З’ЇЗД СКАРГ І НАГОРОДЖЕНЬ

Четвертий з’їзд Національної спілки театральних діячів України, який проходив у київському Будинку актора 22—23 грудня, підбив підсумки ще одного театрального року, але висновки ці робилися в напруженій і нездоровій обстановці. З’їзд став не святом і навіть не урочистою зустріччю розкиданих по містах і селах театральних сил країни. Виявилося, що делегати, які приїхали на з’їзд із провінції, дивляться на київський театральний світ з-під лоба.

Воно й зрозуміло: премії, гранти та іменні стипендії зосереджені переважно у столиці, і провінції перепадають лише крихти з цього заохочувального столу. Тому делегати із регіонів, які виступали у Будинку актора, говорили про спад провінційних театрів, про те, що лише деякі з них тримаються на плаву, отож акторська зарплата в 120 грн. для провінції не виняток, а правило.

До цього сумного хору приєднався Богдан Ступка — який, як сам сказав, щойно «відіграв роль міністра культури». Богдан Сильвестрович укотре повторив, що коріння всіх негараздів у тому, що становище провінційних театрів залежить не від Міністерства культури, а від місцевих органів влади, отож змінити ситуацію можна лише перепідпорядкувавши театри. Та, на жаль, — будь-які конкретні пропозиції на з’їзді тонули в хорі скарг. Складалося враження, що делегати хочуть не щось змінити, а просто поплакати в жилетку з чергової сцени. Отож, знамените бендерове: «Гроші давай, давай гроші!» стало лейтмотивом з’їзду.

Урочиста частина заходу — вручення премій — не особливо вирізнялася на загальному тлі. І навіть присутність Кирила Лаврова, який спеціально приїхав з Петербурга, не додала з’їзду урочистості. Лавров виголосив, щоправда, одну з найкультурніших, неофіціозних і по-людяному гідних з’їздівських промов, але ця промова залишилася краплею меду в бочці дьогтю. Так, артист нагадав з’їздові про те, що в перший день цього заходу, 23 грудня, у Санкт-Петербурзі ховали Володіна, а нещодавно у Красноярську помер Астаф’єв. Про те, що пішли не лише Володін і Астаф’єв, а що поступово сходить зі сцени ціле покоління. Кирило Лавров говорив довго й зворушливо. Та на його промові неофіціозна частина з’їзду закінчилася: далі пішов офіціоз.

Лесь Танюк підбив підсумки річної роботи Спілки театральних діячів. Виявилося, що Спілка причетна практично до всіх театральних ініціатив України, і причетність ця полягає навіть не в конкретній допомозі, а в батьківському нагляді. Щоправда, під поняття «батьківського нагляду» можна підвести все, що заманеться, і тоді Спілці навіть працювати непотрібно: досить наглядати. Втім, українська СТД поки що, на жаль, не дотягує до ролі, яку грає з успіхом, приміром, російська. Для цього вона занадто інертна та малоініціативна.

У кулуарах делегати і гості з’їзду могли ознайомитися з журналістським розслідуванням, присвяченим тому, як Спілка театральних діячів втратила свою нерухомість, і насамперед Київський та Донецький комбінати. Розслідування це, яке опубліковане в газеті «Грані» від 22—28 грудня 2001 року (№37 — 111) і звинувачувало безпосередньо Л.Танюка, дійшло й до президії з’їзду, але майже не змінило перебігу заходу, як і обвинувальна промова Л.Кадирової. У результаті главою СТД був знову обраний Л.Танюк (за — 105 голосів, проти — 2, утрималося — ще двоє). За Ларису Кадирову було віддано лише два голоси при семи, які утрималися. Цей фінал, вкупі зі скаргами на акторські і театральні злидні, був, утім, цілком закономірний. До промови Л.Кадирової та статті з «Граней» (автор — Станіслав Котельник) делегати поставилися байдуже.

Формально підсумки з’їзду такі: премію Шекери отримала балерина Олена Філіп’єва, премію «Наш родовід» — Т.Котова з Донецького обласного театру юного глядача (Макіївка), премію «Перспектива» — В.Петренко, художній керівник Дніпропетровського театру-студії «Віримо». Список лауреатів можна продовжити, але головне «досягнення» з’їзду зовсім не в нагороджених. З’їзд укотре засвідчив, що ми — «люди з більшості» і вміємо не протестувати, а скаржитися. На нестачу грошей, ідей та перспектив. Поза з’їздами та на них. У переддень Нового року і просто так. Без меж і обмежень. Просто тому, що скаржитися легше, ніж діяти.