Аксакали, пофігісти і фанатики. Кадри вирішують усе

04 жовтня, 2020, 09:43 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Про  шкільних вчителів.

Аксакали, пофігісти і фанатики. Кадри вирішують усе
© pixabay.com

Від редакції ZN.UA:

Ми звикли до того, що слова подяки вчителям звучать переважно на свята. Напевне, кожен з нас може назвати вчителя, якого не забуде ніколи, якому завдячує найтеплішими спогадами і досягненнями.

Цікаво, а що думають про себе і свою професію самі вчителі? Ми публікуємо статтю блогерки і вчительки Ольги Халепи, яку називають «реп-вчителькою». Донедавна вона викладала біологію у сільській школі і стала відомою на всю країну під час карантину, коли почала записувати і викладати у YouTube уроки у стилі реп. «Ми в захваті, хочемо таких вчителів!» — писали в коментарях вдячні глядачі.

До Ольги прийшла популярність —інтерв’ю, телебачення, нагороди. Влітку вона активно готувалася до нового навчального року — знімала реп-уроки, причому на новому рівні — вже з використанням анімації.

Та… у перші дні навчального року  Ольга Халепа звільнилася зі школи, бо, за її словами,  там стало неможливо працювати. «Зараз якась порожнеча, розчарування», — сказала вона нам.

Однак тепер у талановитої реп-вчительки з’явилася можливість поринути у творчість, що вона і зробила — продовжує знімати відеоуроки і навіть створила канал для наймолодших «Руда біологія». А ще пише вірші і знімає відеопроєкт про односельців «Люди з великої літери».

Напередодні дня вчителя ми говорили з пані Ольгою, що добре було б розповісти про те, чому талановиті і креативні ідуть з професії. Але вона не змогла написати про це. Каже, що не було натхнення і сил. Однак передала нам свої замітки про те, які типи вчителів зустрічаються у школі.

Стиль і орфографія автора збережені.

Прочитавши цю статтю, жоден з педагогів не залишиться байдужим. Буде сміх, злість, гордість, чи обурення, бо кожен знайде себе тут. Та й не тільки себе, а і своїх знайомих. Отже, кого ж ми маємо в кадровому складі сучасних українських шкіл?

Учителі-«аксакали»: педагоги пенсійного віку. Більшість з них свою педагогічну свідомість складали ще в радянські часи, цеглинка за цеглинкою,. Там же залишилась їх молодість, спогади та здоров’я. А ще сформувались радянські стереотипи, згідно з якими всі навколо їм зобов’язані, бо в суспільстві вони мають важливий статус вчителя. Батьки повинні схиляти голови перед почесною професією, учні — підкорятися будь-яким наказам та вказівкам, а на заміну чекати від учителя міцних базових знань, якими володіють ці педагоги старої школи.

Правда, і методи роботи вже давно не підходять сучасним дітям, і картонні таблиці давно з дірками, і учні чомусь здивовано кліпають, відірвавши погляд від екрана смартфону, бо вчителька зараз як гаркне, як прочитає лекцію про шкоду інтернето-ґаджето-залежності. А що, їй можна, вона вже за віком вам бабця, життя прожила як-не-як, досвід має і знання. Вийде за поріг класу, а за спиною гигочуть учні, насміхаючись з її віку, з її знань, досвіду, несучасності, інколи влаштовуючи ганебні бойкоти…

«Аксакалам» освіти й сучасні технології вже не завжди під силу. Якось вже трохи довелося той Вайбер освоїти (ненависна дистанційка змусила), якось вже умію ввімкнути комп, що стоїть в кабінеті, бо поставили. А шо, хай як у всіх, на офісному столику серветочку домашню постелю, красиво вийшло… А, ще текст одним пальцем набрати можу, колись же на курсах користувачів ПК навчили. А решта методів — це дошка-крейда.

Такі вчителі у школах зараз сидять тихо-тихо, бо з липня зобов’язали підписати контракт. Мовляв, цей рік ще проживу, а наступного можуть під зад коліном. А ми ж такі гарні, слухняні, досвідчені. Куди ж без нас? Освіта без олдскула розвалиться, от розвалиться, не вірите? Головне тепер без зайвих звуків, не засвітитися в поганих справах, натягнути овечу шкіру і підкорятися, підкорятися… Та що там, упаси Господи, адміністрації «Здрастє» не так сказати. Ні, на урок не прийдуть, «но контракт же, контракт наступного року, понімаєте»? Ні, ну директор же має розуміти, що в мене тиск, хворе серце, виразка шлунку, гормони дають збій… Так, стоп! Що я несу? Я здорова людина! Я абсолютно здорова і повна сил! «Порхай как бабочка, жаль, как пчєла!» О, ні, жалити не можна, тільки як бабочка, головне, щоб дали години і підписали контракт.

І не треба нас засуджувати! Вдома онуки, діти просять допомогти, ліки в аптеках дорогі і все таке. А пенсія у вчителя самі знаєте яка, а в школі ще й нічого так заробити можна, мені тільки за стаж он скільки доплачують. Що ви питаєте? Де тут місце учням? Та при чому тут учні? Я — вчитель, і мене вже за це треба поважати й слухатися. І «тиша в класі!». Я так сказала!

Учителі-«методички»: педагоги середнього віку. О, тут свідомість поділено на два відсіки: в одному — «есесесер», в іншому — «незалежна», а посередині — «ліхіє 90-є». І тут, дивлячись, куди дме вітер колективу та міністерських вимог, той відсік і активізується. «Методички» то закликають учнів до високих моральних цінностей, то вмикають програму «моя хата скраю, я нічого не знаю», не чіпайте мене, у мене родина, діти, собачка захворіла (город в бур’янах, кіт здох, корова отелилася, дочка «залетіла» (обрати своє). Інколи школа — це реальне місце, де можна відпочити від усього цього: випити чайку з колегами, обговорити рецептики, чоловіків, ціни на крупи та м’ясо.

Буває час, коли так хочеться засукати рукава і як почати працювати, по-новому, як на курсах навчали, як на методоб’єднаннях планували… А з іншого боку, а воно мені тре’? Головне вчасно заповнити журнал, здати потрібні звіти, протоколи, інформацію. Поставити рядочком у шафочках класу різнокольорові течки з гучними назвами «Підготовка до ЗНО», «План роботи кабінету», ну, і таке інше, поклавши в кожну з них…нічого, ну, майже нічого. А поруч десятки методичок, куплених де завгодно, на випадок «може колись знадобиться», але так і не відкритих ні разу, залишених для збирання пилу і красивої картинки.

Питаєте мою думку щодо сучасної освіти та шкільних справ взагалі? Ви що, з глузду з’їхали? Яка власна думка? Та я тільки пікну на нараді, мене адміністрація зжере, перевірками закидає, зрештою, звільнить. Та, ну як це не має права? Вони всі права мають, ні-ні, вибачте, але субординація з мотивами раболєпства — наше всьо. А після сорока, знаєте, на роботу влаштуватися вже проблема…

Ні, ну я, канєшна, вмію і комп’ютером користуватися, і презентації з Інета качати, навіть сама пару уроків розробила і на якийсь там сайт кинула, ось і сертифікати є. Я навіть не проти інтерактивної дошки в класі, но луччє все ж ремонт. Там обойки замінити, потолочєк освіжити, на шторочки з батьків зібрати, стендики оновити. Так що єслі вибирати, то я — за ремонт, а дошка почекає.

Питаєте, де тут місце учням? А в мене є на них час, за тими паперами-звітами-протоколами-методичками-журналами-бесідами? Паперів багато, а зарплата маленька. Щось вони там додають, додають, а вона все одно маленька. Кажете, дебюрократизація в освіті? Хто вам таке сказав? Це там, нагорі, може й скасували все, а у нас свій цар-бог — шановна адміністрація. Сказали «нада», значить «нада». Вона так сказала!

Учителі-«заробітчани»: діти розквіту незалежності. Питаєте, навіщо йшли до педагогічного? При чому тут покликання? Потрібен був диплом про вищу освіту, от і все. Сказала мамка, що з дипломом візьмуть скрізь, а виявилося, з моїм — тільки в школу. А на суницях у Польщі про нього ніхто й не питав. Ні, не в мене, у знайомого. До речі, може до біса цю школу? Краще в Польщу? Закордонний паспорт треба, а в мене «зепе» маленька, хм, замкнуте коло.

Та все я вмію у тих ґаджетах-інтернетах, та я не дуже цим цікавлюся, може з нового навчального все ж таки мотнуся в Польщу, або хоча б нянькою до старої людини. А що, там непогано заробляють. А може, чоловік гарно почне заробляти? Одним словом, я сьогодні тут, а завтра все це кину до біса.

Чи володію педагогічними методами? Ну, там, тіпа, уроки цікаві для учнів проводити? Та я і звичайні не дуже то вмію. А хто мене вчив цьому? В універі сесію складали за хабарі, всім треба жити, я ж понімаю, а в школі старшим колегам було не до мене. В одних здоров’я не те, інші за паперами нічого не встигають. Ну, й не треба, вдаватиму, що я все знаю. Я тут все одно тимчасово, мовчатиму і все. Чого пір’я підіймати? З адміністрацією краще дружити. Та хай роблять, що хочуть, аби мене не чіпали.

О, Боже, у міністерстві знову змінилася влада, пішли нові розпорядження. Треба терміново тікати звідси. Ось допрацюю цей рік, підзбираю грошей на паспорт і гайда в Польщу.

При чому тут учні? Їхня справа — до ЗНО готуватися. Всім відомо — це головна мета роботи школи та всієї освіти. Ану, читайте параграф і конспектуйте. Хочете, ось вам посилання з Ютюбу, послухайте урок іншого вчителя. До речі, а бачили в Ютюбі оце? А приколи у Фейсбуці читали? А, не читали? Ви в Інстаграмі всі? Звісно, я там є. Я ж така сама, як і ви. Ну, вчіться, вчіться, дітки, а я стрічку погортаю, бо вдома не буде часу. О, повідомлення про зарплату дзенькнуло. На кілька сотень більше, ніж минулого року, добре, що годин набралася, можна заробити…

Учителі-«пофігісти»: поділяються на дві групи. Долю одних колись визначило ЗНО і придумані міністерством рейтинги вступу до вишів. Нарешті диплом в руках і можна іти в школу. Так, діти класні, з ними весело, ґаджети, інстаграми, тік-токи, флешмоби, квести, т’ютери, фести. Все це ми пройшли під час практики, вмію, знаю, але не для того я на світі живу, щоб існувати на вчительську ставку. Так шо, гудбай, школа і якась сумашедша адміністрація.

Обіцяли допомогу, в розмірі кільканадцять тисяч, молодому педагогу, моя одногрупниця повелася, відпрацювала рік. Я за цей рік на «євробляху» заробив, а вона на нервовий зрив. Утекла. Ні, я в освіту ні ногою.

Друга група «пофігістів» — це ті, яким колись результати ЗНО нашепотіли: «Іди в педагогічний, на контракт, там недобір, беруть усіх». Ну, що, зустрічай, освіта, я повернувся! Вау, тут супер! З дітьми весело. Ми на одній хвилі! При чому тут уроки і педагогічна майстерність? Колись, може, й навчуся, а зараз молодість, драйв, ізі, бро!

Няшки-шняжки, статуси, селфачі, відосики, онлайни, фотошопики, рєснічки. Звісно, дітки, я з вами надовго, ну, принаймні, поки щось краще не знайду. О, Боже, знову отримала від адміністрації зауваження за орфографічні помилки в журналі. Кому взагалі потрібний цей журнал? Дайош електронну версію! Там хоч «вьорд» помилку підкреслить, виправити можна, а тут написала і написала, що мене тепер, убити за це, чи що? Я і в шкільні роки диктанти на початковому рівні писала, прочитала дві книжки: «Буквар» і зелену, а до цього часу нічого й не змінилося.

Так, я безвідповідальний, немає самодисципліни, самоконтролю, ох, і слова ж придумали. Які методичні рекомендації, про що ви? Вчитися знову? В кого? Ходять всі, як примари, кожен колега на своїй хвилі, бояться слово сказати. А я навчу дітей всього. Я все знаю, от все, що робиться у світі, правда зі своїм предметом не дуже дружу. Та, пофіг. Ой, та кому взагалі це потрібно? Учням? Не смішіть. Скажу вам, освіта — це просто жесть. Тут все таке безглузде. Що треба підписати? Оці накази? Та без проблем. Мені взагалі пофіг, що там запланувала адміністрація. Я сиджу на педраді, втіхаря Інстаграм гортаю, під довгим волоссям usb-навушника нікому не видно. Головне посміхатися і кивати, коли всі кивають. Знову щось підсунули підписати. Підпишу, мені пофіг…

Учителі-«фанатики»: категорія вчителів, яка не знає ні віку, ні статі, ні політичних уподобань. Сюди рівноцінно можуть входити як вчителі пенсійного віку, так і середнього, і зовсім молоденькі. На їх особисту біду та на щастя освіти, у їх сутності живе совість, відповідальність і фанатична любов до професії. Вони завжди з учнями. Вони живуть ними, для них, заради них. Ні, вдома вони звичайні, а от в школі… фанатики.

Кожен з них по-своєму намагається вижити в божевільній системі української освіти, що наче хамелеон змінює свої кольори. «Фанатики» — трудяги, попри все. За життя встигають народити й виховати своїх дітей, приготувати борщ і завантажити підвал консервацією, отримати ще одну освіту, освоїти новітні технології, підготувати своїх учнів до численних конкурсів-олімпіад, організувати заходи, створити авторські розробки, зняти відео, підвищити категорію, ходити з учнями в походи, їздити на екскурсії й т.д. і т.п.

Вони завжди сподіваються на гідну зарплату, на підтримку адміністрації, розуміння влади, взаємність учнів, батьків. Вони вміють відкидати все зайве, економити дорогоцінний час і працювати заради своєї світлої мети, яку засвоїли ще там, за студентською партою: школа — для учнів.

На них тримається вся освіта, навіть не розуміючи цього. Весь паперово-світлинний мотлох на неактуальних окозамилювальних шкільних сайтах — не для них, вони просто ідуть на урок і живуть там своє, не всім колегам зрозуміле, педагогічне життя.

Падають напівживі після робочого дня на ліжко і тихо помирають від втоми, прохаючи власних дітей: «Дайте трохи помовчати», але помирають ненадовго, бо завтра ще сім уроків, які треба підготувати сьогодні. І знову комп’ютерні технології миготять перед очима до середини ночі, а ранком будильник ледве витягає з ліжка.

Можна, звісно, можна нічого не робити, або хоча б робити менше, як живуть тисячі колег. Можна навчитися пофігізму, паперотворчості, підлабузництву, тиранії, стати заробітчанином, але… все ж не можна. Соромно стає перед учнями, батьками, самим собою.

Ковтнув образу вчора, знову засудили ініціативу колеги, ковтнув сьогодні — зняли надбавку. На кому ж економити, я не на нас? Потерпимо, віримо в еволюцію освіти…

Не такою хоче бачити школу вчитель-фанатик, не про таку освітянську діяльність мріяв. Вчився на світлих ідеалах педагогів минулого, мріяв писати свою «Педагогічну поему», а друкарська машинка виявилась старою, бракованою, заїдає…

Крикне на весь глос: «Та що ж ви робите? Давайте просто вчити дітей!», а з усіх боків летить каміння, лайно, ляпаси, штурханці.

«Мобінг»… слово яке придумали! Букетиком вчительських прав прикрили, а насправді лише чергові міністерські понти.

«Фанатики» терплять, сподіваються на краще, мають власну думку. МАЮТЬ ПРАВО на власну думку, засновану на досвіді, відданості справі. «Фанатиків» бояться, їх ненавидять, їх намагаються розчавити, як зайву деталь у скрипучому дерев’яному залакованому декупажем реформ освітянському механізмі.

«Фанатики» вимирають… Заносять один одного до Червоної книги освіти й тихо йдуть назавжди. Звільняючи місце тим, хто виховуватиме майбутнє України власним прикладом: аксакалам, методичкам, пофігістам та заробітчанам.

По матерiалам: ZN.UA /
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК