Возницький і Щербицький в Олеському замку

Цьогоріч (у квітні) виповниться 90 років з дня народження Бориса Возницького. Саме він доклав багато зусиль для відродження одного з найпопулярніших львівських замків - Олеського, який також святкує свій ювілей: 40 років тому цей замок прийняв перших відвідувачів, а до того у споруди була захоплива, дивовижна історія.

Лише торік Олеський замок заробив близько 1 млн. грн., - цікавість із боку туристів колосальна. Хоча приміщення давно потребує втручання реставраторів, ремонтників.

Мало хто знає, що від повного руйнування цей замок врятував щасливий збіг обставин. Після пожежі 1951 р., викликаної ударом блискавки, Олеський замок певний час стояв пусткою. Саме тоді в його околицях почали розбудовуватися місцеві колгоспи. А в замку стояли руїнами триметрові стіни. І люди потихеньку стали їх розбирати. У Львові тоді на посаді голови обласного виконкому був син відомого українського письменника Василя Стефаника - Семен Стефаник. Дізнавшись про це, він розпорядився, аби місцева влада припинила руйнування. Хтозна, що залишилося б від замку, якби не Стефаник.

Науковці вважають, що місце для Олеського укріплення вибране не випадково. На початку минулого тисячоліття на цій території були болота. Лише подекуди траплялися невеличкі поселення.

Наприкінці XIII ст. серед боліт на місці природного пагорба (що виник у результаті тектонічних процесів) наші предки й заснували фортецю. Звісно, тоді вона не мала свого нинішнього вигляду.

Ініціаторами зведення фортечного укріплення можна вважати мешканців старовинного містечка Пліснеська. Коли сюди прийшла орда хана Батия, вона нищила все на своєму шляху. Оскільки ж уся забудова Пліснеська була з дерева, після пожежі від неї нічого не залишилося. Місто більше не відродилося. І саме останні його захисники, яким вдалося врятуватися, засновують село Підгірці, а відтак - і Олеський замок.

Укріплення в Олеську будують із каменю. "Це були часи, коли на наших землях ще існувало Галицько-Волинське князівство, - каже завідувач відділу музею-заповідника "Олеський замок" Роман Соломко. - Розміщення фортеці було напрочуд стратегічно вдалим. Адже ці укріплення опинилися між Волинню та Галичиною. І той, хто володів ними, по суті, контролював ці території".

Особистість Бориса Возницького для Олеського замку, вочевидь, не була випадковою. Виходець із села Нагірне Дубенського району Волинської області, у 1950 рр. він навчався у Львівському коледжі імені Івана Труша. Тоді ж часто їздив додому електричкою, що проходить неподалік замку. А коли став директором Львівської картинної галереї, їздив Західною Україною, збираючи вцілілі експонати, які масово викидали з церков та костелів. Їх годилося десь розмістити, а місця не було.

У 1969 р. рішенням Львівського облвиконкому Олеський замок передали картинній галереї.

На початку 1970 р. у замку вже трудилися працівники галереї. Вони облаштовували територію, доріжки тощо.

"Добрих 5 років проводились роботи з реставрації пам'ятки та пристосування її під музей, - пише Б. Возницький у своїх спогадах. - Коштів було багато, робітників також. Раз на тиждень приїжджали головний архітектор області А. Шуляр, головний інженер Львівських міжобласних науково-дослідних майстерень Іван Могитич.

Одночасно велись роботи у парку - охоронній зоні замку (а це 14 га.). Люди з Олеська писали скарги на музей - у них "забрали городи". Доходило до неприємних розмов".

Відновленню замку сприяла місцева влада. Багато робіт для музею виконали безкоштовно. Поряд із Олеським замком містилося технічне училище, завод мінеральних вод мав відповідну будівельну техніку.

На літню практику зі Львова щороку приїжджали студенти місцевого інституту декоративного та прикладного мистецтва. Таким чином, у результаті спільних зусиль за якихось 5 років замок було повністю відбудовано. Ще трохи часу пішло на оздоблювальні роботи та розміщення експонатів.

- Замок могли відкрити для відвідувачів ще у 1973 р., - розповідає Роман Соломко. - Проте ідеологічна ситуація не сприяла. Вважалося, що в музеях має виставлятися набагато більше сучасного матеріалу ніж старовини. Але не все було так погано.

На думку головного зберігача фондів музею "Олеський замок" Тетяни Сабодаш, Б.Возницькому дуже допомогло те, що на тоді він був першим львівським музейником, який мав професійну освіту: заочно навчався в Ленінградській академії мистецтв.

Борис Возницький

- Я була свідком однієї нервової розмови між Б.Возницьким та секретарем обкому партії з ідеології, - згадує пані Сабодаш. - Останній наполягав, аби Б. Возницький знав з експозиції розп'яття XV ст. "Ти повинен це зняти!" - кричав він на нього. А коли Возницький був у музеї, для нього не мало значення, хто перед ним стоїть. Директор також перейшов на "ти": "Ти нічого не розумієш... це має тут бути. Це народне, народ має це бачити". Я думала, що буде бійка, так вони сварилися. Ситуацію врятував приїзд Володимира Щербицького. Перш ніж повести його по залах, Возницький вручив книгу відгуків та попросив ходити за ними і, щойно випаде нагода, попросити Щербицького написати хоча б кілька слів. Особисто на мене Щербицький справив враження англійського лорда. Ось ходить він залами і зупиняється поглядом на розп'ятті. Всі завмерли. А він подивився на розп'яття і промовив: "Яка краса!" (чи красота). Все. У цей час невеличкий на зріст секретар партії з ідеології весь знітився. Сакральні експозиції було врятовано...

Олеський музей не розрахований на показ усього того багатства, яке має. Переважно тут представлене українське й західноєвропейське мистецтво, що творилося на землях Західної України. А розвивалося тут не тільки українське, а й італійське, французьке, австрійське мистецтво. У фондах музею також представлений народний примітив XVIII - XIX ст.

Як вважає Тетяна Сабодаш, відвідувачів музею завжди цікавило життя людей у замках. А воно було тут розмаїте і багате. Туристи хочуть знати не тільки, що Ян III Собеський був полководцем, а його дружина Марусенька - француженкою і королевою, а й що вони робили, чим прославилися. Отож екскурсоводи мають володіти великим обсягом історичного й етнографічного матеріалу.

Нині щомісяця Олеський замок відвідують близько 18-19 тис. туристів. Інколи буває так, що у львівських музеях порожньо, а замки потерпають від "перевантаження". Туристичні фірми мають практично безпрограшний маршрут, на якому непогано заробляють, чого не скажеш про самі замки. Промовистий факт: за останні 10 років на ремонт трьох замків "Золотої підкови", які перебувають у складі Львівської національної галереї мистецтв, із державного бюджету не виділено жодної гривні.

- З експонатами великих проблем немає, - каже Тетяна Сабодаш. - Із цим нам допомагають волонтери. А ось із рештою складно. За останні роки музей не придбав жодного нового експоната. Раніше новинок надходило десятками. Купували через закупівельний комітет. Галерея мала спеціальний фонд на закупівлю експонатів. Якщо предмет коштував понад 300 крб, потрібен був спеціальний дозвіл міністерства. Нині таких можливостей у музею немає. Хіба що хтось може подарувати якусь річ.

Сьогодні львівським замкам багато допомагають громадські організації. Зокрема, тривалий час із Львівською галереєю мистецтв співпрацює організація "Новий Акрополь". До неї входять люди з різних міст України - науковці, лікарі, юристи, бізнесмени. Раз на рік вони беруть відпустку за власний рахунок, приїжджають сюди. Тут працюють, відпочивають. Крім того, волонтери допомагають у придбанні реставраційних матеріалів.

Інколи можна почути, що замок багато заробляє. Проте самому замку ці кошти не перепадають. А потреби в них чималі. Багато що просить ремонту.

Ще 10 років тому за сприяння німецької фірми "Метро" у замку було перекрито частину даху. Проте друга половина його нині перебуває в жалюгідному стані.

Багато років ремонтні роботи в замку не ведуться. 5 років тому розроблено проектно-кошторисну документацію на ремонт фасадів, дахів, заміну вікон. Навіть оплатили документацію, але на ремонт держава коштів не виділила. Тепер навіть якби вони надійшли, документацію потрібно виготовляти заново.