«ДахаБраха» як фольквалюта України

Фольклорний гурт «ДахаБраха» виник іще на початку 2000-х під прихистком театру «Дах» (керівник Владислав Троїць­кий) і з часом перетворився на один з найзатре­буваніших на Заході, та й у цілому світі, укра­їнських гуртів. Фести­вальне життя «ДахиБрахи» в останні роки просто-таки «вирує». Численні поїздки на масштабні музичні форуми до Ірландії, Канади, Нової Зеландії, Австралії, Британії, Португалії, Німеччини, Словенії… Погодьтеся, це справді феномен! Хто ще з вітчизняних музик може похизуватися такою географією творчих подорожей?

«Голос» «ДахиБрахи» і музикант (дарбука, табла, діджеріду, тромбон, акордеон) - Марко ГАЛАНЕВИЧ - розповів DT.UA про подорожі, враження та етно-хаос.

Деякі критики відносять ДахуБраху до музичного напряму, який саме так химерно й визначається - етно-хаос: хаотичне поєднання різних етнічних складових в одній музичній тканині. Звісно, гурт викорис­товує українську народну музику в автентичній манері, проте доповнює її звучанням різних інструментів, переважно азійсь­кого походження (буддійського гонга, російських «трещоток», індійської табли тощо). Очевид­но, в такому поєднанні непоєд­нуваного і полягає той ефект, який вражає шанувальників «Дахи» на всіх континентах.

Тим часом Марко розповідає:

- Якщо хтось іронізує стосовно нашого напряму - етно-хаос - я відразу зауважую: коли ми формувалися, популярного «Доктора Хауса» ще не було! Проте була багатьом відома теорія хаосу, яка передбачає певну ідею створення світу… Взагалі я не сильний теоретик… Але якщо підходити до нашої музики саме з теоретичних засад, то ми справді використовуємо різні сти­лістич­ні напрями, жанри, культурну мозаїку різних країн. А потім усе те змішуємо! І не боїмося синтезу. Інколи нам дорікають: мовляв, це ж еклектика, таких барабанів українська музика не передбачає, мовляв, з погляду справж­ніх патріотів не можна додавати в прадавню українську музику чужинські ритми! Але ж…

- Але ж?..

- Минув час, сформувався певною мірою наш стиль, вибудувалося світобачення. І я частенько пригадую, як Троїцький, власник величезної колекції музичних записів, інколи казав: «А ви спробуйте на основі українсь­кої музики відтворити те, що робили б… зулуські племена…!». Штучно? Але ж цікаво! Та й звучить як захопливо!

- Нещодавно ваш колектив став лауреатом музичної премії імені Сергія Курьохіна - досить престижної нагороди, за якою стоять такі постаті, як Артемій Троїцький…

- Так, це сталося наприкінці 2010 року. І, признаюся: для нас це надзвичайна нагорода! Адже з України відзначили нас єдиних. До останнього не вірили, що нам світить Гран-прі… А найголовніше - ми відчули, що і до України інакше ставляться, коли вибо­рюєш таку нагороду. Як виявилося, недарма ми вже стільки часу робимо спроби актуалізувати етнічну українську музику!

- До речі, коли ви почали це робити?

- Наш перший офіційний виступ пам’ятаю чудово. Це було на Трійцю 2004 року. До того - ніби підступи до «ДахиБрахи». Дівчата, мої колеги по гурту, і ра­ніше вдавалися до експериментів. Не всі їх сприймали… Але з часом таки сприйняли!

- Марку, а вам не здається, що фольклорні запаси України, так само як і вугілля, невдовзі вичерпаються? Не боїтеся, що покоління, які відходять, забирають із собою у вічність справжню таїну прадавньої української музики?

- Знаєте, в Україні ще залишилися поклади невідкритої музики. Раніше дівчата з «Да­хи­Брахи» щороку організовували експедиції в далекі села. А зараз тільки мріють про такі експедиції. Адже ми змінили стиль життя, дуже часто їздимо за кордон. І, на жаль, не завжди виходить податися в українську «глушину», де поціновувачів автентичної музики чекають справжні скарби…
Це - Волинь, Чер­нігівська область... Знаю, що в 2010-му поляки їздили по Рів­ненсь­кій об­ласті, після чо­го, зіб­равши там­тешню музику, зробили два чудові до­ку­ментальні філь­ми. До речі, сам я ви­ріс на Він­нич­чині, чув там прекрасні пісні, які сьо­годні мало кому відо­мі… Все це мені було дуже близьке. І згодом, коли Влад уперше показав «Древо», «Бо­жи­чі», я вже інак­ше подивився на те, як може звучати саме українська музика…

...Я сам свого часу записував пісні від своєї ба­бусі. Ще коли навчався в універ­ситеті імені Шев­ченка. Одну з тих чумацьких пісень моя дружина й виконує в виставі «Український декамерон»…

- Ваші шанувальники, мабуть, запитують вас про всілякі казуси, які трапляються, коли опановуєте таку колоритну музику?

- Я такого не запам’ятовую. Ну грав колись узимку на тромбоні, і в мене губи прилипли до інструмента. Але хіба це казус?

- А про останні далекі мандрівки що згадується насамперед?

- Що ми ніколи не відчу­ваємо несприйняття своєї музики слухачами з різних країн. Виходимо впевнено на сцену будь-де - в Австралії, в Канаді... Хоча Україна для багатьох - тerra іncognita! Отже, наше зав­дання - відкрити світу Україну. З огляду на деякі останні події в нас, інтерес до України дещо спав… На жаль, не скрізь нас сприймають як культурну країну у світі. І знаєте, як приємно, коли після виступів, скажімо, на фестивалі у Словенії чи в Ір­лан­дії нас проводжають оплесками і скандують: «Україна!!!». До ре­чі, вже наступного року нас знову запросили в Ірландію, в Дублін, хедлайнерами великого фестивалю світових культур…

- Ваш останній спільний проект - це співпраця з Юрієм Хусточкою…

- Так, наш останній альбом називається «Лайт». Ми його записали разом з Хусточкою. Він був нашим саунд-продюсером. Ще один учасник його колективу - Ілля Галушко - звукорежисером. Допомагав нам зводити музику.

- Часто виникає творчий спротив усередині колективу, коли вперше беретеся за той чи інший чужоземний інструмент? То ж не українська кобза?

- З приводу автентичних інструментів інших країн… Головне бути впевненим у тому, що робиш. Звичайно, можливо, ми ніколи не навчимося грати так, як грають на джамбе африканці. Це ж їхній автентичний інструмент! Але ми стараємося звучати по-своєму, щоб виразити наші відчуття в музиці!

* * *

Марко Галаневич не тільки вправний музика, а й успішний драматичний артист. Виступає в кількох театральних проектах Влада Троїцького. Наступного року - в рамках однієї престиж­ної європейської інституції - ставитимуть «Вія» за мотивами Гоголя (п’єсу пише драматург Клім). Шлях до театру учасника «ДахиБрахи» - досить-таки химерний. Спочатку закінчив філ­фак Київського університету іме­ні Шевченка. Мріяв суто про філо­логію. Але театр переважив на терезах долі, коли поринув у співпрацю з «Дахом», коли попрацював з Володимиром Оглоб­ліним, Владом Троїцьким. І, звіс­но, коли на фундаменті «Да­ху» побудували «ДахуБраху», до складу якої, крім Марка, входять чудові музиканти: Ніна Гаренець­ка (вокал, віолончель, басовий барабан), Ірина Коваленко (вокал, джамбе, перкусія, басовий барабан, жалійка, волинка, флейта, бугай, акордеон), Олена Ци­бульська (вокал, перкусія, басовий барабан, гармошка). Затребу­ваність цього гурту сьогодні надзвичайна, їхні гонорари можуть позмагатися з «тарифами» наших поп-зірок… А на Заході «Даху­Браху» вже давно сприймають як особливий вид конвертованої української фольк­валюти.