ЕКОЛОГІЧНИЙ ОТ КУТЮР: УКРАЇНО, ПОCУНЬСЯ?

26 серпня 2002 р. у Йоганнесбурзі (ПАР) відбудеться саміт «Ріо+10». Його учасники вкотре проаналізують виконання програми дій «Порядок денний на ХХІ століття» («Агенда-ХХІ»), ухваленої конференцією ООН у Ріо-де-Жанейро 1992 року.

Уперше такий саміт відбувся на 19-й спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку в 1997 р. На «Ріо+5» багато промовців зазначали: рекомендації конференції «Ріо-92» більшість країн світу виконують незадовільно. Про те, як реалізовувалася «Агенда-ХХІ» у минулі п’ять років, чи є можливість вплинути на ситуацію, йдеться в розмові кореспондента «ДТ» з офіційним радником делегації України на конференції Генеральної Асамблеї (ГА) ООН у Нью-Йорку, директором Міжнародного інституту-асоціації регіональних екологічних проблем, ректором Українського державного лісотехнічного університету Юрієм ТУНИЦЕЮ. (До слова, Юрій Юрійович відомий ще й як керівник єдиного в континентальній Європі проекту з підготовки економістів-екологів.)

— Дозвольте у вас як у безпосереднього учасника 19-ї спеціальної сесії ГА ООН і людини, яка професійно працює над питаннями екології, поцікавитися: як, на вашу думку, на саміті в Йоганнесбурзі оцінять втілення в життя рішень «Ріо+5»?

— За тими даними, які я маю, ефект від 19-ї спеціальної сесії, на жаль, нульовий. Швидше за все, на «Ріо+10» за виконання рішень «Ріо+5», як і «Ріо-92», людству поставлять «два з мінусом».

— У чому причина хронічного невиконання «екологічних п’ятирічок»?

— На мою думку, проблема в тому, що «Агенда-ХХІ» має рекомендаційний характер. Можна з упевненістю передбачити: Ріо-процес гальмуватиметься й далі, якщо його фундаментальні документи не набудуть обов’язкової юридичної сили. Справедливість цього твердження легко простежується на прикладі долі Рейну. Екстенсивне використання головної німецької річки свого часу зробило її воду непридатною не лише для пиття, а й для використання в технічних цілях. Очищення рейнської води потребувало величезних витрат. Проблему розв’язали законодавчим шляхом. Впровадили систему податків, відповідно до якої плата за забруднення у багато разів перевищувала вартість очисних споруд. Результат — у Рейн повернулася риба.

Тому ми рекомендуємо використовувати еколого-правовий досвід ФРН, досвід інших розвинених країн і екстраполювати їх на всю планету. На базі програми дій «Порядок денний на ХХІ століття» та інших визнаних екологічних міжнародних документів необхідно розробити глобальний правовий акт, який визначив би припустимі норми екологічної поведінки всіх країн. Інакше, даруйте за банальність, людській цивілізації не вижити.

— З такою пропозицією Президент України виступив, пригадується, ще п’ять років тому, на тій-таки 19-й спеціальній сесії ГА ООН.

— На жаль, проблема залишається актуальною.

— Як же так? Чому таку важливу й корисну ініціативу світова громадськість не підхопила?

— Зі «світовою громадськістю» маємо низку проблем. Боюся, більшість землян не схильні втомлювати себе логічними міркуваннями, за якими напрошується висновок: добре поводитися потрібно не лише серед подібних до тебе, а й у природі взагалі. Коли відбувався саміт «Ріо+5», про те, як, здається, Тайсон відкусив вухо Холліфілду, по телебаченню повторювали десятки разів, а про саміт згадали лише один раз за весь тиждень. Телебачення не приділило цьому більшої уваги з тієї простої причини, що тема екології «не продається».

— А можливо, ідея всесвітньої екологічної конституції тоді була трохи передчасною?

— На 19-й сесії ГА ООН чотири країни з чотирьох континентів виступили за зміну Статуту ООН таким чином, аби сталий розвиток і захист довкілля було визнано як дві нові цілі ООН. На початковому етапі вони запропонували реформувати й підсилити екологічну програму ООН, далі — зосередити увагу на створенні Верховної організації ООН із питань довкілля. Ця група держав, безперечним лідером якої є Німеччина, багато уваги приділила тоді економічному аспекту проблеми. Ту ж таки Верховну організацію «четвірка» бачить у формі Всесвітньої екологічної організації. У спільній заяві ФРН, Бразилії, Сінгапуру та ПАР йшлося: треба «створити міжнародне економічне середовище, яке сприяло б реалізації «Порядку денного на XXI століття»». Автори того повідомлення розуміли: на різні країни через їхній неоднаковий потенціал припадає різна відповідальність. Тому вони закликали індустріальні держави здійснювати свою політику з особливою відповідальністю. Погодьтеся, якщо такі заклики лунають і з боку країни — одного зі світових економічних лідерів, це додає оптимізму.

— Не заперечую. Більше того, концепція «четвірки» видається просунутішою, ніж те, про що з оонівської трибуни 1997 року говорив Кучма.

— Тоді Леонід Данилович озвучив лише першу частину ідеї (про необхідність створення глобального правового акта), хоча ми його просили виступити радикальніше: заявити про необхідність створення Екологічної Конституції Землі (ЕКЗ). Ми переконані: зобов’язати учасників економічного процесу діяти відповідно до екологічних норм може лише документ такого рівня. Ми, розробники цього документа, заклали в ЕКЗ можливість забезпечувати превентивний захист життєвого середовища та здоров’я людини. Запобігання екологічним ефектам (втратам), своєю чергою, дало б величезну економію коштів: ліквідація наслідків антиекологічної діяльності потребує значно більших видатків.

Ми пропонували створити робочі органи, які дозволили б стежити за дотриманням ЕКЗ, — Раду екологічної безпеки (РЕБ) або Світову екологічну організацію (СЕО), Міжнародний екологічний суд (МЕС), Міжнародну екологічну поліцію (МЕП), Міжнародний екологічний банк (МЕБ). РЕБ ми бачимо як постійно діючий нормотворчий і контролюючий орган на кшталт Ради Безпеки ООН, рішення якого повинні бути обов’язковими для всіх суб’єктів міжнародного права й мати обов’язкову юридичну силу. МЕП, оснащена сучасними технічними засобами (зокрема й засобами космічного спостереження), виявляла б екологічні правопорушення в усіх країнах світу. МЕС розглядав би справи про екологічні порушення й міждержавні суперечки з приводу забруднення довкілля або інших форм деструктивного впливу на природні ресурси. А на рахунках МЕБ акумулювалися б кошти від комерційної екологічної діяльності, добровільних внесків і пожертв, штрафів та стягнень за екологічні правопорушення тощо.

Другу частину концепції глобального правового акта — про інструментарій — Л.Кучма озвучив у 2000-му, на закритті ЧАЕС. Він тоді підкреслив, що настав час говорити про Раду екологічної безпеки, Міжнародний екологічний суд і Міжнародний екологічний банк. Замість створення Міжнародної екологічної поліції в структурі ООН Президент запропонував конвенцію про створення «міжнародного механізму екологічного моніторингу й контролю».

— Можливо, Л.Кучмі в ідеї створення Міжнародної екологічної поліції не сподобалося те, що певний репресивний орган втручатиметься у внутрішні справи тієї або тієї держави, зокрема й української?

— Річ у тому, що ЕКЗ не передбачає обмеження суверенітету окремих держав. Вони мають право на використання власних ресурсів і довкілля в межах національної юрисдикції, але повинні поводитися так, аби не шкодити сусіднім державам і планеті в цілому.

— Хотілося б уточнити: кому все-таки належить пальма першості в питанні розробки ідеї спеціальних міжнародних структур екологічного характеру?

— Пропозицію створити екологічну конституцію (точніше — Світову Екологічну Конституцію) й відповідні робочі органи в системі ООН висунула делегація українських учених на міжнародній конференції в університеті Гофстра (Нью-Йорк, США) ще у квітні 1992 року. Тобто ще напередодні «Ріо-92».

— Назвіть, будь ласка, імена героїв.

— До складу тієї української делегації входили академік НАН України Юрій Шемшученко, академік Академії юридичних наук, член Конституційного суду України, доктор юридичних наук Михайло Костицький, професори права Світлана Кравченко, Федір Бурчак і ваш покірний слуга.

Україна мала всі підстави ввійти в історію як держава—автор Екологічної Конституції Землі й супутнього адміністративного інструментарію. Якщо Президент країни вже публічно озвучив ці ідеї, то нашим ученим потрібно було лише підготувати відповідні пропозиції для Комісії з питань сталого розвитку при ООН, а вітчизняним дипломатам — активніше взятися за пошук прибічників серед інших країн. Адже для того, щоб ту чи ту пропозицію винесли на чергову сесію ГА ООН, ініціатор мусить заручитися підтримкою, щонайменше, шести інших держав. І до пропозиції Президента України в 1997-му не прислухалися саме тому, що наші МЗСівці не виконали згаданої процедури.

Президентові на черговий міжнародний форум потрібно виходити з якісно розвиненою концепцією, адже двічі говорити про одне й те ж саме негарно. А тепер Леоніду Даниловичу, по суті, ні з чим їхати до Йоганнесбурга: проект з подальшої розробки ЕКЗ не було належним чином профінансовано. Якби Україні вдалося закріпити за собою пріоритет у лобіюванні цієї ідеї, наша країна без жодних ризику та втрат здобула б неоціненний політичний капітал, а в майбутньому — істотну економічну вигоду.

— Яку?

— Приміром, під тиском «світового співтовариства» закрили ЧАЕС. У результаті ми зазнали величезних економічних втрат. А ось якби було ухвалено міжнародний правовий документ, де йшлося б, що держава, яка безвинно постраждала від екологічної катастрофи, має одержати законну допомогу з боку світових фінансових структур, ситуація була б зовсім інакшою. Адже ми закрили станцію не лише задля своєї безпеки, а й щоб убезпечити всіх решту. Ми відмовилися від ядерної зброї. Хто ще такий подвиг здійснив?! Це, фактично, шлях до ядерної безпеки, але «світова громадськість» його не оцінила. І не оцінила, передусім, у грошовому еквіваленті. А був би відповідний документ — ми свою законну допомогу одержали б.

— А національну стратегію сталого розвитку Україна ухвалила?

— Де там ухвалила! Україна досі ще не затвердила навіть концепцію сталого розвитку. Її проект було розроблено відразу після конференції 1997 року. При Кабміні навіть створили комісію з питань сталого розвитку, яка фактично нічого не зробила. Проект розробляли НАНУ й Міністерство охорони навколишнього середовища. Документ цей, природно, недосконалий, його можна критикувати, але його треба було розглядати, виносити на всенародне обговорення, допрацьовувати. І вже давно розглянути у Верховній Раді. Поляки свою національну стратегію ухвалили ще до «Ріо+5», Росія — 1998 року.

— Можливо, тому наше чиновництво й не надривається, побоюючись закидів, мовляв, ці українці не змогли виконати в себе програму-мінімум, а пориваються в законодавці екологічної моди?

— Така причина цілком реальна. У принципі, з боку США на адресу решти світу щось подібне лунало. Америка вважає, що вона свої екологічні проблеми розв’язала, ніхто не досяг її рівня в природоохоронній діяльності, навіть розвинені європейські країни. Зокрема американці впевнені: у них найчистіший бензин. А тому рекомендують усім дати їм спокій, спочатку навести лад у себе вдома, а потім вимагати зменшення викидів вихлопних газів. І взагалі, як вони кажуть, зобов’язання зі стабілізації викидів вуглекислого газу «суперечать національним економічним інтересам США». На цих підставах вони переконали учасників «Ріо-92» не голосувати за обмеження викидів СО2. Заблокували й «Кіотський протокол».

— Чи є якісь гарантії, що й у Йоганнесбурзі чиїсь прогресивні починання не буде заблоковано?

— Абсолютно ніяких.

— То що, опустити руки?

— Гадаю, підстави для екологічного оптимізму все-таки є. Свої надії на «світле екологічне майбутнє» я пов’язую з іншими полюсами світової політики — Європейським Союзом, головним «економічним двигуном» якого є Німеччина, і Японією. Європа просто змушена займатися реальним захистом довкілля у глобальному масштабі. Адже наслідки екологічних лих, спровокованих техногенним впливом на природу, коштують Старому Світові занадто дорого.

— Але одна річ — мудра державна (міждержавна) політика, а інша — інтерес приватного підприємця. Адже самими репресивними заходами виробника не можна змусити бути екологічно коректним...

— Зрозуміло, ми не можемо силоміць змусити зарубіжних і національних підприємців працювати собі на збитки. Тому основна концептуальна ідея ЕКЗ в тому, аби відбити в ній такі моменти, які б робили вигідним для бізнесменів дотримання екологічних норм. Економічна ефективність бізнес-структур має визначатися не традиційним економічним критерієм, а еколого-економічним. Останній вкупі з економічними результатами відбиває і їхні екологічні наслідки. Розвиненому західноєвропейському суспільству вигідніше запобігати забрудненню середовища, ніж потім витрачатися на відновлення природних комплексів і компенсацію за заподіяну здоров’ю громадян шкоду.

Підприємця потрібно економічно зацікавити в зміні технології виробництва таким чином, аби воно найменше шкодило довкіллю. У міжнародній практиці такий підхід вже успішно розвивається. Скажімо, в Австрію завезли ліс з Африки і... повернули назад, бо він не сертифікований, оскільки його вирубано з порушенням лісівницьких норм. А сертифікація вимагає такого вирубування, яке гарантує відновлення лісу. Таким чином, виробництво екологічно чистої продукції стає економічно вигідним.

Нові й досконаліші товари, що мінімізують негативний вплив на довкілля, — новий величезний ринок. Екологічно обгрунтовані технології стають дедалі ширшим сектором бізнесу, ареною для впровадження інновацій і заохочення підприємництва. Імідж компаній, що діють на засадах сталого розвитку, постійно зростає. І така перспектива — історична неминучість.