Сліди в катакомбах

— Вхід до шахти не фотографуйте й адресу в публікації в жодному разі не вказуйте, — попереджає Володимир Ощепков, заступник начальника науково-спортивної експедиції «111 годин у катакомбах Одеси».

Володя відмикає замок, підіймає іржаві двері й притуляє їх до штахетника приватного сектора в Кривій Балці. Нас огортають клуби солодкуватої пари. Намацуємо сходинки звареної з арматури драбини і, бруднячись іржею, спускаємося метрів на десять. Дигери передають по ланцюжку воду в балонах, ліхтарі, рюкзаки й... акваланги. Спуск у затоплені штольні з аквалангом, тобто дигер-дайвінг, — то є дабл-екстрим. Спелеологи з Тольятті та Санкт-Петербурга спускаються разом з одеситами. «Рода» — так на місцевому діалекті позначають лабіринти в Кривій Балці. Виробки є поблизу багатьох великих міст, скажімо, під Самарою чи навіть Санкт-Петербургом, але добиратися туди незручно, в них немає конкретної адреси, а в нас є — от у чому козир. Вхід до «Роди» міститься в межі міста на кінцевій зупинці маршруток. Повз шахту безтурботно фланірують сотні жителів, іржаві дверцята не привертають уваги, вони схожі на кришку люка вигрібної ями.

У штольні не випростатися, підлога засипана жирним вапняковим пилом. Рухаємося по штольні зігнувшись. На пухнастій черепашковій пилюці сліди лисячих лапок і підсинені чіткі щурячі стежки.

Штольня петляє, «хуліганить», іноді після плавного зламу раптом повертає на 180 градусів. За черговим поворотом по склепінню стікає чорна маса, запах відповідний. Якийсь «ощадливий» хазяїн нагорі один раз витратився на свердловину, щоб асенізаторам не платити, і спустив лайно до лабіринтів.

Базовий табір у невеличкому залі, де можна випростатися. Буквально за десятки метрів рукою техніка Окольського окреслено чіткий рубіж із написом «1904. 1905 р.». Початок виробок у Кривій Балці датовано саме 1904 роком. Дорізку робили в 1930-му. Гірничий інженер позначав червоною вохрою, техніки та десятники чорним олівцем. З рейду Одеси знімався курсом на Румунію бунтівний «Потьомкін», а технік Окольський сумлінно розмічав прибій, так називали вибій.

Подорожі крізь століття сприяє постійна температура +13 (до речі, це — також одеський козир, у виробках під Самарою всього +7). У лабіринтах немає чергування пір року, час тут зупинився. За кілька метрів від стоків каналізації напис: «В знакъ памъятi об Одесскiх Городскiх Каменоломнях». Каменоломнями називали виробки, і це правильно, а слово «катакомба» означає скелю.

Недоторкана історія поруч, вона доступна і справжня, її графічні свідчення переконливі, вони, мабуть, єдині збережені сліди, решту на поверхні немилосердно знищило метушливе століття. На гладкому, старанно випиляному камені майстерно намальовані вусаті циркові силачі з гирями, дирижаблі, повітряні кулі, козаки з аксельбантами та газирями. Голова йде обертом! Якісь безвісні робітники примітивно, але щиро малювали вуглиною силуети коханих, писали імена або підраховували добутий камінь.

У відповідності зі статусом портового міста на стінах широко й докладно представлена морська тема: пароплав «Смоленськ» із такелажем, броненосці, якірки, тільники. Крейсер «Варяг», можливо, символізував непохитність малювальника. Хто він: підневільний, з арештантських рот, бунтівний дезертир-утікач із крейсера «Очаків»? Чи осів тут колишній блукач морів і тому намалював поруч із кораблем хатку? А для хатки треба тридцять підвод «ракушняка». Тому й пиляв катакомбу невтомно ручною крупнозубатою ножівкою колишній боцманат, заякорений якоюсь Марією Булановою (ім’я обраниці на стіні). Потім важко добутий дрібнопористий «казанчик» вантажили на вузьку, в розмір штольні, підводу, і покірні конячки тягли лінійку по похилому ходу до сонця. Автор також крокував по цьо­му конячому штреку з високим, майже готичним склепінням, утвореним із ніздрюватого осклянілого «плитняку».

Залишили слід у лабіринтах і іноземні невільники. Керівник експедиції Костянтин Пронін бачив датоване 46-м «факсиміле» якогось Ласло Нанаши. Причому перемичку в букві «и» не звиклий до кирилиці Ласло писав у дзеркальному відображенні, на манер латинського «N». У 1946-му дружина Вінстона Черчілля за дорученням Червоного Хреста опікувалася в Одесі відправленням військовополонених. Скажімо, пароплав привозив до Одеси з концтаборів Німеччини триста наших співвітчизників, їх СМЕРШ поточно благословляв до сонячного Магадана, і відповідно триста незваних іноземців, котрі спокутували в наших таборах провину каторжною працею, відправляли на захід. Облік вівся суворо: зволікання загрожували людськими втратами та каліцтвами — у таборах для військовополонених. Румуни, розчаровані поразкою у війні, італійці, мадяри та інші союзники били німців. Де тепер Ласло Нанаши, чи живий?

Свій слід залишили у «Роді» і воїни словацької дивізії, розквартированої в Одесі. Німці, як відомо, серйозних операцій словакам не довіряли, здебільшого брати-слов’яни служили водіями вантажних «Татр», гаражі розташовувалися на Розкидайлівській. Рота словаків у повному складі, зі взводними командирами і, зрозуміло, зброєю влилася до партизанського загону імені Сталіна, яким командував Трохим Тимофєєв. У 43-му словаки під Нерубайським знищили колону поліцаїв, які відступали з миколаївського казана. На одному зі словацьких малюнків зображений Гітлер, якому доповідає фельдмаршал, можливо, про невдачі в миколаївському «трикутнику» під Снігурівкою.

«Прошли все свои муки и желаем никому здесь больше не бывать», — писав у «Роді» партизан А.Терземан, який повторив свій бойовий маршрут у 52-му.

Трапляються й вульгарні малюнки, причому навіть дореволюційного походження, але їх куди менше, ніж на тильній стороні гаражів уздовж залізниці, сюжети незмінно розхожі: ножі простромлюють серце, голі жінки («Любов — чаша отрути»), чорти.

«Здесь была банда Романовского «Санта-Мария» 1925 г.», — написано хімічним олівцем.

Стіни приміщення, де розташовувалася «малина», відшліфовані й побілені. Збереглися цвяхи, на яких висіли килими.

Напевно, в 44-му бачили «малину» й відважні дівчата в гімнастерках із комісії МППО Міля та Шура, які розписалися на вапняку. Чи живі ви, Міля Подчинок з вулиці Лазарєва?

Можливо, у цих штольнях у 46-му ховали вкрадене Чеканом, героєм фільму «Ліквідація», військове обмундирування. За кілометр від лабіринту на Другій Заставі величезна територія зайнята військовими складами. Саме туди повадився Чекан отримувати казенне майно за фальшивими накладними. Отож пережиті Мілею Подчинок страхи мали підставу.

У п’ятдесяті кримінальну естафету прийняли інші настінні автори. На камені сліди їхнього перебування: «Рода, Кацо, Слон, Жека». Присутність увічнювали, слинячи хімічний олівець. У Констанці за пачку таких олівців можна було виміняти паніфіксову шубу. Родоманко — знаменитий кріпильник, місцевий авторитет, за чутками, обидва його сини мотали строк у 60-ті. Фамільна хата Родеманка мала свій персональний вхід до лабіринту «Рода».

— Йдемо на «Роду»! — цідили грабіжники, несучи до «малини» крадене.

За чутками, вони заманювали сюди шоферів і вбивали. Машини потім розбирали на запчастини.

Катакомбами лякали дітей, причому самі матусі боялися лабіринту куди більше, ніж їхні чада. Автор уперше потрапив до катакомб під тією ж вулицею Лазарєва дванадцятирічним.

Місто жахали моторошні чутки про катакомбне канібальство. Періодично якихось заблукалих дітей шукали за допомогою армійських підрозділів, зв’язківці розмотували телефонні дроти, щоб не заблукати.

Підбадьорювали чутки, нібито з одеських подвір’їв недарма ночами виходять офіцери, бо в катакомбах перебувають секретні частини підслуховування і пеленгу. Цьому сприяло існування збереженого дотепер підземного бункера на Молдаванці в районі заводу імені Калініна, де мав розташовуватися підземний штаб військового округу на випадок атомної війни.

Керівник нинішньої експедиції «111 годин» Костянтин Пронін, колишній старший геолог Одеського шахтоуправління з тридцятирічним стажем, не раз брав участь у пошуках зниклих любителів підземної екзотики.

Вивчення одеських катакомб, на карті яких доволі білих плям, системно й послідовно проводять щорічні експедиції під керівництвом К.Проніна. Якщо попередній спуск до лабіринту охрестили «108 годин», то нинішній — «111 годин». Організовували останню експедицію в січні центр «Пошук», державна екологічна інспекція в Одеській області, служба МНС міськради, Університет імені І.Мечникова. Засновниками експедиції разом із «Пошуком» виступили Інститут геофізичних досліджень і центр інженерних розвідок.

Продукти, газ, карбід, бензин закуповувалися на кошти компанії «Ідеал», яка володіє мережею магазинів в Одесі. Один із знайдених залів названий на честь засновника «Ідеалу».

Інтерес до лабіринту Кривої Балки сфокусувався не випадково. В результаті масштабної забудови передмість цей район катакомб може бути в найближчому десятилітті «освоєний». Нічийні підземні порожнини засипані піском, затамповані, розриті для гаражів-паркінгів, затоплені, отруєні стоками. Допустима «марочність» вапняку, тобто міцність, становить 15 кілограмів на квадратний сантиметр. У разі ж намокання каменю міцність зменшується на 30—50%. Тобто при варварському «господарюванні» вигадливо, із розумом сплановані гірничими інженерами старої формації катакомби можуть тривіально зруйнуватися — автор бачив, як зігнулася дугою колона, яка підтримує склепіння. Тому впорядкування плану лабіринтів, фотофіксація, вивчення історичних подій, які там відбувалися, як ніколи актуальні.

На відміну, скажімо, від Нерубайських чи Усатовських виробок, видобуток каменю в Кривій Балці відбувався на двох ярусах, і в цьому також їхня унікальність. Нижній ярус вже затоплений. У рамках експедиції «111 годин» було доставлене водолазне спорядження. Пробний спуск під воду в «сифон», штольню, затоплену водою, здійснив Влад Тобак, ентузіаст школи дайвінгу імені Кусто.

Уявіть кілометровий марш-кидок з аквалангами, лопатами (по дорозі доводилося пробиватися через завали) і сам спуск до пекла, до непроглядної підземно-підводної темряви. Поки воду не закаламутили, можна було якось під водою фотографувати. Але назад Тобак пробирався через тамтешній Стікс у «молоці» по реп-шнуру. Можна лише приблизно змоделювати жах водолаза, у якого рятівний трос застряг у щілині. «Поки, — говориться в сухому звіті експедиції, — водолази збирали негативний досвід». Чи вдасться одеським наступникам Кусто досягти підземного озера, про яке ходять легенди, покаже час. Тоді, можливо, з’ясують природу постійного світіння води. Чи то неонове світло створюють мікроорганізми, чи то все це байки, які виникли від надміру уяви.

Авангардна група спустилася під землю 4 січня, а піднялася 9-го, тобто зустріла в «Роді» Різдво. Всі учасники (21 особа) були в піднесеному настрої. Відзначилися Олександр Романов, студентка історичного факультету педінституту Олена Капельницька та багато інших.

Розвідана перша в цьому районі печера. Оскільки вона частково засипана, поки пройдені лише вісім метрів.

— Печера — то є вузька, але дуже висока тріщина, — повідомив Костянтин Пронін. — Їй присвоєний індекс п-180 Кадастру печер по Причорномор’ю.

Ентузіастами-дигерами відкоректовані 24 погонні кілометри підземних сот, які входять до системи лабіринтів «Одеські катакомби».

Далеко не всім дозвільно-заборонним структурам такий ентузіазм до душі. Скажімо, управління інженерного захисту території вирішує, скільки піску потрібно під будинок, що зводиться. А пісок нині дорогий, тому сам підрядчик також не зацікавлений витрачатися, йому за відсутності схем легше «укатати» замовника.

Але все ж таки багато це чи мало — 24 розвідані кілометри? До сьогодні в кадастр Української спелеологічної асоціації занесено понад 140 кілометрів підземних ходів, розташованих у межах міста. За оцінкою ж спеціалістів, орієнтовна протяжність лабіринту Одеських катакомб становить 2,5 тис. км — ця цифра перевищує відстань від Одеси до Санкт-Петербурга. Одеські катакомби є найбільш протяжним лабіринтом у світі (!). Важливо не лише їх «закартувати», але й упорядкувати, розчистити, провести освітлення, вентиляцію, затампувати піратські каналізаційні свердловини. Побудувати, нарешті, ліфти, навіть ескалатори до царства Аїда. А чому б і ні? Це досить привабливий бізнес. Тоді можна буде запрошувати іноземних дигерів і дайверів, які підуть на «Роду» косяками. Але поки дослідження, які забудовникам вочевидь не до вподоби, тримаються, як це часто буває, на самовідданих ентузіастах.