Екологічні турботи

Розташоване за 30 кілометрів від Запоріжжя село Григорівка, як правило, не привертає уваги автомандрівників. На вигляд це цілком посередній населений пункт, один із багатьох на трасі Харків—Сімферополь. А за часів Січі це місце славилося конезаводами. Тому одна зі старих назв села і була «Кінська».

Утім, і в наші дні Григорівка не позбавлена визначних пам’яток. Таких, як Державний лісовий заказник і пам’ятка історії — гігантський курган Савур-Могила. Хоча є тут і менш привабливий об’єкт, офіційно іменований комплексом позамайданчикового шламовидалення в балці Городиській.

Його побудував 1970 року в сільській околиці комбінат «Запоріжсталь», оскільки єдина на проммайданчику споруда для очищення стічних вод виявилася переповненою. Узагалі-то він став до ладу 1956-го і його планували експлуатувати 25 років, але через зростання виробництва й нехтування проблемами створення оборотних циклів ресурс шламонакопичувача вичерпався менш ніж за півтора десятиліття.

Із тих же причин у середині 1980-х довелося розширювати і комплекс біля Григорівки. На жаль, робили це неякісно й наспіх. У результаті промислові стоки, що сочилися із захисної дамби, незабаром повністю знищили рослинність біля Савур-Могили. Місце, де раніше цвіли проліски й тюльпани, тепер нагадує мертвий марсіанський пейзаж. Отруйна рідина просочила водоносні горизонти, зробивши непридатною воду в криницях. Однак григорівці змушені ними користуватися, оскільки побудований меткомбінатом водогін давно вийшов із ладу. Це — на додаток до смороду, що виходить зі шламонакопичувача. Річечка Городисько, що протікає біля села й куди раніше заходила на нерест риба, практично зникла, перетворившись на безживну стічну канаву, що впадає через річку Конку в Дніпро...

За підрахунками екологів, запорізькі підприємства щороку скидають у Дніпро 14% від загального обсягу забруднених стоків країни. Проте, схоже, цей факт мало кого хвилює. Принаймні дослідження дніпровської води обмежуються лише пробами на предмет придатності її до вживання. Тоді як, за твердженням співробітників запорізького Інституту підводних досліджень, хімічний склад Дніпра призводить до істотної зміни його гідрорежиму. Це, зокрема, помітно за значним скороченням рибних запасів, зникненням багатьох видів.

Порівняно недавно основними об’єктами промислу на Дніпрі були осетер, стерлядь, білуга. Тепер же в ріці з’явилися медузи, волохатий краб, величезні ділянки дна окупували трикутні мушлі. Щороку в прибережних акваторіях буйно розмножуються смердючі водорості, чого до 50-х років минулого століття зовсім не спостерігалося. А в результаті, за прогнозами вчених, у дуже недалекому майбутньому Дніпро втратить значення джерела питної води, яким він, між іншим, поки що є для більш ніж половини населення країни.

Ситуація в Григорівці, що претендує на зону екологічного лиха, зовсім не унікальна, а, радше, типова не тільки для більшості сіл, що примикають до Запоріжжя, а й для самого міста з його потужним промислово-господарчим комплексом. Його будівництво й розвиток вели практично без урахування кліматичних умов регіону. А суть їх полягає насамперед у тому, що метеоумови двох третин днів у році несприятливі для розсіювання промислових викидів. Штиль і переважання північно-східних вітрів сприяють концентрації шкідливих речовин у місті й околицях. Деяке поліпшення екологічної обстановки спостерігалося на початку 1990-х, але тільки через кризу, коли підприємства скоротили обсяги виробництва. Через десять років ситуація стала повертатися на круги своя.

Торік завідувач кафедрою екології Запорізького національного університету Олександр Рильський провів дослідження повітря в Запоріжжі на відповідність нормативам, прийнятим Україною і Всесвітньою організацією охорони здоров’я. Висновки ученого виявилися, м’яко кажучи, невтішними. Концентрації шкідливих речовин від 1,2 до 5,6 разу перевищують вітчизняні межі і від 1,44 до 200 разів — ВООЗівські. Причому, за стандартами ВООЗ, наявність у повітрі сірководню, фенолу та свинцю вважається взагалі неприпустимою, а в Запоріжжі їхні дози в 2,4—7,7 разу вищі від українських нормативів. У повітрі також присутній бензопірен — надзвичайно небезпечний газ, котрий навіть у незначних дозах провокує розвиток онкологічних захворювань. У числі інших складових атмосферного «коктейлю» — сірководень (нервово-паралітичний газ, що викликає порушення роботи головного мозку), діоксид азоту (газ, який уражає органи дихання й центральної нервової системи). Усього ж запорізькі підприємства викидають в атмосферу близько 150 шкідливих речовин, більшість із яких віднесено до першого або другого класів небезпеки.

За офіційними даними, викиди шкідливих речовин в атмосферу здійснюють 230 запорізьких підприємств, однак левову частку отрути дають десять. Це, зокрема, комбінати «Запоріжсталь» (39%) і алюмінієвий (6%), феросплавний і коксохімічний заводи (по 4%), абразивний комбінат і «Укрграфіт» (по 3%), завод «Дніпроспецсталь» (2%) та деякі інші.

Про те, що індустрія буквально душить запорожців, як правило, найчастіше згадують у двох випадках — у періоди передвиборних кампаній і з настанням літа. Ну, з виборами, як то кажуть, усе зрозуміло. У цей час популізму вистачає з лихвою; у ролі непримиренних борців за екологію виступають усі, кому не ліньки, а не тільки «зелені» або пронирливі партійні бійці з 25-відсотковим доважком. Улітку ж — змушують обставини: спека консервує над містом отруйні викиди, не дозволяючи їм розсіюватися в атмосфері. Тоді прорізається голос обурення й у місцевої влади, котрий зводиться до плачів на адресу столиці на те, що платежі порушників екобалансу поповнюють центральний бюджет, але на територію не повертаються.

Ці закиди дійсно небезпідставні. Наприклад, цього року місту дістанеться усього 10% коштів, які запорізькі підприємства перерахують за забруднення довкілля. З урахуванням характерного для регіону техногенного навантаження, такий підхід, безумовно, несправедливий. Як, до речі, й принцип, котрий не піддається логічному поясненню, за яким за останні три роки місто не отримало ані шеляга з Держекофонду, котрий має стабільні надходження від запорізьких промпідприємств. Але крім цього є й інші обставини, на яких місцеві чиновники воліють не акцентувати увагу.

Кошти, що їх підприємства-забруднювачі зобов’язані спрямовувати на природоохоронні заходи, по суті, мізерні й не компенсують завданих збитків, оскільки наші екологічні норми розроблені без урахування впливу на здоров’я людей. Більше того, принцип відрахувань будується виходячи з так званих «тимчасово узгоджених обсягів викидів», котрі виробництва визначають самі для себе. За перевищення обсягів, зрозуміло, призначені штрафи в місцевий бюджет. А той, як відомо, відчуває постійний дефіцит. Ото й виходить, що влада зацікавлена в тому, щоб санкцій було якнайбільше: ними хоча б частково можна залатати незліченну кількість комунальних дірок. Чи не цим пояснюється той факт, що попередні два роки сесія облради із завидною сталістю затверджувала для підприємств-забруднювачів перенесення термінів виконання майже 20 природоохоронних заходів?

Звісно, стягнути якнайбільше штрафів влада ніколи не проти. Але, кажуть, це не завжди можливо, бо іноді не вдається установити джерело забруднення. Мовляв, хоча контрольні виміри санепідстанції і свідчать про наднормативні викиди, але їх можуть здійснювати кілька підприємств, а претензії слід пред’являти лише конкретному винуватцю. Начебто логічно. Та все ж не становитиме труднощів на кількох простих прикладах переконатися в тому, наскільки лукавлять автори подібних тверджень.

Наприклад, по знімках із супутника чітко видно, які підприємства скидають неочищені стоки в Дніпро. Досягнення високих технологій не аргумент? Гаразд, спростимо задачу до примітиву.

У середині червня 2004 року внаслідок аварії на каналізаційному колекторі запорізького водоканалу в Дніпро потрапило понад 57 тис. кубометрів неочищених стоків. За словами комунальників, винуватцем події був невідомий збирач брухту, який намагався демонтувати трубу. У червні цього року сталася чергова НП зі скиданням більш як 9 тис. кубів стоків. Цього разу — через збій електроживлення насосної станції. І що ж? Санлікарі вважали зайвим застосовувати санкції, мовляв, нічого не вдієш — аварійна ситуація. Вони тільки зафіксували забруднення і вказали на необхідність стежити за устаткуванням. А як же бути з тим, що підприємство, котре експлуатує устаткування, зобов’язане відповідати за його безперервну роботу? Невже чиновникам невідомо, що, як правило, причиною аварії є чиясь недбалість? І цей хтось має посаду, ім’я, по батькові, прізвище й інші біографічні дані. Сумістити їх із наслідками того, що сталося, — погодьтеся, завдання не з розряду нездійсненних. Було б бажання.

Але якщо воно відсутнє, тоді, наприклад, таке село, як Мала Білозерка у Василівському районі, протягом восьми років змушене задихатися від смороду розташованого поблизу складу отрутохімікатів. Точної кількості наявної там отрути так ніхто й не визначив. За одними оцінками, її 150 тонн, за іншими — близько 700. Фахівці лише стверджують, що після березневої 1998 року пожежі хімікатів на складі стало на 40 тонн менше. Скільки згоріло наприкінці липня минулого року — невідомо. І начебто місцева влада щиро стурбована масштабами екологічного лиха. Тільки стурбованість ця у них, як би це делікатніше висловитися, дуже своєрідна. Коли ще торік на територію складу можна було проникнути тільки за спеціальним дозволом, то зараз у нього практично відсутня огорожа: хто хочеш — заходь, що хочеш — винось...

Однак чого у запорізької влади не забрати, то це глобального підходу до проблем охорони довкілля. Тільки з 1990 року було розроблено кілька екологічних програм. Серед них і «Програма виходу з екологічної кризи м. Запоріжжя на 2001—2010 роки». Чудовий документ. Особливо в тій частині, де промислові підприємства зобов’язали провести реконструкцію газоочисників, що дозволить зменшити шкідливі викиди в атмосферу на 70,5 тис. тонн. Ось тільки насправді за минулу п’ятирічку ці викиди не тільки не зменшилися, а навпаки — зросли на 18,4 тис. тонн. Тепер уже новий депутатський склад змушений визнати, що виконання програми фактично провалене.

Результат цілком закономірний. Особливо коли врахувати, що всі ці природоохоронні пильнування іноді дуже скидалися на махровий популізм, на хвилі якого черговий начальник жадає підвищити свій авторитет. Наприклад, попередній глава обладміністрації виступив затятим прибічником переходу до рішучих дій. Мовляв, якщо підприємства не реагують на попередження й штрафи, шкідливі виробництва зупинятимуть. Як то кажуть, було б сказано.

У нинішнього керівництва ОДА свій пріоритет — створення «Стаціонарної автоматизованої системи дистанційного контролю за викидами в атмосферу». Суть його зводиться до встановлення на заводських трубах датчиків, які фіксуватимуть викиди, і ця інформація відображатиметься в режимі реального часу на встановлених у місті моніторах. Це так званий екологічний моніторинг, упровадження якого в місті кандидат технічних наук Анатолій Світлицький пропонував обладміністрації ще 2000 року. Тоді ідею схвалили й благополучно забули. А на початку цього року з ініціативи Євгена Червоненка вона знову набула актуальності.

Судячи з квітневого висловлювання голови ОДА, система контролю за викидами обійдеться в 6 млн. грн. і почне працювати вже цього року. Будемо сподіватися. Проте не зовсім зрозуміло, наскільки це поєднується з оприлюдненим владою тільки наприкінці червня усього лише проектом «Технічного завдання з розробки системи контролю за викидами забруднюючих речовин зі стаціонарних джерел у місті Запоріжжі». І що примітно: термін реалізації проекту становить три роки, а орієнтовна вартість — 40 млн. грн.

Моніторинг, звісно, річ хороша. Але як бути з тим, що на запорізьких підприємствах практично немає газоочисників, а наявне устаткування здатне вловлювати тільки пилюку? Винятком є установка мокрого газоочисника мартенівського цеху «Запоріжсталі». Але й вона перешкоджає викиду в довкілля лише до 50% газів. Головна ж проблема підприємств, побудованих у 30-х роках минулого століття, — застарілі технології. І хоч як контролюй і штрафуй, проблему шкідливих викидів вирішити не вдасться навіть за великого бажання — необхідні багатомільйонні інвестиції в переоснащення виробництв. Тих самих, де кожне друге робоче місце не відповідає санітарним нормам щодо запиленості, шуму й вібрації, кожне третє — з напруженості електромагнітного поля, кожне п’яте — з освітленості. Додайте до цього чинник дорожнечі енергоносіїв і висновок про те, на які цілі підприємства витрачатимуть гроші у першу чергу, стане очевидним.

Та й, зрештою, яке пуття від аптекарської точності вимірів отрути, якщо в основу так званої природоохоронної діяльності закладені, по суті, вигадані рівні гранично припустимих концентрацій, а не ступінь шкоди здоров’ю людей. І це, на жаль, очевидно без програм і моніторингів...

За минулі 15 років середня тривалість життя в Запоріжжі скоротилася на 10%. Медики відзначають стрімке зростання хвороб ендокринної системи, системи кровообігу, онкологічних захворювань. У дітей до 14 років останній показник уже склав 36,8%. Демографічна ситуація в області стало погіршується. У першому півріччі смертність удвічі перевищила народжуваність.

…До 1980 року в непримітному селі Григорівка було 30 мешканців, чий вік сягнув за 80—90 років. Зараз найчастіше ховають 17—20-річних.

У січні Мала Білозірка раділа двом немовлятам і провела в інший світ 27 селян...