Ані преса, ані посвячені в секрети журі експерти не передбачали, що саме стрічка режисера Романа Поланскі «Піаніст» отримає Золоту пальму на 55-му кінофестивалі в Каннах...
Французька преса ладила фільм Сокурова — «найбільшого оригінала з російських режисерів» — на номінацію з оригінального сценарію чи на спецприз. Проте 860 артистів, 360 костюмів із різних епох російської історії, сам прецедент безперервної зйомки на швидкості 24 зображення на секунду виявилися недостатніми, аби підкорити серця членів журі.
«Сокуров бачить кіно як вторинне мистецтво, що ніби відстає від нашого століття, — від часу, який режисер бачить каламутним, боягузливим і ганебним, — написала газета «Ліберасьйон». — Він дивиться в минуле. Він обожнює мистецтво й літературу ХIХ століття, великих російських прозаїків і німецьких романтиків. Проте найкрасивіший парадокс виявився в тому, що саме реакційні смаки й роблять Сокурова режисером навдивовижу сучасним».
1999 року Олександр Сокуров із фільмом «Молох» (про Гітлера) був премійований Каннським фестивалем. Нинішня невдача його, схоже, не засмутила: «Усе ще буде, — загадково пообіцяв він на заключному вечорі в Каннах. — Мене давно не цікавить звичайне кіно, я хочу робити лише новаторські речі. Атмосфера, життя предметів — ось що мене цікавить. «Російський ковчег» — це фантазія, яка прийшла до мене 9 років тому й уже втілилася. Я вже думаю про нові роботи: світло, простір — усе це дає унікальні можливості творити».
Схоже, найяскравішими моментами фестивалю стали два позаконкурсні фільми — «Кінець Голлівуду» Вуді Аллена та стрічка Клода Лелюша «А зараз... леді та джентльмени» з Патрісією Каас.
«Класик нью-йоркської комедії» Вуді Аллен укотре зібрав море овацій, коли його новий фільм відкривав фестиваль. «Сама поява легендарного Вуді в Каннах гарантувала організаторам фестивалю подію», — написала газета «Телерама». Вірний собі Аллен скористався з нагоди й заявив із подіуму, що до самої ідеї змагання повнометражних фільмів ставиться та ставитиметься негативно. «Це мало б сенс, якби всі фільми зачіпали ту саму тему», — заявив він.
У фільмі «Кінець Голлівуду» Вуді Аллен створює образ режисера-іпохондрика, популярного в 80-х і забутого в 90-ті роки. Колишня іменитість свариться з усім Голлівудом, розлучається з дружиною й перебивається заробітками від рекламних роликів. Залишена дружина підкидає йому замовлення на фільм, але він сліпне... І проте доводить роботу до кінця. «Вишуканий ритм, блискучі сцени, найтонші діалоги, якими автор нас не пригощав років з десять, — захоплено відізвалася французька газета «Фігаро». — Ми зрозуміли натяк щодо сліпого режисера, — отверезник Вуді Аллен рішуче необхідний світу».
Другий позаконкурсний фільм — робота Клода Лелюша «А зараз... леді та джентльмени» — демонструвався на урочистому закритті фестивалю. Публіка була заінтригована не лише ім’ям творця безсмертних фільмів «Чоловік і жінка» та «Чоловік і жінка 20 років згодом», а й перевтіленням французької співачки Патрісії Каас на акторку. Торік у Каннах аналогічну «зміну професії» із співачок в акторки продемонструвала ісландська рок-співачка Бьорк, котра, правда, відтоді зареклася зніматися в кіно.
«А зараз... леді та джентльмени» — любовна історія, знята в жанрі трилера. Гангстер і джентльмен — його грає англійський актор Джеремі Айренс — втікає від набридлого бандитського життя, самотою відправляється в кругосвітню подорож під вітрилом і зустрічає джаз-співачку, розчавлену буднями, байдужістю й відсутністю щастя.
«Мені потрібна була для цього фільму меланхолійна співачка, і підібрати таку було неймовірно складно, — пояснює Клод Лелюш появу в фільмі Патрісії Каас. — Патрісія несе в собі цю природну меланхолію. Але я ніколи в житті так не боявся, як у перший день зйомок цього фільму».
Патрісія Каас згадує, що спочатку не поставилася до пропозиції зніматися серйозно. «Я пішла на зустріч із Лелюшем із ввічливості й цікавості, — каже вона. — Розуміла, що ризикую згодом почути, — мовляв, співаю я краще, ніж граю. Не почуваю себе особливою в кіно, але, по-моєму, я була зворушливою». Як і Бьорк, Патрісія Каас уже заявила, що в найближчому майбутньому зніматися не планує: «Моя головна пристрасть у житті — пісня».
«Кіно живе й у доброму здоров’ї», — зробив висновок, закриваючи фестиваль, голова журі Девід Лінч. Якщо говорити не лише про творчий аспект, не лише про новаторські пошуки режисерів і сценаристів, а й комерційне забезпечення Каннського фестивалю, американський режисер скоріш правий, ніж не правий. За останні роки Каннський фестиваль дедалі більше набуває допоміжних атрибутів шоу й чимдалі відходить від ставки на елітарність, яка робилася на самому початку. Це дозволяє фестивалю вижити.
Набережна Круазетт рік у рік поповнюється модними бутиками, що позичають колекції кінозіркам і зірочкам. Рекламний ефект гарантовано, бо шанувальники кіно охоче розкуповують дорогі колекції «під Ізабель Аржані» або «під Сандрін Боннер». Паралельно працюють клуби професійних зустрічей, проводяться дебати з естетики. Акредитація більше не має присмаку вибраності: прямо на пляжі демонструються на великому екрані конкурсні фільми. З цього фінансового підживлення — цікавості й марнославства одних і щирої любові до мистецтва інших — народжується, як із піни морської, Подія — найвідоміший у світі міжнародний кінофестиваль, який подарував тривіальному морському курорту безсмертя.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google