МАЛІ РІЧКИ — ВЕЛИКІ ТУРБОТИ СУЛУ, ВОРСКЛУ, РОСЬ, ПСЕЛ, ЛАТОРИЦЮ... МИ ПОВИННІ ЗБЕРЕГТИ ДЛЯ ОНУКІВ ТА ПРАВНУКІВ

Моя перша зустріч із цією казково гарною річкою відбулася років десять тому. На околиці маленького провінційного містечка Велика Багачка на Полтавщині я побачив незаймано чистий берег, уздовж якого можна було пройти кілометр і не зустріти ані душі. На жаль, нині путівцями їздять десятки машин. Сюди, у глибинку, вже добралися навіть престижні іномарки. Місцеві жителі (а може, і гості з інших країв) на березі, при самій воді п’ють, гуляють, палять вогнища. Після їхніх відвідин залишаються розбиті пляшки, консервні бляшанки, ганчірки, клапті паперу і навіть використані гумові вироби, якими медики радять захищатися від СНІДу... Так, чарівний Псел давно вже не «терра інкогніта». На щастя, сама річка за останні роки не зробилася бруднішою. А ось щодо риби... Улови дачників стають дедалі скромнішими й скромнішими. Втім, розумію, — це зовсім не показник. Але й самі жителі Великої Багачки, які чудово знають повадки місцевих щук та судаків, останніми роками також не можуть похвалитися здобиччю. А скринька просто відчинялась. На малих річках України лютують — інакше не скажеш — електрорибалки.

На початку 90-х років багато підприємств військово-промислового комплексу спіткала тиха смерть. І фахівці-електронники, залишившись без роботи, переключилися на снасті, точніше — знаряддя лову. Сьогодні електровудочка — справжній бич невеликих водойм, хоча схеми такого лову вперше були опубліковані ще в 50-х роках у книжці «Промислове рибальство» та інших виданнях. Річ у тому, що такий метод цілком законно використовували на ряді водоймищ (зокрема у ставках-охолодниках), де спеціально вирощували коропа чи товстолобика. Зрозуміло, цю продукцію потрібно було одержати досить швидко й ефективно. До слова, товстолобика в інший спосіб виловити взагалі важко: він добре бачить і в сіть не йде. Тому для окремих ділянок деяких водойм дозвіл (із дуже багатьма застереженнями) дають і сьогодні. Головна умова — аби той, хто ловить, сам і вирощував живу продукцію.

Проте браконьєрам чиєїсь згоди не потрібно. Щасливий електровудильник під час нересту за одну-дві години цілком може взяти — слово «впіймати» тут узагалі не підходить — кілька центнерів. Чим крупніша особина, тим вона більше піддається впливу струму. Причому риба після такої обробки повністю втрачає здатність до розмноження — перестає нереститися. Браконьєри вибивають маткове поголів’я. Запаси малих річок тануть, як сніг на сонці. Втім, усе пізнається в порівнянні. Електровудка — ще квіточки. Такий спосіб, поруч із «бомбуванням», видається просто дитячою забавкою.

— Недавно у складі українського загону міжнародної експедиції транскордонними річками басейну Дніпра, в якій, крім України, беруть участь Росія й Білорусь, мені довелося побувати на Волині та в Рівненській області, — розповів заступник директора Інституту гідробіології НАН України, завідуючий лабораторією гідробіології річкових систем, кандидат біологічних наук Сергій Афанасьєв. — Тут протікає Стир — річка з дуже норовливим характером. На ній безліч перекатів, які чергуються з плесами й вирами, чия глибина досягає семи й більше метрів. У таких ямах ближче до зими скупчується досить велика риба. Отож місцеві жителі її «бомблять» — глушать з допомогою саморобної вибухівки, до складу якої входять селітра, алюмінієва пудра й інші компоненти. Причому роблять це цілком відкрито, не ховаючись. Більше того, охоче розповідають про свої «подвиги».

— Риба нам була потрібна для аналізу, зокрема щоб визначити, скільки в ній важких металів і радіонуклідів, — продовжує Сергій Олександрович. — Зазвичай ми купуємо щук та окунів у населення. А тут дорослі дядьки цілком серйозно, без тіні ніяковості повідомляли: «Сьогодні ще не бомбили. Приходьте завтра». — «Люди добрі, — кажу їм, — що ви робите? Це ж дикість! Ваші діти й онуки риби в Стирі взагалі не побачать!» Вибухи вбивають усе живе, навіть малих безхребетних — кормову базу мешканців тутешніх вод. І порушення ланок харчового ланцюжка відбувається в усій річковій долині. Адже багато видів живності, яка живе у воді, є кормом, скажімо, для очеретянок і качок...

— Чим же пояснити таке варварство? — запитую гідроеколога. — Адже ми, дякувати Богові, живемо не у воєнний час, коли рибу глушили, щоб не померти з голоду. Нарешті, народ має звичаї, які велять берегти природу. Такі заповіді мають передаватися з покоління в покоління, а воно бач як...

— Обговорювати політичне становище країни не входить до моєї компетенції, — відповів Сергій Афанасьєв. — Сваволя на малих (та й великих) річках значною мірою обумовлена станом економіки. Люди в дуже важкій ситуації намагаються вижити. З другого боку, дається взнаки відсутність чітких законів щодо риби і взагалі водокористування. Та й кому боротися з браконьєрами, якщо один-два інспектори припадають у нас на регіон, який налічує десятки річок та сотні озер. Питається, як два по вуха завантажених роботою, засмиканих нашими «веселими» реаліями рибінспектори можуть проконтролювати, скажімо, всю Закарпатську область? Та ніяк! Окрім того, зарплата в них, як висловився свого часу популярний радянський сатирик, хороша, але маленька...

До сказаного вченим залишається додати, що в багатьох містах і селах міліція вважає боротьбу з браконьєрами справою другорядною і не своєю. В охоронців порядку турбот і справді з головою. Представникам екологічної інспекції воювати з кожним браконьєром також начебто не з руки, хоча з рибінспекцією їхні завдання певною мірою переплітаються. Значно важливіше не дозволити, вважають вони, певному підприємству скинути в ту ж таки річку стічні води: шкода буде більшою, ніж від кількох десятків згубників природи. Звісно, одним караючим мечем усіх проблем не розв’язати. Але в такому важливому питанні функції різних організацій мають неодмінно перетинатися.

Під час останніх відвідин містечка на Пслі протягом трьох тижнів жодного разу я не зустрів представників природоохоронних організацій, а ось браконьєрів — неодноразово. Їхні сіті немилосердно «прасують» малі річки й озера України. Про те, що залишається там після електровудочок та «бомбування», можна, мабуть, не говорити — і так усе зрозуміло. Але ось що обурює. Згубники природи в багатьох місцях (не лише на річці Стир!) не ховаються і навіть не соромляться. Вони діють нахабно, відкрито, наче так і належить. Проїжджаючи через наші провінційні містечка, я неодноразово бачив на їхніх вулицях автомобілі, на дахах яких — на багажниках — були сіті. І це, з огляду на все, нікого особливо не шокувало. Мені можуть сказати: такі знаряддя лову, як і сміття й вогнища на берегах Псла, — природні витрати урбаністичної цивілізації. Облиште! На околиці аж ніяк не перенаселеного провінційного містечка? Чи не занадто часто й легко ми виправдовуємо такими «витратами» власне нехлюйство і по-дикунському наплювальне ставлення до природи. Сьогодні жоден представник найпервіснішого народу, загубленого в нетрях Амазонки, не стане дощенту винищувати тварин, якими харчуються його одноплемінники. Він, на відміну від нас, неодмінно подумає і про завтрашній день...

На початку нинішнього
року один із колег Сергія Афанасьєва розповів журналістам про парадоксальний (принаймні на перший погляд) факт. Міркуйте самі. Сьогодні багато заводів ще стоять, водний транспорт працює на половину (якщо не на чверть) напруги. Отже, Дніпро, Десна, Дністер, за логікою речей, мають ставати чистішими. А вони не стають. Багато очисних споруд старіють і виходять з ладу. Грошей на їх утримання підприємства не мають. Ну, а нових установок просто не будують. Боюся, те саме ми побачимо нині на переважній більшості малих річок. Комунально-побутові стоки часто-густо скидають у них узагалі без будь-якого очищення. До цього в сільській місцевості слід додати випас худоби на березі й розорювання землі до самої води. А ось ще проблема. Багато ви бачили корівників або свинарських комплексів, стоки яких, перш ніж потрапити в найближчі річку або озеро, проходили очищення? Ото ж бо й воно.

І все-таки Псел, Уж, Стир, Рось та інші малі річки, якщо їх не добивати скиданням хімікатів, таким речам ще сяк-так раду дають. Але коли на березі з’являється цукровий завод — справи стають зовсім кепськими. Проте навіть його стоки, порівняно з тим, що скидає в річку, скажімо, хімкомбінат або підприємство з жорстким хімічним профілем, — просто божа роса. Це добре видно на прикладі Західного Бугу. У його басейні є чудова річка Луга — рідкісної краси, глибока, з чистою, прозорою водою, розкішними заплавами й цілком пристойною кількістю риби. Але таку ідилічну картину можна спостерігати лише до Володимира-Волинського, де очисні споруди не в найкращому стані. Далі Луга змінюється. Красуня на очах перетворюється на пересічну поганулю.

Така ситуація особливо чітко простежується на гірських річках. Тече собі Латориця, не відаючи проблем, до першого містечка. А далі вже «піниться й шумить» із неабиякою дозою різноманітної пакості. Як пояснив керівник лабораторії гідробіології річкових систем, у цьому можна переконатися як за якістю води, так і за тими організмами, які живуть у річці. Зазначимо, певну ступінь «ученості» мають тепер і господарники. Дізнавшись про прибуття чергової комісії, вони закривають заслінку. Скидання припиняється. Відібрані проби засвідчують: вода начебто досить чиста. А через день-два, як у казці про білого бичка, все починається знову. Але є метод, який допомагає викрити найхитрішого з найхитріших. Цей спосіб називається біоіндикацією. Про стан річки промовисто (і головне — цілком чесно) здатні розповісти організми, які живуть у ній. Так, вода, справді, може бути то чистою, то брудною. Але ж вони живуть у ній постійно. На превеликий жаль, у наші водойми скидають усе що завгодно, від господарсько-побутових стоків до насичених скипидаром відходів деревообробної промисловості. Про їх шкідливість часто судять за хімічними показниками. Проте цю оцінку можна порівняти з миттєвим знімком. Ви взяли пробу зараз, а що було п’ять хвилин тому — невідомо. Та й вода, у прямому і в переносному значенні, уже потекла далі.

З другого боку, цілком очевидно: якщо в цьому місці живе молюск, який потребує відносно чистого середовища проживання, і йому відпущено природою три роки, то річка протягом усього цього періоду була більш-менш незабрудненою. Або менш брудною, якщо в ній живуть інші види, приміром трубочники. Інакше кажучи, існують і біопоказники забрудненої води. Тут не зайве підкреслити, що біоіндикація коштує дешевше, ніж хімічні аналізи, не потребує особливого устаткування та реактивів. Правда, фахівець, який уміє користуватися таким «дешевим» методом, має попередньо закінчити університет. Слід також зазначити: єдина наукова установа України, працівники якої можуть кваліфіковано застосувати біоіндикацію, — Інститут гідробіології НАНУ.

— Якість води — один із важливих аспектів стану екосистеми, — розтлумачував мені Сергій Афанасьєв. — Але якщо ми хочемо побачити картину в цілому, хімічні аналізи не допоможуть. А от біологічні методи справді незамінні. Це, слава Богу, уже зрозуміли в Європі й пішли далі нас, хоча Україна свого часу посідала на цьому напрямі передові позиції. Зараз у Франції, Бельгії та ряді інших країн біотичні індекси введено в нормативи. Наші чиновники такої методики інколи просто не сприймають: вона важко піддається формалізації. А якщо так, то й фінансується з великим рипом. Коли у вас наряд на п’ять або десять годин, це зрозуміло. Але, припустімо, ви працювали над статтею п’ять років. Як її оплатити?

Отже, сьогодні гідроекологам не доводиться ворожити на кавовій гущі. Вони можуть досить чітко визначити, які з малих річок перебувають у відносно нормальному стані, а які — в кепському. А що далі, які дії держави? Яких заходів вживає місцева влада? Часто все закінчується лише констатацією фактів. На жаль, брудні річки не стають чистішими. Зате навпаки — буває. Правда, є нечисленні винятки з загального правила. Як повідомили в Інституті гідробіології, вони пов’язані з одержанням міжнародних грантів. Йдеться, зокрема, про транскордонне перенесення забруднень. Нині де-не-де фінансуються роботи, спрямовані на поліпшення очисних споруд. Інвестиції йдуть і в оснащення лабораторій екологічних інспекцій — аби вони були здатні вчасно відстежувати появу забруднень. У цьому плані, вважає Сергій Олександрович, особливо показова історія з Тисою. Після того, як у неї потрапили ціаніди з Румунії, Закарпатська область одержала гроші на поліпшення служби контролю. Але якби аварія сталася десь на території України, всі заходи обмежилися б зняттям із посади керівника винного підприємства. Проте транскордонне перенесення забруднень — річ серйозна.

Та якщо мала річка не цікавить владу сусідньої держави і всяка гидота, що потрапляє сюди з наших сіл та міст, не виходить зримо й помітно за межі України, — перебувати такій річці в бруднулях до скону віку. Хоч як це сумно, брудних річок в Україні багато, вважають гідроекологи. Значно важче віднайти чисту. На думку керівника лабораторії гідробіології річкових систем, тут, швидше, слід говорити про окремі ділянки деяких наших водойм, приміром, верхів’я Латориці, Ужа, їхні притоки. З рівнинних річок можна назвати (знову ж, частково) Ворсклу, Псел, низку малих річок басейнів Прип’яті й Десни (вище від Чернігова).

— Вважати повністю чистою якусь нашу річку просто не можу, — каже Сергій Олександрович. — Передусім слід звертати увагу на стан заплави. Якщо система заплавних водойм розвинена і річкова долина не розорана, ще на щось можна сподіватися.

Колись давньоруські воїни, розпалені битвою, пили воду прямо з річки, користуючи замість чаш шоломами. Що сьогодні сталося б зі сміливцем, котрий втамував би спрагу водичкою, зачерпнутою, приміром, із Сули? У найкращому разі в нього був би розлад шлунка, вважає вчений. А взагалі, не рекомендував би пити навіть із дуже чистої річки, якщо температура води в ній вища 12 градусів. Правда, рибалки під Новий рік п’ють дніпровську воду прямо з ополонок на території Києва. І нічого — живі-здорові. Але взимку в ній практично відсутня бактеріальна складова, а концентрацію хімічних елементів можна вважати безпечною. Принаймні відразу їхній вплив не відчувається, але згодом... Тільки хто ж розкладатиме по поличках поступове погіршення свого здоров’я? А взагалі, воно пов’язане з чистотою наших річок найбезпосереднішим чином. Як і здоров’я всієї української природи.

Тут досить доречна аналогія з кровоносною системою людини, стверджує Сергій Олександрович. Серце не може працювати нормально, якщо в поганому стані кінцеві судини. Малі річки — судини землі й гідросфери. За наплювального ставлення до них ми доведемо свою землю до інфаркту. Така сама пряма аналогія між загачуванням малих річок і тромбами в кровоносній системі. Що робив колгосп (а потім КСП), коли було потрібно полити городи? Передусім починав будувати загату на місцевій річці. Адже на струмочку насос не поставиш. Крім усього іншого, у ставку можна розводити рибу, купатися. Зрештою річка перетворюється на систему ставків. Найзарегульованіший у цьому сенсі басейн Південного Бугу. У цієї річки немає практично жодної притоки без різноманітних ставків та всіляких водоймищ.

— Малі річки споконвіку були пов’язані з дозвіллям — купанням, літньою й зимовою риболовлею. Але відпочинок на воді не повинен супроводжуватися хижацьким вилученням природних ресурсів, — підкреслює гідроеколог. — У нас де-не-де вже добралися навіть до великих молюсків. Їх смажать і їдять, називаючи «мідіями». Звісно, на любов і смак товариш не всяк. Проте й екологічна безграмотність мусить мати якусь межу. Такі молюски фільтрують весь той бруд, який потрапляє в річки. Завдяки їм вода залишається більш-менш чистою. Зате в «мідіях» накопичуються й радіонукліди, і важкі метали, й інші так само «їстівні» речовини.

Напевно, багато хто після
всього викладеного вище захоче запитати: ми довели свої малі річки, що називається, до ручки — чи є ще шанс їх урятувати? Фахівці, з якими я розмовляв, налаштовані помірно-оптимістично. Шанс є, кажуть вони, але річ не лише в грошах. Смішно вважати, що варто їм з’явитися — і все вирішиться саме собою. Нам потрібно грунтовно змінити свідомість народу, що, як і малі річки, зазнала у минулому столітті значного забруднення.

У Німеччині існує цікава програма ренатуралізації річок. Їх де-не-де ніби вписують у вже існуючий міський ландшафт. Будуються штучні пороги, з’являються нові плеса й чорториї. Інакше кажучи, із натуральних матеріалів створюється річище, яке свого часу було знищене. І містом тече жива річка. Бідна (в матеріальному сенсі) Україна, зрозуміло, не може дозволити собі таких витрат, але ми, дружно взявшись, ще здатні змінити громадську свідомість. Кілька десятиліть тому Рейн називали стічною канавою Європи. Сьогодні тут можна побачити таку примхливу рибу, як лосось. Чим же ми гірші за німців? Хіба наша країна не здатна виконати програму глобального екологічного фонду ООН «Оздоровлення басейну Дніпра»? Але для цього кожен мусить чітко усвідомлювати: «На мені життя не кінчається!» Неповторно прекрасну українську природу ми зобов’язані зберегти для онуків та правнуків.