П'ять пудів життя

У липні відзначає ювілей Ада Роговцева. Про час і про актрису - розповідь режисера Едуарда Митницького, котрий поставив з Адою Миколаївною легендарні вистави, серед яких "Варшавська мелодія".

Якби час повернути назад, якби вчасно записати різні-різні театральні постановки 1950-1990-х, у яких на сцені Київського театру імені Лесі Українки вражала талантом Ада Роговцева, ох, скажу я вам, це була б справді золота колекція.

Її щирі дівчатка з 1950-х ("Машенька") перетворювалися б у не дуже щасливих, але сильних жінок із 1960-х (як Геля в "Варшавській мелодії"); а потім стрибок у часі - і на початку 1990-х перед вами її декадансна Паола (у Віктюковій "Дамі без камелій"); а згодом нервова, зваблива й закохана, як кішка, Ірина Аркадіна в "Чайці" ("П'ять пудів любові").

Мені здається, різних її жінок (на сцені й екрані) в ті часи єднала неймовірна чарівність, цілісність характерів і людська "чіпкість". Кожна з її жінок ніби мертвою хваткою чіплялася за саме життя (часом важке й нестерпне), бо іншого немає і не буде.

Шістдесяті

Із чого все почалося? Моє перше запитання до Едуарда Митницького в його робочому кабінеті, коли, попередньо домовившись, присвятили майже дві години спогадам - про час і про актрису.

Едуард Митницький

Він пригадує, що перше знайомство з іще юною Роговцевою - це все-таки не театр імені Лесі, а українське радіо. Тут видатний режисер зробив 37 фондових радіопостановок. Із прекрасними українськими акторами, серед яких Аркадій Гашинський, Ольга Кусенко, Олександр Гай, Юрій Лавров.

І - тоді ж - ще юна Роговцева.

То був, мабуть, їхній перший спільний проект - "Кларенс і Джульєтта", - в якому зустрілися Ада Роговцева й Альфред Шестопалов, її майбутній партнер по "Варшавській мелодії".

Перше знайомство багато в чому визначило долі актриси і режисера - подальші постановки на сцені Київської російської драми були гучними, резонансними.

Одна з таких робіт згодом виявилася "бомбою", яка підірвала еволюційну історію театру, тому що історія пішла дещо в іншому напрямі ("Чайка" за А.Чеховим, 1993 р.)

Митницький завжди чуйний до цієї актриси.

Він як ніхто відчуває її творчу партитуру.

Ще в 1980-ті писав: "Її духовна організація й професійний артистичний інструментарій, як стрілка дозиметра, бурхливо й негайно реагували на найменші коливання, а тим більше зміни театрального тла в країні. Творча психіка актриси надзвичайно рухлива. Відчуття трансформацій режисерських ідей, а у зв'язку з цим і трансформацій акторських засобів виразності - її відмітна властивість".

Він називає її режисерською актрисою.

Говорить, що Роговцева здатна максимально сприйняти релігію режисера, бо завжди готова до контрастних і нестандартних постановочних рішень.

Ада Роговцева у виставі «Варшавська мелодія»

- Із Київським театром імені Лесі Українки в мене, можна сказати, три історії, оскільки йшов звідти тричі, - згадує режисер. - На початку 1960-х працював тут як колега-помічник видатного Леоніда Вікторовича Варпаховського, який ставив у Києві дві вистави. І в одній із них - "Дім, де грюкають двері" - я зустрівся з Роговцевою вже в процесі репетицій (майстер тоді був у від'їзді).

Коли Варпаховський виїхав з України, і в моєму житті багато чого змінилося. Я опинився в Москві як стажист у театрі "Современник". Але 1965-го, коли художнім керівником Театру імені Лесі Українки став Юрій Лавров, мене запросили до Києва як режисера-постановника.

І 1966-го на сцені Російської драми вийшла моя перша вистава - "Піднята цілина" за М.Шолоховим.

Романи Шолохова, хай би якими були історичні ревізії, написано в літературному плані талановито. До речі, я пам'ятаю, як був враженим його ж "Тихим Доном", коли їхав у поїзді й слухав розділи з роману у виконанні автора. Таку правду спілкування забути неможливо.

"Піднята цілина" свого часу захопила літературною майстерністю, хорошим приводом для акторських робіт: у київській виставі чудово грали Юрій Мажуга, Дмитро Франько, Анатолій Решетников і Ада Роговцева (у ролі Варюхи).

Потім на цій сцені була моя вистава - "Традиційний збір" за Віктором Розовим.

А 50 років тому, 1967-го, на весь Радянський Союз прогриміла п'єса Леоніда Генріховича Зоріна "Варшавська мелодія". Роботу над якою я згодом розпочав в Україні.

…Тут я візьму невеликий авторський відступ. І нагадаю, що п'єса народилася як художня реакція на божевільний сталінський указ 1947 р. - про заборону шлюбів радянських людей з іноземцями.

Середина 1960-х - епоха важка, небезпечна. Суд над Синявським і Даніелем; перші кроки Таганки; виклик Товстоногова з його грибоєдівським "Лихом з розуму".

І в зорінській "Варшав'янці" (одна з версій назви) теж був своєрідний виклик тоталітарній добі. Леонід Зорін поставив приватне життя людини вище за "сталеві" державні установки. Міжнародний роман радянського юнака Віктора і польської співачки Гелени - їхні розлуки й зустрічі - дехто сприймав мало не як дисидентський протест.

Як відомо, цю п'єсу спочатку маринували в Головліті. Вимагали від автора відмовитися від історії зі сталінським законом 1947-го (фактично знищивши фабулу).

Та 1966-го до репетицій уже приступили вахтангівці. Творчий натиск Рубена Симонова, Михайла Ульянова та Юлії Борисової пробив цензурну блокаду: п'єса дістала зелене світло. Через рік її ставили дев'ять десятків радянських театрів. Зокрема і київський.

Полька Гелена - у виконанні Роговцевої - сприймалася дівчиною-мрією й екзотикою з дружньої держави. Здавалося, актриса закохувала в себе не тільки сценічного партнера (його грали А.Шестопалов і А.Решетников), вона закохувала в себе зал, глядачів різних міст. Роговцева говорила на сцені з фірмовим польським шармом: і його наслідували.

Якщо у московської Гелени, зіграної Борисовою, був твердий характер; якщо в Гелені, зіграній в Пітері Алісою Фрейндліх, прозирала раціональна гордовитість європейки, то київська Гелена (Роговцева) - чуттєвість, ідеалізоване чоловіче бажання, справжня "дівчина твоєї мрії", яка до того ж (у червоній сукні) гарно співає.

- Я ніколи не претендував на статус дисидента, але у зв'язку з "Варшавською мелодією" у Києві виникли труднощі, - згадує Едуард Митницький. - Київська радянська преса спочатку виставу знищувала. У газеті "Радянська Україна", наприклад, писали, що від мого тлумачення до "антисовєтизму" - лише один крок. Та й деякі колеги тоді ж знизували плечима: як його не посадили після цієї вистави?

- Але однаково тоді, в 1967-1968 рр., ви, мабуть, передбачали майбутній успіх?

- Знаєте, "Варшавська мелодія" не була моєю програмною виставою, якщо можна так сказати. Бо були й інші роботи, перевірені часом.

І, приступаючи до тієї чи іншої п'єси, я ніколи нічого не порівнюю - буде успіх чи не буде.

Однак у той історичний час для багатьох глядачів історія кохання радянського хлопця й польської дівчини була не просто одкровенням, для багатьох таке - громадянська сміливість.

- От ви говорите про Роговцеву як режисерську актрису. Якою вона була, на ваш погляд, саме в "Варшавській мелодії"?

- Вона була для багатьох жінок в 1960-ті - своєю, рідною і близькою. Дівчата країни хотіли бути схожими на неї.

Власне, це й викликало надзвичайний глядацький ажіотаж.

Популярність вистави була величезна. І тут багато чого зійшлося - зокрема й прекрасна п'єса, і хороший акторський дует. І, природно, небезпечна тема.

І якщо спочатку в Києві проти вистави ополчилися партійні критики - ідеологічні вертухаї, то коли вийшла позитивна рецензія в "Ленинградской правде" (під час гастролей у Пітері), вони відразу заспокоїлися…

- Справді, це перевірена часом історія - якщо в Москві стригли нігті, то в Києві руки рубали по лікоть, перестраховуючись у цензурних спецопераціях.

...І ще один мій відступ. Фрагмент із книжки Ади Роговцевої "Свидетельство о жизни". "Варшавську" в постановці Е.Митницького я зіграла 670 разів. 12 сезонів. У всіх містах України, в Москві, в Петербурзі, в Білорусі - скрізь, де ми грали, нас викликали ще і ще.

У Вінниці під час вистави погасло світло. Півхвилини тривала пауза. А потім люди запалили свічки, запальнички й тихенько попросили: "Далі, будь ласка, грайте далі!". Цілу сцену, хвилин десять, ми грали при мерехтінні цих вогників у залі. А сцена була в пітьмі. Глядачі стали слухачами...

Ще після генеральної репетиції Едуард Маркович Митницький сказав: "Ти прокинешся знаменитою".

І я прокинулася знаменитою. Мені було 30 років. І, працюючи над цією роллю разом із тонким розумним і дуже талановитим режисером, я підсумувала весь свій різноманітний і чималий акторський досвід і вийшла на новий професійний рівень…

Пам'ятаю, в Донецьку люди, які не потрапили на виставу, штурмуючи театр, пробиралися на другий поверх, викликали міліцію. Шум, гамір. Виставу затримали, поки не навели лад. А я сиділа в гримерці - і була щасливою".

- Едуарде Марковичу, як ви і Роговцева тоді переживали все це: злісне мовчання чиновників, натиск партійної преси на виставу?

- Звичайно, і я переживав, і Ада. Ми чекали рішучих кроків - від "них". Але, очевидно, "вони" не наважилися. Хоча в газеті "Культура і життя" нашу виставу спочатку назвали мало не бездарною і безпомічною (була розгромна рецензія від Гакебуша).

Однак уже перші покази викликали глядацький резонанс.

"Варшавську мелодію" до того ж подивився перший секретар Київського міськкому партії, член політбюро ЦК КП України О.Ботвін. На тому показі акторів викликали на уклін багато разів. І тоді член ЦК порадив нам не звертати жодної уваги на статті. А невдовзі були гастролі в Ленінграді, успіх яких санкціонував довге творче життя "Варшавської мелодії" в Україні.

За моїми підрахунками вистава пройшла понад 700 раз. Але навіть це байдуже. Гадаю, вона і більше пройшла б. Але виникли події, пов'язані з польською "Солідарністю". Терпіти в репертуарі київського театру п'єсу з "суперечливою" польською тематикою були готові не всі партійні боси. Виставу зняли.

На жаль, залежність репертуару від політичних катаклізмів - у Театрі Лесі Українки особливо - завжди була дуже значною.

- Як прийняв київську версію "Варшавської" автор п'єси - Леонід Зорін (він же автор знаменитих "Покровських воріт")?

- Він подивився виставу. Але в театрі з ним саме вчасно поспілкувалися "друзі" вистави. До мене - претензії…

І от проходить уже трьохсота вистава, він приїжджає, мене запрошує - я не йду на зустріч.

Проходить 400-та - він знову приїжджає, і я знову не йду на зустріч із ним.

Згодом нас помирив драматург Афанасій Салинський.

Я людина не злопам'ятна, але не міг зрозуміти, як чудовий драматург міг повірити підступності недоброзичливців, які нашептали йому, ніби я щось "радикально" змінив у п'єсі.

Одну сцену перенесли в костьол. Але така зміна, на мій погляд, тільки посилила п'єсу і виставу.

Річ у тім, що в Театрі імені Лесі Українки, в давні часи, один артист - це вже угруповання. А якщо їх кілька, чимось об'єднаних, це вже ціле формування.

Власне, пам'ятаю ситуації, коли деякі актриси, які побачили Роговцеву в ролі Гелени, говорили: "Але ж на цьому місці могла б бути й я…" І це - "театр".

Ада Роговцева і Влад Неллі

- Едуарде Марковичу, якщо розвивати тему Роговцевої, то ви одного разу казали, що величезний вплив на її формування справив Влад Неллі.

- Так, звичайно. Це був значний період духовного і професійного формування Ади Роговцевої, інших акторів Театру імені Лесі Українки. Такі особистості, як Володимир Олександрович Неллі, Михайло Федорович Романов, Юрій Сергійович Лавров, Михайло Михайлович Білоусов - справжні апостоли духовності в театрі. І вони не могли не впливати на молодих акторів, на акторів різних поколінь.

- Після "Варшавської мелодії" Роговцева зіграла в 1960-тих ще в одній вашій виставі - "Справедливість - моє ремесло" за п'єсою Леоніда Жуховицького. Як уже цю п'єсу прийняли цензори і глядачі?

- П'єса народилася з повісті Жуховицького, а її заголовок - журналістське кредо "Справедливість - моє ремесло". У виставі грали Ада Роговцева, Юрій Мажуга, Володимир Скомаровський. У тій постановці - тема "розгніваного покоління". Те, що свого часу пролунало й у знаменитій п'єсі Джона Осборна "Озирнись у гніві".

Оформлення сцени - шрифт газети "Правда". І саме це слово збільшеним кеглем - "ПРАВДА".

Ада Миколаївна грала журналістку Таньку Мухіну, досить сміливу дівчину. Вона виходила на сцену в забавній кепці, у міні-спідниці. Була схожа на підлітка.

Щойно ми приготувалися здавати виставу відповідальним особам, як мені телефонує Іван Куниця: "Едуарде Марковичу, вже вся Пушкінська вулиця в чорних "Волгах"! Вони приїхали…".

Виставу "ухвалювали" 25 чоловік. І, природно, їх спантеличив шрифт "ПРАВДА". Вони побачили й у цьому ідеологічну провокацію.

А художником вистави була Тетяна Сельвінська - дочка поета Іллі Сельвінського. І, звичайно ж, у її "Правді" був натяк на те, чого бракувало радянському суспільству - саме правди.

До того ж цензорів - охоронців моралі - насторожила ще й безневинна фраза: "Усі Джульєтти - матері-одиначки!".

Наказали зняти фразу. Автор відмовився.

Знаєте, було багато не тільки тривожних, а й анекдотичних ситуацій із цими охоронцями й ідеологічними вертухаями. Коли критик Вірина подивилася "Варшавську мелодію", її спантеличила "непристойна" сцена на роялі, на якому була Роговцева.

Навіть рояль виявився аргументом у боротьбі...

І знаєте, можливо вродлива, пластична Роговцева в цих виставах - "Справедливості" і "Варшавській" - дратувала критиків-цензорів своєю жіночою свободою, чуттєвою неприборканістю.

Декотрі - і колеги, і особливо критикеси - помітно нервувалися.

Сімдесяті

- У 1978 р. в репертуарі Російської драми з'явилася ваша вистава "Хазяйка" за п'єсою Музи Гараєвої. Розповідь про долю дівчини з народу - Наді Гавриленкової, яка згодом стала керівником великого підприємства. Вистава записана, її можна знайти в Інтернеті. Я знайшов. І, чесно кажучи, не виявив соцреалістичних догматів. На мій погляд, там історія про бідних людей, які вірять в "ідеали" і, як можуть, за них змагаються.

- Постановка п'єси, якщо не помиляюся, це ініціатива драматурга Музи Гараєвої. Текст вона передала в театр. І я читав його трупі.

Не лукавлю: читаючи п'єсу трупі, - розплакався. У залі стояла неймовірна тиша.

Вони, очевидно, відчули мій стан.

Мене певні речі в тій історії розчулили по-людськи. Бо в різних долях різних героїв Гараєвої - відгомін драматичних доль близьких мені людей.

Я двічі зупинявся під час читання. Стримував себе.

І, як мені здається, у виставу перейшов мій емоційний стан - співчуття до близької, маленької людини, яка опинилася в післявоєнних руїнах - реальних і моральних.

- У вас хороший акторський склад у "Хазяйці": Леонід Бакштаєв, Ганна Ніколаєва, Валерія Заклунна, багато інших. Вистава вражає сильними акторськими роботами.

- У випадку з "Хазяйкою" повторився казус "Варшавської мелодії", коли деякі актриси театру говорили: "На місці головної героїні могла бути і я…"

Повторюся: це теж - "театр".

Ада Миколаївна в "Хазяйці" репетирувала прекрасно. І хоча головний образ у п'єсі списано з реальної людини, актриса йшла не від прототипу, а від себе, від своєї органіки.

У її ролі був обережний гумор.

І, звичайно, у цій же ролі була її велика акторська сердечність. Співчуття героїні,
розуміння епохи, у якій вона живе.

- "Хазяйка" - як історія радянської Попелюшки…

Так, і такий мотив у виставі вгадується. Тобто мотив соціальної казки для дорослих.

Казки для дорослих були популярні не тільки в радянські часи. Такі казки затребувані й тепер.

- До речі, а як ідеологічні вертухаї відреагували на "Хазяйку"?

- Все було спокійно. Тему п'єси й образи прийняли.

- Поставивши "Варшавську" і "Хазяйку" з Роговцевою, тобто радянські п'єси, вам не хотілося "приміряти" на найпопулярнішу українську актрису, скажімо, образ Бланш Дюбуа з "Трамваю "Бажання" Вільямса? У Гончарова в 1970-ті, як відомо, цю роль успішно грала Світлана Немоляєва.

- Ви знаєте, напевно, могла б бути й Бланш Дюбуа з "Трамваю", і Альма в п'єсі "Літо и дим", і Аманда в "Скляному звіринці". Усе могло бути. Бо Ада - різнопланова актриса, вона здатна на будь-який небезпечний поворот з боку режисера.

Ада Миколаївна чує мову режисера і мову драматурга.

Її вирізняє психофізична пластичність. Так що багато чого можна було б поставити й зіграти.

Дев'яності

- В 1993-1994 рр. у театрі імені Лесі Українки ви працювали над п'єсою Фердинанда Брукнера "Єлизавета Англійська". П'єса написана 1930-го. Старі критики писали, що текст вирізняє антифашистський пафос. А за сучасним сприйняттям його вирізняє антитоталітарний пафос. Вистава не вийшла. Через причини політичні. У якому стані тоді була робота над п'єсою?

- Справді, п'єса Брукнера про владу. І, можливо, є певний історичний парадокс? Адже саме влада (на початку 1990-х) і зупинила роботу над цією постановкою. Влада сприяла відторгненню від театру імені Лесі Українки мене, згодом Ади Миколаївни Роговцевої. Влада в особі Табачника…

На репетицію "Єлизавети" прийшов заступник директора театру Вадим Авдєєнко зі словами: "З вами хоче зустрітися Табачник… У готелі…"

А до цього в пресі організували цькування вистави "Чайка" ("П'ять пудів любові"). Цькували мене й Роговцеву. Було зрозуміло, хто це організував…

Я тоді відмовився від зустрічі "у готелі": можливо, йшлося про керування Театром імені Лесі Українки під чуже диктування?!

Але таке уявити неможливо.

Після моєї відмови надійшло запрошення з Міністерства культури. Виконуючим обов'язки міністра культури був п. Яковина. Розмова з ним була дивна. Він чомусь торкнувся деяких подій, пов'язаних з Михайлом Водяним, з яким ми дружили і працювали.

Я запитав в.о.міністра: "А ви адекватні?!"

Згодом з'явився указ про реорганізацію в театрі імені Лесі Українки.

Вони скасували посаду художнього керівника.

Перед цим вони позбулися міністра культури Івана Дзюби - видатного культуролога, українського патріота, який запросив мене до театру імені Лесі Українки.

Це була диявольська комбінація аморального тимчасового "правителя"...

Повторюся, про диявольську владу - п'єса Брукнера. Можливо, ще і п'єса їх підштовхнула до активних дій? Хто зна?

- Ада Роговцева в ролі Єлизавети Англійської - досить сміливе режисерське рішення. У такій ролі можна було б уявити Аллу Демидову або Валерію Заклунну. Актрис, у яких владність і твердість є домінантою.

- Акторський діапазон Ади Миколаївни широкий. Вона могла б бути й королевою англійською, і Кабанихою у п'єсі "Гроза". Те, що в змозі зробити на сцені саме вона, дано не всім. Через її зовнішню м'якість і ліричність - уже на сцені - може розкриватися зовсім інший, непередбачуваний і неочікуваний парадоксальний жіночий характер.

- Як в "Чайці", наприклад? Свою Аркадіну, до речі, актриса не дуже жаліє. Пише про неї: "Не найбільш улюблений мій персонаж, не найкраща моя роль, але я була щаслива працювати в прекрасній виставі". А от на мій погляд, її образ вийшов цікавим - живим, упізнаваним. Кого саме тоді грала Роговцева у Ірині Аркадіній - матір, каботинку, коханку?

- Ада Миколаївна в "Чайці" грала жінку, яка в певний момент не знає, що найголовніше в її житті. І тому вона постійно намагається діяти навмання… У своїх взаєминах із сином, Тригоріним, Зарічною, Соріним… Вона шукає себе, свій звичний душевний комфорт.

…І ще один мій відступ. За зовнішньою легкістю Аркадіна (Роговцева) приховувала справжній драматизм: гостре розуміння всього, що відбувається навколо: вдома, в сім'ї, в театрі. Так, саме така Аркадіна могла шпарити напам'ять Некрасова, підкреслю - громадянського поета. Саме така Аркадіна - на гіркій посмішці - могла доглядати хворих, "як ангел" (за автором).

Вона могла мити в ночвах дітей пралі, могла робити багато чого різного - за велінням жіночого серця. Навіть не розуму. А саме серця.

Прекрасні сцени в Аркадіної (Роговцевої) з сином (Лев Сомов). "Немає в мене грошей! Я актриса, а не банкірша!" - кричить, а згодом душить сина в материнських обіймах.

Вона каже йому: "Голодранець, нікчема". Але в цю мить її очі застеляють сльози. Худенька, жвава, навіть вертка, вона, мабуть, грає в провінції не через хороше життя, і з імператорського театру 47-річна Аркадіна пішла явно не зі своєї волі - так склалося. П'ять пудів любові переважили в ній п'ять пудів акторської мудрості.

Ада Роговцева у виставі «П’ять пудів любові»

- Критики писали, що ваша "Чайка" - тільки й тільки про любов.

- Так, про любов. Але також про невміння любити. Бо любов - це талант. Аркадіна любить себе. І з огляду на це, вона хоче, щоб навколо неї ніщо не заважало цій любові.

- Та Аркадіна з 1990-х - велика актриса? Чи посередня? Тетяна Дороніна в 1990-ті мріяла зіграти Аркадіну як актрису велику, як Єрмолову.

- У нашій "Чайці" Аркадіна - точно не велика. Вона шукає в навколишніх те, чого не дала їй сцена.

- А як її приймали в Харкові? Героїня Роговцевої все це вигадала про Харків? Чи так було?

- Не думаю, що Аркадіна бреше. Їй невигідно. Навіщо? До того ж у Харкові її могли чудово приймати, адже це не Париж, не Пітер. Там усе могло бути.

- Що було найважчим у роботі з акторами в 1990-ті над п'єсою Чехова?

- Найважче допомогти акторам побачити "те" життя. Зрозуміти, "що" тоді було сороміцьким, а "що" узвичаєним.

- Відносно "сороміцького". Даруйте, що згадую старі замовні статті, але саме цю виставу деякі кілери обвинувачували в "орально-генітальних" відхиленнях.

- На те вони й кілери. Це був один з епізодів спланованої Табачником кампанії - з розправи над виставою, над режисером.

Цькування на початку 90-х мало підготувати волюнтаристичний прихід у цей же театр іншої людини.

Вони були готові причепитися навіть до назви - "П'ять пудів любові". Хоча вона чеховська. І такий Чехов - у його листах, "їм" невідомих авторських одкровеннях.

Тоді ще не було книжки Дональда Рейфілда. Ще не було нічого близько. Але я відчував, що справжній живий Чехов не тільки в його великих п'єсах, а й у його листах. І "П'ять пудів любові" про те, що в людини не збулося, що в неї не склалося...

Зрештою, зміна назви - не примха режисера, не підігрування касі, а прагнення змінити настрій і сприйняття чеховського шедевру. Відчути в ньому інший пульс, оголити нерв. У тих "П'яти пудах" - його туга, іронія, чеховська гіркота і чеховські передчуття. Бо непідйомні ці "п'ять пудів любові" для земної людини. І вона надривається…

- Ви ставили "Чайку" в Німеччині, Литві. Чим європейські версії відрізнялися від української?

- Відрізнялися вони акторами. Актори - різні. У Києві грали прекрасні актори: Роговцева, Бакштаєв, Кадочникова, Решетников, Сомов, Сердюк, Сивач… І в Німеччині були сильні актори. Їм подобалася робота.

Для європейських акторів було великим щастям доторкнутися до Чехова. Їх захоплював метод роботи над Чеховим: дієва режисерська партитура.

Німецькі актори відчували, що всі його слова - живі. Буквально кожне авторське слово - об'ємне. Вони також відчували, наскільки важлива індивідуальність актора в розкритті чеховської п'єси і чеховського підтексту.

- Минуло понад 20 років. Деяких ваших ворогів "повалено", вони далеко від батьківщини. Як би так делікатно запитати: ви щасливі, задоволені?

- "На свете счастья нет, но есть покой и воля", сказав поет. Але я щасливий тим, що в нашому Театрі на Лівому березі Дніпра є свій глядач. Театр живий, популярний, затребуваний. В нашому репертуарі є вистава за участю Роговцевої "Вася має подзвонити": в пам'ять про чудову людину, видатного артиста Костянтина Петровича Степанкова. У наступному сезоні, сподіваюсь, побачимо Аду Миколаївну й у новій ювілейній виставі у постановці Катерини Степанкової. Це щастя, що мої учні активно ставлять на рідній сцені, в українських театрах, за кордоном. Щастя - саме в цьому. А не в тому, про що ви запитали.