань, російськомовними вважають себе 8—9% етнічних українців, а реальна їхня частка, за оцінками фахівців, досягає 30—35%. Річ у тому, що одним з індикаторів мови, котрій віддається перевага, для соціологів служить той факт, якою мовою заповнюється соціологічна анкета. Отож, з’ясовується, близько 60% опитуваних вибирають для заповнення анкети російську. Зокрема й ті, хто не лише називає своєю рідною мовою українську, а й спілкується нею вдома.

З цією обставиною пов’язаний інший парадокс. Категорія «рідна мова» не вельми точно відображає й мовну ситуацію респондента, і його реальну мовну самоідентифікацію. Людина називає себе українцем, а як рідну мову відзначає російську. Або, навпаки, рідною мовою вважає українську, а використовувати воліє російську. Для того, аби виявити всю складність і багатогранність мовної ситуації в Україні, соціологи змушені використовувати різноманітні категорії — «мова спілкування в сім’ї (вдома)», «мова спілкування на роботі», «мова повсякденного спілкування», «функціональність вибору мови» (як у згаданому вище випадку з соціологічними анкетами).

Парадокс третій. Майже половина населення (за даними опитування Інституту соціології НАН України 2001 року) виступає за надання російській мові офіційного статусу. Проти цього виступає, за даними того самого опитування, 36%. Проте політичні партії, які намагаються зробити ставку на вимогу надати статус офіційної російській мові, вибори програють. Виборчий блок «СЛОн» 1998 року зумів набрати лише 0,9%, а «Русский блок» у 2002 р. — 0,7%. Та й інші партії та блоки, які попутно грали на «мовному питанні», не здобули особливих лаврів. Інакше кажучи, велика частина населення, підтримуючи ідею надання російській мові офіційного статусу, не підтримує політичні партії, які є носієм цієї ідеї. Мовне питання є зараз другорядним порівняно з соціально-економічними проблемами й ідеологічними розбіжностями.

Парадокс четвертий — українізація офіційної, освітньої й культурної сфер діяльності призвела до збільшення кількості... російськомовних. Кількість тих, хто воліє спілкуватися в родині російською мовою, збільшилася з 29% 1992 року до 37% у 2001-му. Кількість тих, хто воліє спілкуватися в сім’ї українською, залишилася за цей період практично тією самою. І найпоказовіше — зменшилася кількість тих, хто залежно від обставин використовує в родині обидві мови.

Так, 1992 року білінгви становили майже третину населення, тобто 32%, до 1995 року їхня частка збільшилася до 35%. Потім розпочалося зниження чисельності цієї групи, і в 2001-му білінгви дорівнювали вже 26%. Замість розширення масштабів «двомовності» сталося поглиблення регіональної диференціації за мовним принципом.

Досить поширеною формою двомовності став так званий «діалогічний білінгвізм» — діалог, під час якого співрозмовники використовують різні мови: один, приміром, говорить російською, а інший — українською. Абсолютна більшість росіян, котрі мешкають в Україні, чудово розуміють українську, майже всі етнічні українці — російську. Двомовний діалог виявляється дуже зручною формою для спілкування представників двох основних мовних спільнот України й відбиває феномен бікультуралізму в Україні.

Парадокс п’ятий — торжество «суржику». Давно відомий факт, що активна взаємодія двох мовних середовищ спричиняє формування й нових лексичних форм, і нових діалектів. А якщо мови такі близькі як українська й російська, їхні взаємодії та взаємопроникнення відбуваються особливо швидко.

Без конфліктів і референдумів

—Яка позиція вашої асоціації щодо статусу російської мови в Україні взагалі й у Харкові зокрема? — запитую президента Асоціації національно-культурних об’єднань України, народного депутата України Олександра ФЕЛЬДМАНА.

— Специфіка українського суспільства така, що мовну проблему найкраще вирішувати на регіональному рівні. Якщо дотримуватися норм Конституції й законодавства, не порушувати державний статус української мови, мовне питання можна розв’язати без конфліктів і референдумів. Паралельне використання російської мови в офіційному документообігу й у деяких інших сферах по суті своїй не суперечить чинному законодавству й не порушує державного статусу української мови.

Інший, не менш важливий бік питання — усе це коштуватиме грошей. Потрібно полічити всі витрати, пов’язані з реалізацією цього рішення, і закласти їх у бюджет. Виборці мають знати і про цей бік «медалі».

— Чи є в асоціації свої пропозиції щодо розв’язання проблеми?

— Передусім, її необхідно чітко врегулювати на законодавчому рівні. Чинний закон «Про мови в Українській РСР» ухвалювався ще до проголошення незалежності Української держави. Природно, необхідно активізувати роботу над новим законом. І під час його розробки враховувати не лише конституційні норми, а й положення «Європейської хартії регіональних мов або мов меншини». У законі слід виписати прийнятні для нашого суспільства форми, механізми та процедури вирішення мовної проблеми на регіональному рівні. Далі вже самі органи місцевого самоврядування вибиратимуть оптимальний для даного регіону «мовний режим» у рамках Конституції й чинного законодавства.

Віктор Маринчак: це не мовна проблема

— Вікторе Андрійовичу, ви чудово володієте й російською, і українською мовами. Чи є, на вашу думку, принципова різниця між рідною та нерідною мовою?

— Є, — переконаний В.Маринчак, доцент Харківського національного університету, настоятель храму Іоанна Богослова Української автокефальної православної церкви. — Мовні механізми людини починають формуватися з народження й до шести років. Відповідно, мова, засвоєна дитиною тоді, коли йде процес реалізації цієї програми, і стає рідною. Пізніше програма засвоєння мови не запускається — якщо ми пропустимо цей час, одержимо ефект Амали й Камали. Усі інші мови можуть бути другими, третіми, вивченими досконало, але вже не рідними.

Хайдеггер казав: «Мова — це дім мого буття». Причому буття в найособистіснішому сприйнятті. Безумовно, мова глибоко особистісно мотивована й не лише на свідомому, а й несвідомому рівні. Набагато більше, ніж може собі уявити будь-який раціоналіст.

— Якою мовою ви ведете службу?

— Українською. Я послуговуюся українською й у спілкуванні з групами парафіян, і як мовою проповіді. Хоча можу служити та служу приватні богослужіння, молебні церковнослов’янською. Іноді я користуюся текстами, які існують лише російською мовою, — це деякі акафісти, написані останніми десятиліттями. А якщо я бесідую індивідуально й бачу, що парафіянинові важко висловлювати свої думки українською, я негайно переходжу на російську, аби інтенсифікувати духовне спілкування.

— Ви сказали, що масовано сприймали українську мову лише в ранньому дитинстві...

— Так, це так. І після закінчення харківської російськомовної школи моя українська залишала бажати кращого. Але коли я вже навчався на російському відділенні філфаку, почали виходити у світ перші поетичні збірки Івана Драча, Віталія Коротича, Ліни Костенко, високо оцінені харківськими любителями поезії. Я придбав українсько-російські словники саме для того, щоб читати ці чудові вірші. Для вивчення другої мови необхідна мотивація. Друга мова зазвичай має утилітарно-прагматичну цінність, куди входять реалії політики, економіки чи культури, як у мене.

— Виходить, російськомовне населення України вивчатиме українську лише за наявності мотивації?

— Так. Хоча в історії відомі й силові методи мовного будівництва, які також дають свої результати. Був час, приміром, коли Рига говорила німецькою, а потім заговорила латиською. Цьому сприяла активна діяльність патріотичних сил, котрі вирішили, що нації необхідно дати літературну мову, яка охоплює якнайбільше сфер мовного спілкування. Прага, котра також говорила німецькою, буквально за кілька років після 1918-го перейшла на чеську, бо на цю мову перевели освіту. Потрібно зазначити, там існувала більша, ніж в Україні, однорідність населення, яке мало потужну патріотичну мотивацію, але методи переведення були, безумовно, силовими.

— А якби від вас, фахівця-мовознавця, залежало, як розв’язати цю проблему, враховуючи результати опитування виборців?

— Це проблема політична, до мовної проблематики вона має лише непрямий стосунок. За гаслом «Російській мові — рівноправне становище з українською» стоїть абсолютно немовна мотивація. Бо де-факто рівноправності немає — позиції російської мови в Україні сильніші, ніж української.

— Чи існує взагалі, на вашу думку, таке розв’язання мовної проблеми в Україні, яке задовольнило б усіх?

— Нехай її вирішить саме життя. Втручатися державі в цей процес не потрібно. Тим більше, що за існуючим нині законом про мову стоїть мотивація, пов’язана з обмеженням національної гідності українців. І вона ще не зникла. Чи варто знову актуалізувати цю мотивацію? Порушення цього питання загострює уявлення про обмеження прав російськомовного населення, з одного боку, і мотивацію ущемленої національної гідності українців, з іншого. І вони протиставляються одна одній.

На мою думку, проблема розв’язувана де-факто згідно з законами природного функціонування мови. Адже по суті наше суспільство від насильницької українізації все-таки відмовилося, принаймні вона не здійснюється. І, гадаю, не здійснюватиметься. Мова, як і соціум, — це природне явище, система, що самоорганізується. Наше суспільство знайшло можливість вижити після розпаду Союзу саме тому, що воно є системою, яка самоорганізується. Точнісінько так само й люди знайдуть свою ідентичність природним шляхом і в культурі, і в мові, і в інших формах самовизначення людини. Серед моєї пастви, навіть серед найвідданіших Україні патріотів, я не бачу агресії на мовному грунті.