ДИПО НЕ МІСЦЕ НА ТБ

Ви помічали, що за якимось дивним збігом усе корисне, як правило, гірке, несмачне або жахливо нудне? Винахідникам усього того, що приносить користь, така його особливість була зрозумілою давно. Тому щойно створювалося щось корисне, невідкладно починалася боротьба за його впровадження в життя. Хто ж купуватиме гірке чи несмачне? А кому потрібно нудне? Важко собі уявити, скільки сил і коштів доводилося витрачати на те, щоб переконати: не страшно, що гірке й несмачне, зате дуже корисне.

Дорослі більш метиковані. Міцним горішком виявилися діти. Роти міцно стулювалися від одного вигляду ложки з риб’ячим жиром. У відповідь на непохитне «Не здамся нізащо!» у хід ішли підкуп і шантаж. На жаль, саме з корисного починалося знайомство дитини з «тіньовими» сторонами життя. Усі розуміли, що це погано, тому у муках шукали вихід. І знайшли. Ліки набули смаку полуниці й лимона, а чистячі й пральні засоби — приємних пахощів.

Невирішеним залишалося питання з нудним. Певний час навіть поширилася думка, що боротися з нудьгою, наприклад в освіті, просто шкідливо. Тоді в ужиток увійшла різка. В іншій країні популярними були нещадні екзекуції дитячих долоньок. З’явився й універсальний засіб: відправлення затято нудьгуючих у куток.

Є ще одна точка зору. Назвемо її дидактично-повчальною, або просто — ДИПО. Прибічники ДИПО, посилаючись на те, що саме так благополучно вивчили кілька поколінь їхніх предків і їх самих, у принципі відкидають існування проблеми. «Яка нудьга? Це не категорія педагогіки — учитель викладає матеріал грамотно і методично правильно... У школах навчають, а розважають в інших, спеціально призначених для цього місцях».

Безглуздо намагатися спростувати апологетів ДИПО. Їхня позиція заслуговує на повагу та розуміння хоча б тому, що, багаторазово випробувана, вона дійсно приносила і приносить результати. Але й негатив ДИПО багатьом із нас відомий не з чуток: зубріння та сльози, сумні наслідки самозахисту від напосідаючих батьків і вчителів, нелюбов до предмета тощо.

Видатний радянський психолог, блискучий знавець теорії мистецтва, естетики, дитячої і підліткової психології Л.Виготський у 30-х роках минулого століття намагався зрозуміти, чому сила впливу мистецтва на людину настільки велика і незвична? Вчений довів: багато механізмів художнього впливу приховані в унікальних особливостях естетичних емоцій.

Вони мають, серед інших, одну унікальну особливість: людина прагне пережити їх знову і знову. Це зазвичай виражається словами: «полонений мистецтвом». Ви перечитуєте улюблені книги, ще і ще раз дивитеся фільм, який сподобався, насолоджуєтеся грою слів і мелодією рими у вірші і, захоплені його красою, самі іноді не помічаєте, як міцно воно врізується в пам’ять. Згадайте, як легко запам’ятовуються римовані рядки і мотив хорошої пісні.

Побіжний екскурс в естетику (науку про прекрасне в дійсності й у мистецтві) допомагає зрозуміти, чому для допитливого педагога художня творчість — одне з вірних джерел методичних прийомів і засобів. Свідомо чи ні, випадково чи навмисно, але в пошуках засобів найефективнішого впливу на аудиторію педагог неодмінно запозичає щось з арсеналу художньої творчості.

Як знайти цікавий і корисний матеріал? Як вибудувати і піднести його так, щоб захопити ним? Хіба не прагнете ви до того, щоб навчальний матеріал набував нових, додаткових, збагачуючих його властивостей? Яких? Насамперед тих, які дозволять відчути естетичні емоції. Звісно, йдеться не лише про прямі запозичення (цитати, колажі, ілюстрації) з творів мистецтва. Це не завжди і не скрізь може бути доречним.

Технології, про які йде мова, — предмет особливої розмови.

Три «кити»: пізнання (інформація), задоволення, запам’ятовування (співпереживання), без яких немислимим є мистецтво, необхідні й у навчанні. Без повчань і дидактики, без умовлянь і зубріння, навпаки, радісно і легко корисна інформація має проникати у свідомість і міцно застрявати в ній.

Розважати важко. Ще важче — розважати з користю. Але треба мати на увазі, що, розважаючи, можна робити масу корисних речей. Наприклад, привертати увагу до предмета. Полегшувати розуміння і допомагати запам’ятовувати потрібну інформацію.

Розважати важко. А от витягувати користь із розваги, виявляється, зовсім неважко. У тому, однак, випадку, якщо розвага — корисна.

Усе дуже просто: розважаючись, ми отримуємо задоволення. А хто відмовиться отримати його ще раз? Якщо це можливо, то чому б і ні? А якщо в розвазі — веселому, незвичному уроці — закладено всякі корисні речі, то ось вам реальний механізм: не треба нудотного зубріння — ми ще раз отримаємо задоволення від незвично поданої інформації і не помітимо, як легко і невимушено її засвоїмо.

Якими мусять бути навчальні телепрограми? Облишимо дискусії про те, що вони МУСЯТЬ бути в українському телеефірі. Тим більше, що й дискусій таких ніхто не починав. Через відсутність предмета — освітнього телебачення. Даруйте за неточне формулювання: вітчизняного освітнього ТБ. А прикро ж, оскільки у багатьох країнах світу саме освітні телепрограми домінують в ефірі у певний час доби.

Кілька років тому мені вдалося подивитися окремі випуски телепрограми «Вулиця Сезам». Це було щось надзвичайне. Стало сумно, коли пішли титри: кількість спеціалістів, які брали участь у створенні цих маленьких шедеврів, красномовніше від вироку підтверджувала — у нашій країні такі гроші на створення дитячих навчальних телепрограм отримати неможливо.

Звісно, легше і, що дуже важливо, значно дешевше влаштувати в прямому чи непрямому ефірі дискусії на навколоосвітні теми. Чи зверне хтось увагу на їхню безплідність і безглуздість? Або зробити відеозапис серії монологів вчителя чи професора з певного приводу. Візьму на себе сміливість стверджувати, що нічого спільного з освітньою телепрограмою цей прийом не матиме. Навіть якщо в кадрі працюватиме дуже талановитий педагог.

Не виключена й така точка зору: навіщо робити свої, українські, скажімо, мовні навчальні телепроекти, якщо є відеокурси іноземного виробництва, до того ж озвучені носіями мови? Є і навчальна література відомих у світі видавництв, яку з великим ентузіазмом численні місіонери, рекрутовані з не найгірших викладачів іноземної мови, за стійку непогану зарплату пропагують у навчальних закладах України. У руках компетентного професіонала — учителя — такі видання майже що скарб. Але чи багато у нас компетентних учителів? І чи всім доступні такі видання?

Та навіть чимала їхня ціна — не головне. Важливим є інше. Наші діти і ми самі вивчаємо, приміром, англійську мову як іноземну. І тому на певному етапі потребуємо того, щоб методика викладання була на це спеціально орієнтована. А матеріал адаптований для україно- чи російськомовної аудиторії. На жаль, але заперечити це важко.

Ось чому навчальні мовні телепрограми вітчизняного виробництва, що створюються обов’язково з урахуванням цього чинника, будуть цікаві і корисні всім, причому не залежно від рівня володіння іноземною мовою.