Канни-2012 — любов і ненависть «у тумані»

«Золота пальмова гілка» 65-го Канського фестивалю привела австрійця Міхаеля Ханеке до клубу обраних. Тепер і він може похвалитися двома вищими нагородами найпрестижнішого кінофестивалю планети. Втім, сенсації не сталося. Ханеке вважався фаворитом цілком заслужено. Історія двох старих людей, які намагаються зберегти любов «у хворобі», і універсальна, і зворушлива, і блискуче розіграна Жан-Луї Трентіньяном і Еммануель Ріви. У фільмі працює кожна дрібниця. Навіть принагідна поява дочки героїв у виконанні Ізабель Юппер обпалює абсолютною байдужістю порожнього погляду. Її рухлива, але абсолютно пуста нервозність контрастує з паралічем героїні Ріви й завмерлим (замерзлим) у горі героєм Трентіньяна. Як йому вдається зберегти багаторічну любов? На це запитання Ханеке відповідає із властивою йому безжалісністю і якоюсь споглядальною відстороненістю.

Другий фаворит, молодий румун Крістіан Мунджіу, з потужною картиною «За пагорбами» цій відстороненості протиставляє абсолютну заглибленість в атмосферу, де екзистенціальний жах множиться на разючу бідність і невлаштованість героїв.

Утім, героїня фільму дівчина Аліна бореться за близьку людину не менш нестямно, ніж 80-річний Жорж у виконанні Трентіньяна. Та тільки ціна боротьби - власне життя. Тлом для розпачливого пошуку Бога став монастир у маленькому румунському містечку, куди з заробітків у Німеччині повертається Аліна й знаходить там свою подругу. Після «4 місяців, 3 тижнів і 2 днів», які принесли режисерові канське «золото», Мунджіу зняв іще сильнішу й розпачливішу картину, неймовірно глибоку й емоційну за зовнішньої побутової стриманості. Проте цього разу фільм отримав приз за найкращий сценарій, а обидві виконавиці головних ролей - Крістіна Флютюр і Косміна Стратану - удостоїлися нагороди за головну жіночу роль.

Приз за найкращу чоловічу роль отримав Мадс Мікелсен (фільм Томаса Вінтерберга «Полювання»). У такий спосіб журі відзначило ще одного фестивального фаворита. Фільм, що, по суті, повертає датчанина Вінтерберга до постулатів «Догми 95», справді знято без «підпірок» у вигляді додаткових ефектів. Герой виявляється в прямому й переносному значенні знятий крупним планом, один на один із камерою. Як його герой Лукас опиняється сам на сам з усім світом через неправдиві обвинувачення в педофілії.

А от приз за режисуру - навпаки - в аутсайдера попередніх рейтингів мексиканця Карлоса Рейгадаса. Як добре, що вони так часто бувають неправі! «Після мороку світло» навіть для споглядального Карлоса Рейгадаса практично позбавлений сюжету. Молода сім’я опиняється в селі й намагається адаптуватися до нових реалій. Фільм знято в селі, розташованому за 70 кілометрів від Мехіко, добре знайомому режисерові. Саме тут він проводить чимало часу. Це почасти й дає підстави назвати фільм автобіографічним. Хоча Рейгадас вирішує не оповідні, а виражальні завдання. Світ навколо героїв то розпливається краями кадра, то досягає максимальної сконцентрованості на дії. Фільм побудовано не на історії, а на образах, рефлексіях і візіях. І те, що в рейтингах преси він опинився мало не на останньому місці, наводить на сумні думки про її тотальне пожовтіння, зокрема й у Каннах. Картину, звичайно, складно назвати мейнстримом, але в ній із надлишком - тієї поетичності, яку українське кіно перетворило на архаїчне минуле, а мексиканське змусило говорити мовою майбутнього.

Менш яскравий, проте цікавий фільм Маттео Гарроне «Реальність» (Гран-прі). Головний герой - продавець риби з Неаполя - намагається потрапити в шоу «Великий брат» і… божеволіє. Дуже «смачно» зняте кіно, з яскравими, майже карикатурними персонажами, облізлим містом, без етніки й зумисної автентики - просто живе. Хоча навряд чи воно отримало б таку високу нагороду, якби в журі не головував співвітчизник Гарроне Нані Моретті.

Гран-прі пророкували британцеві Кену Лоучу, котрий удостоївся призу журі за картину «Частка ангелів». Картина, яка починається як улюблена Лоучем соціальна драма, розкручується мало не як кримінальна комедія. Лоуч залишається вірним собі: він бичує суспільство споживання й співчуває малій людині, але цього разу робить це з веселою невимушеністю. І мало, напевно, знайдеться людей, які вміють так легко говорити про складні речі.

Отже, журі вдалося так чи інакше відзначити найяскравіші фестивальні картини.

За винятком, мабуть, вишуканої штучки Алена Рене «Ви ще нічого не бачили» і значної картини Сергія Лозниці «В тумані», відзначеної призом ФІПРЕССІ.

Задумано стрічку було 10 років тому, ще за життя письменника Василя Бикова, але можливість зняти її з’явилася тільки тепер.

«Найбільше в книжці мене привабило те, що герої напряму не стикаються з ворогом, - розповідає режисер, - стикаються мирні жителі одного й того ж регіону в період окупації».

Деміфологізація партизанського руху принесла чимало проблем Бикову. Принесе вона їх і Лозниці - блискучому документалістові, який живе в Німеччині, а знімає в Україні, Росії, Білорусі, Латвії... Адже занадто багато дискусій викликали воєнні епізоди ще в першому його ігровому фільмі «Щастя моє».

Лозниця, будучи за своєю суттю людиною світу, вважає, що країни з’являються й зникають, а стосунки між людьми універсальні. «Я не хочу звужувати зміст картини до конкретної політичної ситуації. Річ у тому, що тема фільму може проявлятися в будь-якому суспільстві, в будь-який час. Про неї говорили й «Ворон» Клузо, і «Не та людина» Хічкока. Війна стає тлом подій», - вважає режисер.

Тема його фільму в чомусь перегукується з темою «Полювання» Вінтерберга: несправедливо обвинувачена людина опиняється через це у смертельній небезпеці. Але емоційна картина Вінтерберга, що б’є по нервах, дуже не схожа на вповільнену, аналітичну картину Лозниці.

Проблема морального вибору вирішена в Лозниці холодно, майже на одній ноті. Але в його скупій на перший погляд виразності чаїться така внутрішня сила, що фізично відчуваєш задуху від безвиході оповитої туманами війни.

«Бувають ситуації, коли людина нічого не може. І ця ситуація мене хвилює найбільше», - каже Лозниця.

Довгі плани (у фільмі тільки 72 склейки) стали додатковим навантаженням для акторів, які мають за плечима театральний, а не кінематографічний досвід. Наклало це додаткові зобов’язання і на режисера, котрий намагається «вичавити» з них театр. На самому початку картини справді інтонації здаються трохи штучними, але невдовзі на це зовсім перестаєш звертати увагу.

Прем’єрний показ завершився оплесками, які тривалістю та силою переконують в їхній щирості.

Тож режисер, який увійшов в історію українського кіно тим, що вперше привів Україну в основний конкурс Канн, уже ввійшов у канську еліту - незалежно від підсумкової роздачі призів. !zn