НАЛАМАЛА ДРОВ ПРИРОДА

Весна цього року видалась затяжною. Ще в квітні сумовито чорніли дерева, не випускаючи жодного листочка з тісно стулених, мов жорсткі рукавички, бруньок. На Вінниччині ця неквапність природи сприймалась по-особливому: здавалося, що дерева ніяк не позбудуться страху перед стихією, яка скувала їх крижаним панциром на межі минулорічної осені й зими. На пам’ять про ці дні природа залишила свої нещадні мітки: верхівки дерев, а в місцях найбільшого обледеніння, практично вся крона, зламані, як олівці. На це досі сумно дивитися.

Усі села, розташовані в зоні стихійного лиха, мають нині ще одну спільну рису: купи свіжопорубаних дров на господарських дворах. Запас зроблено капітальний, на добрих років п’ять: за рішенням голови облдержадміністрації людей звільнили від плати за зібрані ними хмиз та гілля. В результаті була прискорена розчистка завалів у лісах та лісосмугах, на яку за звичних умов довелося б витратити двадцять років. Та навіть робота в такому напруженому темпі практично в три зміни, з використанням додаткових сил і задіянням усіх резервів та механізмів, за підрахунками, розтягнеться років на сім. Адже постраждали від стихії 141,4 тисячі гектарів лісу, тобто майже 4 мільйони кубометрів деревини, що становить десяту частину держлісфонду Вінниччини. На півдні області, у Чечельницькому та Крижопільському лісгоспах, а особливо довкола Піщанки, пошкоджено до 60—80% насаджень. Що робити в такому випадку — адже ділянки йдуть під рубку вже тоді, коли сухостій на них складає п’ять відсотків? Залишити — значить мати безперспективний ліс і безліч проблем, вирубити — образно кажучи, позбавити місцевість «легень», захисту від вітровіїв, ерозії грунтів...

Слід сказати, що подільські ліси — дивовижне явище навіть для далеко не безлісої України. Зайве повторювати: для того, щоб виросла гарна діброва, потрібно не одне десятиліття. Статистика минулого століття дала яскраву можливість побачити щасливі й не дуже періоди в житті подільського лісу. Скажімо, в 1913 році, з яким за радянських часів усе порівнювали, прибуток з однієї десятини лісу складав у середньому по Росії 60 копійок, в Україні — 8—9 карбованців, а в Подільській губернії — всі 18. Нічого дивного в такій суттєвій різниці немає: подільські гаї були багаті на цінні породи дерева, особливо на дуб, і тому нещадно вирубувались — ясна річ, продавалися на експорт. Але не тільки. Харчова промисловість, що з кінця позаминулого століття почала бурхливо розвиватися в краї, теж вимагала жертв. Лише в 1874 році на 47 цукрових заводах Поділля спалили 450 тисяч кубометрів деревини — іншими словами, знищили дві тисячі гектарів лісу. Мабуть, не варто говорити, що для відновлення таких територій потрібні були роки й роки. Водночас необхідно було дбати про якість. Перша половина ХХ століття похвалитися цим не могла — одні граби росли в молодняках, лише 18% відновлювальних дібров на Поділлі складав дуб. І тільки з часом, коли цій справі почали надавати державної ваги, в молодих насадженнях відсотків на вісімдесят почав переважати дуб, решту складали теж цінні породи — модрина, горіх тощо.

Ситуація змусила мобілізувати всі зусилля. Насамперед — для розчистки завалів. На допомогу працівникам лісу прийшли тисячі добровольців. Область, Міністерство екології та київська міська влада виділили кошти. Правда, навіть складених докупи з усіх джерел фінансування 3,4 мільйона гривень замало для ліквідації наслідків — за підрахунками їх потрібно понад 17 мільйонів. Під час недавнього приїзду до області Анатолія Кінаха лісівники знову попросили в уряду грошей. Прем’єр пообіцяв розібратися.

Але навіть і з такими обмеженими коштами зроблено чимало: розчищено 43% лісонасаджень. Розчистити захаращені діброви лісники поспішали не випадково. Учені, яких запросили на Вінниччину, нічого втішного з приводу майбутнього пошкоджених лісів сказати не могли. Як поведе себе поранений ліс найближчим часом, передбачити дуже важко, оскільки таких ушкоджень і в таких масштабах в Україні досі не було. Зрозуміло, дерева будуть гнити, падати, особливо за умов вологої весни і літа. Також є загроза масового розмноження шкідників, що може стати великою небезпекою не лише для вінницьких насаджень. Осередок шовкопряда-золотогуза вже виявили в урочищі Плоске в Немирівському районі. Це рідкісний і дуже небезпечний шкідник, і його розплодилося стільки, що листя всіх дубів в урочищі могло дуже швидко зникнути. Довелося залучати хімію.

Однак існує ще одна небезпека: внаслідок такого катастрофічного зменшення площ під дібровами може змінитися клімат у всьому регіоні. Адже раніше зміни в лісовому фонді були науково обґрунтовані й велися розмірено й планово: протягом року зрізати й переробити 187,5 тисячі кубометрів деревини, посадити на вирубках 800—1000 гектарів молодняка, на меліоративному фонді — не менше 100 гектарів. Цього року лісівники скоригували свої плани, збільшивши їх на 15%, добре що плантації елітних насаджень складають нині в області 80 гектарів.

85% нових насаджень — це дуб звичайний, решта — ясен, клен, сосна, ялина, дуб червоний. «Під лопату» лісівники поставили нинішнього року мало не все населення області. Ніхто не «віднікувався» — люди усвідомили усю важливість справи. Учені порадили ще один метод лісовідновлення. Коли дерево у перший же рік після пошкодження зрізається на пень, воно дає поросль, з якої можна сформувати нові насадження. Однак треба встигнути і зрізати, і сформувати. Інакше обдерті до стовпів дерева, все одно несамовито прагнучи вижити, дають пагони по всьому стовбуру. Ясна річ, про нормальний розвиток такої рослини мріяти вже не доводиться.

Утім і без природних катаклізмів слід було б задуматися про здоров’я «зелених легень» Подільського краю. Фахівці вважають: лісистість Вінниччини — менше 13% — не відповідає екологічним нормам, вона має бути вдвічі більшою. Однак саджати молодняк можна лише на непридатних для сільськогосподарського використання землях — в яругах, балках тощо. Раніше лісівники брали ці землі в колгоспів, засаджували їх, доглядали кілька років і знову передавали землекористувачам. Але останнім часом виникло безліч проблем. Нове земельне законодавство чітко не визначилося в цьому питанні, приватні землевласники поки що теж не перейнялись його усвідомленням. Тож проблема вимагає якнайшвидшого вирішення на загальнодержавному рівні. Адже від лісу залежить родючість землі — про все інше годі й говорити.