Дешева наука не може бути конкурентоспроможною

У «Дзеркалі тижня» (№17, 2009 р.) надруковано інтерв’ю з академіком Олегом Кришталем. З багатьма положеннями, висловленими відомим українським фізіологом, президентом Українського наукового клубу, беззастережно погоджуюся. Де з чим міг би посперечатися. Але з одним твердженням не згоден рішуче й категорично. Не згоден насамперед не як чиновник, а як діючий український науковець, чия остання стаття в престижному американському Physical Review з’явилася на початку цього року (і вже була процитована).

Отже, О.Кришталь каже: «Я виходив із того, що на українську науку в країні сукупно витрачається приблизно мільярд доларів на рік. Згідно з підрахунками, на її розвиток достатньо було б значно меншої суми. При цьому ми б отримали в Україні конкурентоспроможну науку на всіх головних її напрямах». І продовжує: «ще раз згадаймо, що на науку в Україні виділяється один мільярд доларів. Це велика сума. Виділімо спочатку з неї 20—25 млн. дол. для забезпечення України сучасною, за світовими стандартами, біологією. Тоді нам не страшно буде дивитися у вічі таким реаліям, як свинячий грип та інші прикрощі, які в будь-який момент можуть упасти на нашу голову. Ми на рівних зі світовою наукою братимемо участь у вирішенні всіх цих проблем, матимемо доступ до світового інтелектуального багажу незмірно більший, аніж маємо тепер».

Почнімо з уточнення: майже мільярд (у доларовому вираженні) на науку в Україні могло б бути виділено торік. Але почалася криза, гривня «увійшла в піке», і говорити про доларовий мільярд-2008 вже не маємо жодних підстав. На 2009 рік видатки загального фонду на науку в Державному бюджеті передбачаються в обсязі 3,26 млрд. грн., що становить 0,31 відсотка ВВП. Це значно менше, ніж у 2008 році — і у відносних, і в абсолютних цифрах. І це, на жаль, не дотягує й до половини «доларового мільярда». З урахуванням того, що фінансування науки з позабюджетних джерел (кошти вітчизняних та закордонних замовників, міжнародні гранти тощо) в умовах кризи неминуче скоротиться, названої академіком Кришталем суми цього року ми не отримаємо й близько…

Але це — дрібнички порівняно з іншим. На жаль, навіть мільярд доларів на українську науку в сьогоднішніх умовах — це неприпустимо мало для забезпечення її справжньої конкурентоспроможності. Адже це тільки в ХІХ столітті можна було робити «дешеві» відкриття, користуючись саморобними приладами. Сьогодні наукове устаткування надзвичайно дороге. Не говоритиму про великий адронний колайдер. Але навіть вартість сучасної біологічної лабораторії (саме за рахунок приладів і реактивів!) може сягнути десятків мільйонів.

Згадаймо також про те, що пересічний західний університет (чи й східний — потужний ривок Китаю і стабільно високе реноме Японії, Кореї й Тайваню відомі всім) не менше п’яти мільйонів доларів щорічно витрачає лише на передплату електронних версій наукових журналів і баз даних (без інформації сучасна наука просто неможлива!). Ми в Україні зусиллями МОН торік уперше спромоглися запровадити експеримент із забезпечення широкого доступу дослідників майже 80 університетів та інститутів до повнотекстових версій великого набору провідних світових журналів і баз даних через мережу УРАН. І число завантажених статей стрімко зростає — причому не лише у відомих наукових центрах, а й у тих університетах, які зазвичай називають провінційними. Поки нам роблять величезні знижки, розуміючи нашу фінансову ситуацію (і пам’ятаючи про великий потенційний ринок). Але врешті-решт колись доведеться платити справжню ціну. Або навіки вибути з гри…

Тож названа Олегом Кришталем сума в 20—25 мільйонів окремо взятої української біології аж ніяк не порятує. По-справжньому її вистачило б для однієї-двох лабораторій, обладнаних усім «від і до», тоді як численним «менш просунутим» біологічним кафедрам університетів, чи іншим академічним лабораторіям не перепало б ані копійки. Їх просто довелося б закрити, а професорів із науковцями вигнати на вулицю. І готувати кадри для однієї-двох «ощасливлених» лабораторій було б уже нікому!

Наведу дані (докризові, цифри стосуються 2007 року) про те, скільки витрачають на науку (у млрд. доларів і у відсотках свого ВВП) різні держави світу. Остання колонка містить такий об’єктивний показник результативності національної науки, як кількість статей у реферованих журналах (ці дані взято з https://www.scimagojr.com/ ).

Як бачимо, за обсягами фінансування своєї науки Україна — в кінці списку. І наш показник за кількістю статей теж не вражає. Хоча ККД української науки (якщо ввести це поняття як відношення кількості статей у реферованих виданнях до обсягів фінансування) виявиться одним із найкращих. Ми досі непогано виглядаємо й за кількістю цитувань однієї статті (0,17) — принаймні на тлі значно багатших ресурсами Росії (0,15) і Китаю (0,13). Хоча, звісно, істотно поступаємося за цим показником США (0,57), Німеччині (0,54) та Великій Британії (0,52) — бодай тому, що практично всі наукові журнали цих країн реферуються в базах SCOPUS та ISI, а наших журналів у цих базах представлено по два десятки. Статті в усіх інших українських виданнях (часом зовсім непоганих за рівнем — як-от мій «рідний» «Український фізичний журнал»), з погляду світового наукового mainstream’у, просто «не рахуються».

(Зараз міністерство докладає великих зусиль, аби змінити цю ситуацію. Є принципова домовленість з видавництвом Elsevier про те, що цифра реферованих українських видань для SCOPUS може зрости принаймні до 70—80, — це критично важливо з огляду на можливість асоційованого членства України в 7-й Рамковій програмі ЄС і нашу конкурентоспроможність у боротьбі за її гранти…)

Звичайно, українська наука потребує серйозних інституційних змін. Дуже багато з того, про що говорять прибічники реформ, міністерство вже робить. Принаймні в МОНівському секторі запроваджено дер­жавно-громадський принцип управління наукою (очолюваний академіком Олегом Кришталем Український науковий клуб також представлено у громадській раді МОН, а рішення щодо розподілу бюджетних коштів ухвалюють не чиновники, а понад 500 наших провідних науковців, об’єднаних у 22 секції наукової ради міністерства).

Вдалося забезпечити максимально можливу прозорість і об’єктивність при визначенні отримувачів семи мільйонних (у гривнях) грантів у рамках програми «Наука в університетах». Цей конкурс пройшов анітрохи не гірше від тих європейських, у підведенні підсумків яких бере участь академік Олег Кришталь.

Зроблено важливі кроки для глибшого інтегрування української науки у світову. Торік ми нарешті стали повноправним учасником європейської програми EUREKA. Зроблено перший крок до офіційного набуття Україною асоційованого членства в 7-й Рамковій програмі ЄС. Участь наших дослідників у змаганні за використання бюджету програми з неминучістю покладе в основу оцінювання праці науковця ті ж показники, які прийняті в світі, — насамперед цитованість його наукових робіт. Те, за що сьогодні змагається Український науковий клуб, відбудеться само собою…

Але без істотного збільшення державної підтримки сподіватися, що наша наука спроможеться на потужний ривок уперед, — утопічно (див. наведену вище таблицю).

…Кабінет міністрів України 2 квітня цього року затвердив концепцію державної науково-технічної програми «Нанотехнології та наноматеріали» на 2010—2014 роки. Сьогодні провідні вчені України готують текст самої програми — вже на початку липня його має бути подано до уряду. Виконання програми може дати не лише низку фундаментальних наукових результатів, а й вилитися у важливі практичні рішення для електроніки, машинобудування, автомобільної промисловості, сільського господарства, охорони здоров’я й довкілля.

Але за однієї умови — якщо будуть гроші. Тоді, коли США, Євросоюз, Японія, Росія щороку виділяють на нанотехнології багатомільярдні суми (в доларовому вираженні), українська програма зможе дати помітний на тлі досягнень світової науки і технологій результат лише в разі, якщо в неї буде вкладено бодай два мільярди (упродовж п’яти років і в гривнях — при збереженні нинішнього курсу до долара і євро).

Які суми вдасться отримати реально — не знає сьогодні ніхто. Й цитоване інтерв’ю з академіком Олегом Кришталем навряд чи поліпшить шанси тих, хто проситиме в Мінфіну додаткові гроші на цю програму. Хто ж спішитиме давати щось ученим, які самі визнають: і того, що сьогодні є, — забагато…