Російська драма

Спочатку тут дають немодного (у нас) М. Горького («На дні»). Тепер - О.Вампілов…

Автор, який в ієрархії високих російських драматургічних стандартів ХХ століття посідає хоча й умовну, але, мабуть, тверду третю позицію (вслід за А.Чеховим і тим-таки М.Горь­ким).

Геніального Вампілова сьогодні як чорт ладану бояться театри. Не тільки тому, що «не­касовий». Моральні колізії, а ще здушені рефлексії (біль-кохання) стосовно людини в його п’єсах, - хіба «таке» може тепер приснитися якому-небудь підприємливому художньому керівнику?

Тут ось недавно, про що вже доводилося писати, навіть із трепетної чеховської Ніни привселюдно здерли труси й вивісили як прапор, «а то публіка не піде…» Що вже казати про делікатну вампіловську Вален­тину? Яку й зґвалтували-то всього один раз. І то - за сценою, і то, мабуть, у «традиційний» спосіб...

Театральний цинізм, що рядиться у ризи надуманої важливості й «актуальності», як та ненажерлива міль, тотально винищує все. У тому числі й ті, колишні, чеховські-вампіловські, моральні канони. Без яких і сама ця драматургія - безглузда. Тож який резон її ставити?

У цьому плані «тихий» прем’єр­ний спектакль «Прошлым летом в Чулимске» Театру на Подолі (постановка Віталія Малахова), - мабуть, найкраще з усього, що могло (або може) статися в поточному сезоні… (На мій суб’єктивний погляд).

…Доки «ексклюзивні» глядачі цього театру без метушні зай­мають свої місця і невпевнено вимагають програмок (а програмок - немає, звідки їм узятися в бідному театрі?!), смуток мій летить далеко...

Аж на простори байкальські.

І творча уява (у форматі 3D) малює той день - 17 серпня. І те озеро…

Де в 1972-му тоне ще не визнаний 35-річний драматург (перевернувся моторний човен, він кинувся вплав, але серце - неподалік берега - зупинилося…).

А незавершені рукописи ще зберігають його подих.

А цензори ще фільтрують на «надійність» навіть коми в його історії про дивне літо в Чу­лимську.

А великий «Гога» (Товсто­ногов) ще сподівається підтримати провінційного автора у своєму БДТ.

Тільки слава його майбутня, наче набравши в рот води, у той день зачаїлася поки що. Аби вже через кілька років відкрити світові «Качине полювання», «Стар­шого сина», «Прощання в червні», «Минулого літа...».

Усе це - найкращі російські п’єси другої половини минулого століття.

Вампілов стане для радянської драматургії застійного періоду чимось на кшталт камертона совісності, пронизливості, художності.

І всі невиплакані його сльози (через передчасно обірване життя) віділлються їм усім... Його героям. На різних сценах.

У найрізноманітніших театрах.

...Театр на Подолі, що несподівано звернувся до однієї з найкращих його п’єс (про кохання 18-річної офіціантки Ва­лентини до 33-річного слідчого Шама­нова), пропонує історію, загалом, теж місцями сентиментальну. А як інакше? Коли кохання…

Тим часом ця історія в режисера Малахова більш заплутана - чи що?

«Плутанина» в моїй голові розпочинається з моменту «осягнення» декорації. Виконаної за шаблонами відчайдушно «наївного театру». Мало не на межі лубка.

«Здрастуйте-будь ласка», жодних «актуальних» сценографічних знаків-натяків та інших зашифрованих символів. Усе - конкретно, прямо «в лоб». Без жодних вилянь блудливим «художнім» хвостом. Написано у Вампілова - «Чайна», отже, буде тобі і «Чайна», і столики. І скатертини клейончасті, і склянки-гранчаки, і котлети завбільшки як натуральні. І задник маленької сцени ніби наспіх затягнуть нахабною картиною з сільського клубу - «синє небо, а в ньому хмари».

На такому «тлі» у радянських райцентрах колись теж грали, і теж - «про любофф».
Пригадую, сам у дитинстві збирав по будинку різне начиння - стільці чи етажерки, - а потім «відновлював» мізансцени з улюблених фільмів-спектаклів…

Так і є, подільське «Лето» - родом із дитинства. Коли дерева були великими, а наївність людська ще не викликала в суспільстві зневажливих оскалів.

Отже, і герої Вампілова (в цьому спектаклі) живуть у за­даному зовні наївному середовищі-оболонці. Ніби дорослі серйозні люди зібралися зіграти в класики на дитячому майданчику. Такий сценічний «контраст», запрограмований режисером…

При цьому артисти (на мій подив) грають справді серйозно. Якось дуже відповідально. На диво злагоджено. (Наче за один спектакль їм платять стільки, скільки В.Горян­ському за один знімальний день.)

Вони не кричать як недорізані. Без потреби не напружують зв’язки й намарне не кривляються.

Вони - у міру таланту кожного - ніби мимоволі запрошують вслухатися в кожне «тихе» вампіловське слово.

Хороша, бо достовірна, Алла Сергійко в ролі господині «Чайної» Хороших. Уся така домашня, тепла, всепрощаюча. І жодної фальшивої вампіловської ноти з вуст (уважно вслухувався!).

По-моєму, знахідка для цієї трупи - молодий артист Сергій Гринін. І в його недавньому горьковському Клещі, і в його нинішньому непутящому Пашці з Чулимська - переконлива емоційна справжність соціальної й людської «фактури».

У буквальному сенсі «яскрава пляма» постановки - чудова Марія Рудковська (в ролі медпрацівниці Кашкіної). Тему останнього шансу (у зв’язку з прив’язаністю до слідчого Шаманова) вона відіграє і за себе, і за всіх покинутих Сибіру…

Сам Шаманов (Сергій Бойко) - людина, відверто втомлена, людина, що сама себе передчасно й зістарила. Він і не дуже «хороший», цей чулимський змій-спокусник, і не дуже «поганий»… Ну ось «поганий» чи «хороший» Тригорін у Чехова? Безвольний, але совісний, не ангел, але й не сатана. Такий і Шаманов (у Бойка).

Одне слово, і ці й інші артисти «втягують» навіть непідготовленого глядача у русло вампіловської п’єси, тому що текст пропускають «крізь себе»... Багато в чому таки досягаючи шуканого режисером ефекту - прорвати «глуху оборону» лубочного реквізиту і зійти на достойну висоту психологічної п’єси.

П’єси, слід гадати, вам добре знайомої? Про те, як у тайговому тупику, у районному Чулим­ську, з волі обставин переплітаються різні долі. І на території однієї затрапезної «Чайної» всі вони (і перелічені вище, і інші) одного разу зустрічаються, сповідуються. Обтяже­ний міліцейським минулим, передчасно хоче на пенсію слідчий-утікач Шаманов. Цього представника органів тягне в ліжко не першої молодості медична працівниця. Населяють маленький вампіловський світ, що складається з великих тайгових просторів, і інші диваки, чудили, евенки...

Й аки сонечко ясне - поруч із ними - зворушлива й трохи відчужена юна Валентина (талановита Вікторія Булітко, недавнє придбання трупи).

У фартуху-косиночці, вона справно обслуговує завсідників «Чайної». Нікому не грубіянить і в чужу душу не лізе. Зате з непохитною маніакальністю щоразу норовить біля своєї їдаленьки розвалений паркан залатати... Але марно! Люди ж наші шукають до пивних закладів шлях якомога коротший. Ось і потрошать постійно штахетник. А вона відновлює його щоразу… А народ дивується - Валентино, НАВІЩО ж ти мучишся, якщо однак паркан зламають? А вона (з подивом) - як «навіщо?», аби був ЦІЛИЙ…

Неясний внутрішній пошук якоїсь цілісності - у собі і в інших… Жага бодай придуманої гармонії - у людях і в навколишньому світі... Вочевидь, у тому числі й ці душевні пориви пояснюють таку чуттєву прив’я­заність Валентини (як це грає Булітко) до стороннього дорослого, до «не такого, як усі» - до Шаманова.

І сама героїня виразно «не така» як усі. Спокійна, працьовита, дисциплінована дівчина, але… божевільна. Тиха…

Глядач абсолютно переконаний, що десь «всередині» неї росте така дикувата хвороблива рослина, яка постійно тягнеться до світла, до сонця. До цілісності й гармонії. Коли хочете - до «доброти першого зустрічного» (але про це в іншій п’єсі).

«Клінічний» діагноз, що його так несподівано (як «козир») викладає режисер (у трактуванні головного жіночого образу), при цьому не шокує. У п’єсі нічого не спотворює. Форма спектаклю перебуває в безперечному зв’язку з його головною темою.

Тут навіть певною мірою виправдано набуває жорсткішого звучання. Бо з якогось моменту постановник пропонує відразу дві - симультанні - сценічні історії про «літо в Чу­лимську».
Одна історія, лінійна (зовнішня), пережита публікою разом із вампіловськими героями.
Друга, ніби «дуже внутрішня», - живе й звучить виключно у неї в голові!

Спочатку, правда, «це» звучить у тайнописах її зошита, в якому Валентина фіксує ілюзорні мрії або поточні переживання (явно в поетичній формі).

Але вже по ходу спектаклю ці рукописи не згорять, не обвугляться, а перетворяться на такі собі «зонги Валентини».

Пораненими пташками ці рулади вилітають із її хворобливої підсвідомості, коли губи стулені, а душа - співає, кричить, «цвірінчить». Благає кохання! Отже - і гармонії, отже - і щастя. (Як сказала б із цього приводу одна розумна людина, щастя - це здатність вірити, що щастя можливе…)

Трелі-рулади, яких ніби не чують інші герої п’єси, заповнюють відчайдушно пристрасними віршами-мелодіями маленький болісний світ Валентини, її добру, але безпритульну душу.
У фіналі, як і в Чехова, «усі збирають речі». Усі від’їжджають… Хто на час, а один - назавжди? А їй знову - латати паркан, нести свій хрест і вірувати…

Тому що вічна російська драма (чи то тургенєвська Вірочка, чи чеховська Ніна, чи вампіловська Валентина) не закінчиться ніколи, - «Случайно пришел человек, увидел - и от нечего делать погубил…»
* * *
Попри всі можливі сценічні огріхи (а їх завжди легко знайти), ця «тиха» подільська постановка, як давно жодна інша в столиці, - насамперед про самовіддану любов до людини… Так, саме так, і саме - старомодно - про любов до людини. Через жалість до неї, через співчуття, навіть через пекельну муку - любов… Яка прямо-таки струменіє з маленької сцени, де не так уже й привільно розгулятися акторам… І місцями (в окремих епізодах) «щось» здушує тобі подих, «щось» холодить твою душу.

Чому таке сталося саме на цьому спектаклі?

І чи повториться це знову?

Я не знаю. І нічого не гарантую.

Знаю лише, що такі «тихі» постановки - найважливіші глави в чесній і поки що не написаній історії сучасного вітчизняного театру.

Зазвичай на такі «тихі» спектаклі не доїжджають телевізійні «камери»… На них не доходять - ні «тусовка» (а навіщо, тут же не «мавпи» з телевізора?), ні посол РФ М.Зурабов (підтримати на сцені справжню російську класику), ні, тим більше, наші інші офіційні особи…

Не приходять? Не помічають? І слава Богу.

Нам своє робити - паркан латати.