Риба гине за канал

Нещодавно жителі Вилкового відзначали більш-менш круглу дату свого міста — 260 років. Історія напрочуд унікального не тільки для України, а й для всієї Європи міста сягає углиб віків. Мальовничі, багаті всілякою живністю, та ще й самою природою захищені безліччю каналів Дунайські плавні були зручним місцем для поселень людей. Але перші документальні згадки про село Липованське, яке пізніше отримало назву Вилкове, датуються серединою XVIII століття. Місцевих жителів, чиїми предками були перші поселенці-старообрядці, до сьогодні називають липованами. Слід зазначити, що селилися вони спочатку майже на березі Чорного моря, але мул і пісок, нанесені Дунаєм за неповні три століття, відсунули море від селища майже на 20 кілометрів. Трохи згодом у цих глухих місцях знайшли притулок запорозькі козаки, яких переслідували спочатку Петро І, а потім — Катерина ІІ. Липовани-старовіри і запорожці жили мирно, слава Богу, місця і їжі всім вистачало. Хоча особливої асиміляції не відбувалося. І сьогодні у Вилковому діють два старообрядських та один православний храми. Липовани ретельно бережуть свої традиції і звичаї — ще й тепер у деяких будинках можна побачити побут російських старовірів 300-річної давності. На цвинтарі старовіри і православні теж лежать окремо, хоч опускають труни в одну землю, а точніше — воду. Адже води у Вилковому значно більше, ніж суші. Копни на метр — вода. Тому й каналів у Вилковому більше, ніж вулиць.

Мабуть, саме традиції миролюбства і добросусідства не розмежували 12-тисячне населення Вилкового на два непримиренних табори і у зв’язку з будівництвом каналу Дунай — Чорне море по гирлу Бистре. Ті, хто повірив обіцянкам отримати грошовиту роботу на будівництві, підтримували авантюру, вручали київським можновладцям символічні ключі від Дунаю (роботи, щоправда, ніхто не отримав). Хто безмежно любив свій край — боровся зі згубним для природи проектом. Саме тоді місцеві стали співати частівки на кшталт:

«Голова наш городской

На «вольво» катается

Видно, хочет БМВ,

Раз каналом мается».

І ще:

«Сколько им не тужиться,

Дунай не станет лужицей.

Мы настырному министру

Не подарим гирло «Быстре».

Врежем по врагам частушкой

Между глаз и по макушке.

Больше им канал
не рыть,

Заповедник

не губить».

Можливо, і народна творчість відіграла свою роль у тому, що канал сьогодні наказав довго жити. Переживши пару дунайських паводків, він замулився настільки, що тепер мілкіший, ніж до початку робіт. Як пам’ятник недолугому каналові, виглядає з води впоперек гирла Бистре недобудована кам’яна дамба. 21 липня нинішнього року Колегія Рахункової палати зробила офіційний висновок: попри передбачені титулом 78,6 млн. гривень, витрати на будівництво каналу становили 90,9 млн. гривень. Тобто перевитрачено 12,3 млн. гривень. І при цьому мети — створення глибоководного суднового ходу — не досягнуто.

Прості вилковці, яким обіцяли золоті гори, так само потерпають від безробіття. Риби, що їх годує, стало менше, бо днопоглиблювальні роботи свого часу розпочали у розпал нересту, коли навіть вудкою рибалити заборонено. Надпотужний земснаряд скоротив майбутнє рибне поголів’я на мільйони хвостів…