Пісня про кохання

У рік століття «Лісової пісні» в Україні є людина, для котрої ця п’єса не просто яскрава сторінка у творчому житті, а ледь чи не все життя! Легенда національного театру і кіно Раїса Недашківська зіграла свою першу Мавку… рівно півстоліття тому! 1961-го. У фільмі Віктора Івченка. Тоді режисер запросив на проби ученицю 87-ї київської школи, яка вже заявила про себе яскравими виступами в хореографічному гуртку столичного Будинку піонерів.

А 2001-го - десять років тому - Недашківська, яку ніколи не відпускала Леся Українка, стала виконавицею абсолютно всіх образів у «Лісовій пісні», наважившись на моноспектакль…

Раїса Степанівна розповіла DT.UA, як на зйомках у Івченка її особиста закоханість допомогла глибше розкрити головний образ, як хотіла зіграти дух Мавки у Юрія Іллєнка та чому Іван Миколайчук так і не зіграв Лукаша.

- Раїсо Степанівно, ви пам’я­таєте, як усе починалося? Як потрапили у знаменитий фільм Віктора Івченка?

- Уявіть, мріючи з дитинства зніматися в кіно, але тримаючи це в таємниці, я сама заявила режисерові, що не підходжу на роль Мавки! Івченко здивувався: «Чому?» - «Ну… Мавка поетична, лірична, ніжна, а я іншого плану…». Це я в десятому класі прийшла так на проби. І вже, бачите, знала, до якого такого «плану» себе зарахувати!

А взагалі - мріяла стати балериною. Відвідувала хореографічний гурток. Виконувала уз­бець­кий танець, казахський, грузинський і свій коронний індійський. Ось Віктор Іларіонович Івченко і побачив одного разу мій індійський танець у Палаці піонерів… Йому хтось порадив: «Піди в Палац піонерів, там є «індіанка». Може, вона тобі підій­де?» Ой, добре, що мені не сказали про присутність режисера в залі, а то я б з переляку все зіпсувала.

…Ми ж відповідаємо за слова, які промовляємо. Режисер, почувши, що я поза амплуа Мав­ки, вибухнув: «Ах, то ти знаєш своє амплуа?!» Проте артистці важливо пережити різні відчуття… Це корисно. Артистка повинна знати і рай, і пекло. І тому актори в житті грають інколи дуже різні ролі. Ось Марусю Чурай я не зіграла, хоча готувалася до цієї ролі, та й сценарій був написаний. Не зіграла в кіно Марусю, то зіграла цю роль у жит­ті! Що таке акторська професія? Це все паралельно - життя, сцена, сюжети, долі. Як фатум якийсь… Ще дуже важливо чути попередження згори. І якщо щось не виходить, отже тепер не час, не твоє. Ці моменти дуже важливі в житті - чути світ навколо себе.

- Який кастинг вам належало пройти, перш ніж вас усе ж та­ки затвердили на головну роль у фільмі «Лісова пісня»?

- На Мавку пробувалося безліч молодих акторок і студенток! Навіть Ларису Кадочникову бачили в ролі лісової красуні. Тоді ще не зняли «Тіней забутих предків», але Лариса була вже відомою акторкою… Була в неї робота у фільмі «Мічман Панін». А на роль Лукаша в Івченка серед багатьох претендентів навіть Іван Миколайчук пробувався. Проте чомусь режисер його не взяв. Тоді була б зовсім інша історія. Тому що Іван - типовий Лукаш! Просто на той час для нього не зійшлися зірки. Людина він сором’язлива, дуже перехвилювався, а режисер теж був заклопотаний своїми думками. Якось вони тоді не зістикувалися.

Я ж була в десятому класі. Пригадую, прийшла в маминому старенькому макінтоші, але з розкішною косою, дуже серйозна. Режисер запитав: «Коса справжня? Покажіть!» Я розпустила волосся, і режисер упевнився, що коса не накладна.

- Які основні завдання ставив перед вами Івченко під час зйомок? Чого добивався в роботі? Якою він хотів бачити Мавку у своїй картині?

- Віктор Іларіонович намагався мене не злякати, не нашкодити, він приймав усе, що я пропонувала. Хоча мій педагог Во­лодимир Батенко з Палацу піонерів колись сказав, що Віктор Івченко, мовляв, від тебе й половини не взяв. Боявся злякати! Я його просила, щоб на знімальному майданчику звучала гарна класична музика. Адже на зйомках задіяно 60 людей, кожен чимось займається, метушня. Для певного стану, настрою мені потрібна була музика. Режисер оберігав мене, та й уся трупа ставилася до мене добре.

«А чом же в тебе очі не зелені? Та ні, тепер зелені... а були, як небо, сині... О! тепер вже сиві, як тая хмара... ні, здається, чорні чи, може, карі... Ти таки дивна!» Уявіть, ці зелені очі мені робили кілька місяців, спочатку вирізали у плівці, потім фарба вийшла з орбіт, була більша проблема. Над цим працювала група комбінаторів, і це було щось неймовірне.

Зйомки фільму розпочалися 26 серпня 1960 року. І саме знімали сцену, коли Килина з Русалкою польовою «жне жито». Але ж урожай збирають наприкінці липня! А в серпні вже не те. І що робити? Знімали те, що було, - в Хотові під Києвом. У кіно все знімається не по черзі, а по об’єктах. Весну знімали в Криму, на Ай-Петрі, у вересні. Уявіть, обривали жовте листя й накручували зелене! Ну а берізку возили з собою завжди, бо не в кожному лісі знайдеш це дерево. Так «садили» берізку і по кадру знімали. Очерети знімати їздили в Ізмаїл, там вони величезні. Леся Українка свого часу описувала чотири українських боги лісу. Наприклад, це броварський ліс навпроти Биків­ні, там сіверський князь Соловей похований. Ще Волинь…На тих пейзажах Леся Українка і створила свою Мавку.

Це вражаючий твір! Я щоразу отримую задоволення, зустрічаючись із ним. Чого варті хоча б ці слова: «Будь моя кохана! Звечора і зрана самоцвітні шати буду приношати, і віночок плести, і в таночок вести, і на крилах нести на моря багряні, де багате сонце золото ховає в таємную глибінь…»

…Пригадую зараз і останній знімальний день того далекого 1960-го. Мені треба було подиви­тися на Лукаша. Але актора Во­лодимира Сидорчука не було. Вік­тор Іларіонович сидів за камерою, я на нього дивилася. І в мене рікою лилися сльози! Я тоді прощалася зі знімальною групою, з цією казкою, з мрією… Ад­же в мене це була робота перша - фактично початок творчої до­лі… Мені здалося, що навіть тоді, в юності, у мене відбулося повне занурення у цей твір. І, незважаючи на свої 17 років, я досить філософськи йшла до Лесі Українки, до найважливіших моментів.

- Особистий досвід допомагав вам у роботі над такою відповідальною роллю світового репертуару?

- У школі я закохалася в одного хлопця. Була у восьмому класі, а в дев’ятий прийшов дивний хлопчик. Такий хуліган блакитноокий! Я подивилася - і все, пропала! Коли ми їздили на екскурсію в Москву, я була в кінці вагона, а він - на початку. Я не могла перебувати з ним в одному просторі, просто задихалася. І ось завдяки цій людині - Славі Єрмакову - я й зіграла Мавку. Я уявляла саме його на місці Лукаша. Він був об’єктом мого кохання, мого страждання.

Уявіть, ми з ним навіть грали в одному шкільному спектаклі - у некрасовських «Русских женщинах». Він - губернатора, а я - княгиню Волконську. Це було щастя - приходити на репетиції. А потім… Школа закінчилася. Я йому зателефонувала, він жив поруч, на Свердлова… Ми почали просто дружити. Але в нас нічого не склалося. Він зв’язався з якоюсь компанією, хтось когось підрізав. При­гадую, як він мені сказав: «Ти така, а я такий…» А я відповідаю: «Мені краще знати, який ти!» Мені здалося, що цією фразою я сказала, як його люблю… Ми розлучилися, я облила слізьми весь будинок до четвертого поверху. Він виїхав навчатися в Моск­ву, а я… Завдяки цій розлуці зіграла Мавку. Я пережила юнацьку закоханість - усі ці страж­дання. Це була предтеча, і режисерові вже не треба було особливо працювати зі мною.

- Так, трошки сумна історія, але корисна для акторського досвіду…

- До речі, уперше я поцілувалася не зі своїм коханим, а з партнером на знімальному майданчику під регіт усієї групи. Як тепер пам’ятаю наказ Івченка: «Лягайте!» Мавка каже: «Ти не чуєш, як солов’ї весільним співом дзвонять?» Лукаш: «Я чую... Се вони вже не щебечуть, не тьохкають, як завжди, а співають: «Цілуй! цілуй! цілуй!» - «Я зацілую тебе на смерть!» І він повинен поцілувати Мавку в губи. Апогей кохання! А я йому щічку підставляю. Як тепер пам’ятаю - майданчик, на якому ми лежали на землі, накритий тентом, бо на небо дивитися було неможливо… Усі схилилися й дивляться на нас. Побачивши, як ми поцілувалися, Івченко сказав: «Це що ви тут розвели драмгурток імені Богдана Хмельницького? Ану цілуватися мені! Ти що мені казала? Мистецтво вимагає жертв, давай, жертвуй, цілуйся!» Я про себе: «Зганьбив, зганьбив мене». Усі регочуть. А Лукашу 19 років, і він, напевно, цілувався вперше, обслинив мене! Я не витримала, вирвалася, піднімаюся, а всі регочуть - мовляв, вони ж цілуватися не вміють, давайте їх навчимо. Потім цю сцену перезнімали.

- Пам’ятаєте прем’єру фільму? Де вона відбулася?

- Так, пригадую. Була московська прем’єра. І була українсь­ка. У Львові в театрі Занько­вецької… І Данченко Володимир, батько знаменитого Сергія Во­лодимировича, підписав мені тоді листівку: «Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору…».

Жаль, що спілкування з акторами зі знімальної групи якось не склалося. Не було зустрічей. Раїси Пироженко, яка зіграла Килину, вже немає з нами… А це основна її роль у кіно. Талановита акторка. Дядька Лева грав чудовий актор Анатолій Векслярсь­кий, якого багато хто пам’ятає за телевізійним образом «діда Па­на­са»: це був всенародний улюб­ленець!

- Чи позначилися якісь зіграні ролі на вашому житті?

- У Біблії сказано: «Дружи­но, розчинися в мужі своєму!» А акторка хіба може розчинитися в чоловіку своєму? Вона, навпаки, шукає чоловіка, який би розчинився в ній. Усе навпаки. Бо професія така. А щоб розчинитися в чоловіку, треба залишити акторську професію. Не можна бути і хорошою дружиною, і талановитою акторкою - ці речі несумісні. «Служенье муз не терпит суеты» - це зосередження на матеріалі і входження в образ. Пригадую, коли ми репетирували з Вік­тором Шу­ла­ковим «Політ над гніздом зозулі»… Тоді від нас ішов Іван Миколайчук… І я мала була грати медсестру психлікарні Рейчед, найбільш божевільну з усіх пацієнтів… Отож, я відмовилася від цієї ролі… Я стежила за підсвідомістю режисера. Не за тим, що зовні проявляється, а що у внутрішній лінії. І від ролі Панночки в знаменитому «Вії» (де згодом зіграла Наталія Варлей ) я відмовилася свідомо: вірю що ролі і фільми впливають на життя людське…

- Що ви на той час знали про самого Івченка, про його фільми, які з них бачили?

- Я бачила «НП - Надзви­чай­на подія», «Іванну», інші його відомі фільми. В «Іванні» є сцена, коли героїня зриває з себе хрест. Як відомо, потім учасників цієї картини спіткали нещастя. Акторка Інна Бурдученко згоріла на зйомках. А через п’ять років загинув її чоловік. Син художника фільму потрапив під трамвай. Загалом, сталася ціла низка лих… Адже, знаєте, Господь не винен у недосконалості людей. Напевно, не можна було робити таку мізансцену.

- Світ Лесі Українки надзвичайно глибокий і філософічний. Особисто ви що черпаєте з цього світу?

- Я просто живу з цим - уже 50 років! Мій онук, коли йшла прем’єра мого моноспектаклю «Лісова пісня» (йому тоді було сім років), ска­зав: «Раю, щоб я вивчив цей твір! Та мені б знадобилося три-чотири місяці!»… Я йому й кажу: «А все життя не хочеш?» Лесині сюжети були в ме­ні все сві­доме життя… «Лісова пісня» - це еталон не тільки національної п’єси, а й світової літератури! Це і Шевченко, і Го­голь, і Булгаков - усі тут є. Цей світ невидимий, він - у наших билинах, оповідях. У мене в дитинстві був килимок ручної роботи, на якому зображені русалки. І я в дитинстві спала на ньому. Я росла разом із цими русалками. Усе ж людське життя - це весна, літо, осінь і зима. І ко­ли Мав­ка пізнала кохання, зраду, во­на прагне померти. Я навіть думаю, що «Той, що в скалі сидить» - реальна істота, існує насправді… може, десь у Луганській області?

- Які сценічні інтерпретації «Лісової пісні», найцікавіші, вам доводилося бачити в наших театрах?

- Цікаву постановку зробив наш ТЮГ. Бачила також хорошу постановку Вінницького театру, дивилася цей спектакль на премію ім. Лесі Українки. Часто до цієї п’єси звертаються лялькові театри.

Юрій Іллєнко 1981-го зняв фільм. Пригадую, одного разу він казав, мовляв, який це легкий матеріал! Але все виявилося не так просто… і потім він мені робив компліменти, говорив, що моя Мавка - хороша, тому що вмикає фантазію людей, вони в ній розчиняються і самі домальовують барви.

Повністю подивитися картину Іллєнка в мене не було можливості… Так, «шматочками» на фестивалях. Ще коли Юрій Герасимович розпочинав свої зйомки, я пропонувала зробити кілька образів Мавки. Щоб Лариса Кадочникова зіграла юність героїні, його дружина - Людмила Єфименко - зрілість, а я, скажімо, дух героїні. Чомусь така ідея здавалася мені цікавою. А в результаті Іван Миколайчук зіграв у фільмі і дядька Лева, і Лісовика.

- Що вас надихнуло через роки на моноспектакль за «Лісо­вою піснею» на сцені Київсь­кого музичного театру?

- Я ж кажу: моя душа росла 50 років разом із цим твором і намагалася бути схожою на Мавку. Хоча в реальному житті це не зовсім просто. І ось режисер Микола Мерзлікін, з яким ми й зробили моноспектакль, сказав: «Серед нас сорок років жила Мавка, а ми про це не знали…».

«Лісова пісня» - шедевр, у якому закладена наша цивілізація, це душа України, розумієте?

І коли я робила вже другий варіант «Лісової пісні», десять років тому, то єдине, що збереглося, - сценарій 1961 року. Інших сценаріїв до фільмів, у яких я знімалася, в мене немає. Все життя мріяла повернутися до цієї теми. Але не знала, як це зробити. Цей матеріал усе одно в мені. Адже все моє дитинство було наповнене цими русалками, билинами, баладами. Я й тепер читаю шевченківські балади - «Утоплена», «Тополя».

А моноспектакль ми поставили швидко. Для мене тоді приголомшливий костюм зробила Люда Семикіна. Він бронзового кольору із серпанком, стрічками, квітами, на голові - величезний вінок із яблуками, калиною. Намисто мені подарувала моя подруга з Америки. І коли моє вбрання побачив режисер, сказав: усе, робимо «Лісову пісню»! У творі є такі слова: «То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна, І щастя упаде мені до ніг…»