ЗУПИНИТИ КУРОРТНУ МИТТЄВІСТЬ

Є значно більше сорока порівняно чесних способів полегшити кишені відпочиваючих, які гуляють набережною курортного міста. Зрештою, ми, приїхавши на відпочинок, і самі прагнемо розпрощатися тут зі своїми грішми. В обмін же хочемо не так уже багато — свята, нових вражень, солодкого і гарного життя.

Свято шлунка забезпечує мережа ресторанчиків і кафе, яка зростає з кожним роком, гострі відчуття — численні атракціони, світські розваги — концерти зірок, що приїхали на гастролі, любов до подорожей — екскурсійні бюро, романтику — власники прогулянкових яхт, подарунки близьким — продавці сувенірів. Крім того, на приморській набережній вам намалюють дракона на плечі і квіточки на нігтях, заплетуть сотню кісок, виміряють зріст, вагу, артеріальний тиск і біополе, передбачать карму, дадуть подивитися в підзорну трубу на палубу океанського лайнера і за один сеанс навчать грати в шахи.

Однак ми хочемо дечого ще. Ми хочемо, щоб свято назавжди залишилося з нами.

Фото на пам’ять

Пам’ятаєте, ще якісь 10—15 років тому всі ми неодмінно привозили з відпустки кольорову фотографію? Одну. Або дві-три, максимум до десятка. У куточку фото розміщалася віньєтка із зазначенням місця й дати зйомки: скажімо, «Ялта-89». І віньєтку, і кольоровий друк міг забезпечити відпочиваючим лише він — курортний фотограф; навіть прогресивні фотолюбителі з «Зенітами» і «Змінами» мали у своєму розпорядженні лише чорно-білу плівку. Фотограф із набережної був озброєний солідною оптикою, щитом із зразками роботи, а також живою мавпочкою і поролоновою пальмою (що трохи дивувало: за два-три кроки росло повнісінько справжніх). Звісно, конкурентна боротьба між трудівниками об’єктива відчувалася вже тоді; але хто міг би подумати, що в неї ось-ось вступлять... самі потенційні клієнти?

Тепер на набережній будь-якого курортного міста важко зустріти людину без «мильниці». Відпускні фотографії рахують десятками, у важких випадках — сотнями. Постійне зростання числа фотолабораторій не може наздогнати попит: у всякому разі, «фото за годину» у розпал сезону вже ніхто й не пропонує; але за півдня справляються. Кольорову плівку на будь-який смак можна придбати на кожному розі. Загалом, фотоіндустрія як складова курортного бізнесу, здається, не бідує; а «творча частина»? Ті ж фотографи з набережної?

Кожен, хто регулярно відпочиває в Криму, може констатувати: менше їх не стало. Проте за останні роки кардинально трансформувалася, так би мовити, сама концепція їхньої роботи. Прогрес нівелював їхню технічну перевагу над аматорами, більша частина яких не в змозі оцінити різницю між якістю зйомки «мильницею» та «Никоном». Про художню цінність курортних фото мова ніколи й не йшла... (Я особисто знала відомого фотохудожника, лауреата міжнародних виставок, який підробляв улітку на набережній, — на «фото з мавпочкою» його майстерності чомусь й сліду не було). На чиєму боці суто грошова вигода — годі й казати.

Однак розгромлені за всіма статтями професіонали не здалися. Вони поставили на останню виграшну карту — реквізит. І, практично махнувши рукою на свій основний рід діяльності, виставили клієнтам прайси на «фото своїм апаратом».

Цікаво проаналізувати, із чим і з ким можна сфотографуватися сьогодні на кримському курорті. Це не лише свідчення безмежної фантазії авторів. Це ще й дзеркальний відбиток (фотографія?) нас із вами, нашого часом підсвідомого бачення справжнього свята життя і себе на цьому святі. Від того, чи зумів фотограф-«реквізитор» усе це відстежити, і залежить його перемога чи поразка в жорсткій конкурентній боротьбі.

Отже по порядку. Безповоротно відійшли в минуле штучні пальми (очевидну причину вказано вище). Якийсь час були популярні альтанки на тлі моря зі столиками, що вгиналися від бутафорських фруктів і порожніх пляшок з-під шампанського, — а-ля красиве життя. Але з розвитком кафе-ресторанного бізнесу таке життя за певних коштів можна дозволити собі «у натурі» — і столики капітулювали. І взагалі, у реквізиті курортних фотографів бутафорії дедалі менше. Клієнт вимагає правди життя.

Наприклад, тварини. Класичних мавпочок ще можна де-не-де зустріти, але особливої популярності вони не мають. Набагато більш затребувані екзоти — пітони і ящірки-ігуани; щоправда, чимало дам просто бояться «слизьких гадів». Є в асортименті й верхові коні, верблюди, ведмеді, єноти, павичі (якби ще хвости за командою розкривали!), папуги, сови, чорні ворони etc. Окремо варто сказати про дельфінів, білух і морських котиків у дельфінаріях: фото з артистом, який вистрибнув із води, обійдеться вам майже вдвічі дорожче, аніж власне вистава. І це зрозуміло: розумні тварини заробляють собі на їжу на всю зиму.

А роки чотири тому на ялтинській набережній можна було знятися з живим представником африканської раси, білозубим і чарівним. До нього додавалася спідничка із соломи і дикунська пірога на задньому плані — екзотика без обману! Цього сезону чорношкірого хлопця вже не видно, а шкода. Не вірю, щоб він не витримав конкуренції. Напевно, просто довчився в українському вузі і поїхав у свою дружню країну.

Так, клієнт хоче Справжнього. Практично немає попиту на розфарбовані щити з дірками для обличчя (моряк обіймає двох мулаток або тримає русалку на руках) — утім, це ноу-хау чи не позаминулого століття. Але клієнт хоче ще й Театру. Карнавалу, де можна нарешті стати кимось іншим, залишаючись при цьому і самим собою.

Бал на набережній Ялти вперше був помічений років шість-сім тому. Відтоді костюми дам і кавалерів, які зав’язуються на спині шнурівками (на будь-який розмір), плюс перуки і капелюхи, мають стабільний попит на всьому узбережжі. З року в рік вони стають дедалі пишнішими й розкішнішими, від «золота-діамантів» мерехтить в очах. Трохи не вписуються в галантний стиль засмаглі обличчя клієнтів (а що вдієш?), а також голі ноги графів-герцогів у пантофлях (але вони в кадр не потрапляють). Ну є у нас це прагнення великосвітського, аристократичного, навіть королівського! Вершина для сублімації таємної манії величності — величезний золотий трон, оббитий малиновим оксамитом.

У Судаку, біля стін Генуезької фортеці, теж можна перенестися в інші часи. Але тут усе значно суворіше, стильніше й реалістичніше. Ще б пак! — фотореквізитом тут командують рольовики, члени клубів історичного фехтування. Кольчужні кільця дзвенять металом, мечі відтягують руки, на шоломах справжні кінські хвости і справжні мітки від ударів тими ж мечами на останній рольовій грі. Плюс справжній фортечний мур.

Карнавал — варіант безпрограшний. Однак сьогодні знайти тут незайняту нішу не так уже й просто. Як показав час, клієнти не підтримали пропозицію фото у східному стилі (паша, гарем, одаліска в шароварах). І давні римляни в шоломах і з короткими мечами чомусь не надихали відпочиваючих.

Останні кілька років є попит на байк-стиль: тут головне пригнати на набережну крутий мотоцикл, а решта — чорні шкіряні безрукавки з бахромою і без, мотоциклетні шоломи та капелюхи з хутряною оторочкою, — непогано поєднуються з рідними джинсами чи стрункими ніжками клієнта(-ки), що із задоволенням входить в образ крутого(-ої) байкера(-ки).

А ось на феодосійській набережній помічена і зовсім дивна карнавальна пропозиція. Кожен відпочивальник за відповідну плату може знятися в... нацистському мундирі, кашкеті і пов’язці зі свастикою. І народу подобається! Може, як данина романтиці Максима Ісайовича Штірліца. Можливо...

Сказати нове слово у фотореквізиторській справі нині нелегко. Однак його кажуть — щосезону. Іноді це викликає приплив попиту, іноді сприймається з прохолодою. Фотографи, що колись спокійно залишали місце роботи зі складеним етюдником зразків на одному плечі й мавпочкою на іншому, тепер змушені вирішувати далекі від фотомистецтва й навіть фоторемесла проблеми ночівлі реквізиту, його захисту від дощу тощо.

Дивує те, що у переважної більшості з них на шиї досі висить хороша дорога оптика. І на що вони сподіваються?

Я намалюю ваш портрет

Портрет і фотографія — зовсім не одне й те ж. Здавалося б, важко знайти істину банальнішу, однак знадобився час, перш ніж вона міцно вкоренилася у свідомості курортників. В епоху перших художників із набережної типовим був такий діалог: «Любий, я хочу портрет! — Навіщо тобі? Сфотографуйся, воно дешевше».

Художники на наших курортах з’явилися десь в останні роки існування СРСР, хоча корені цього виду заробітку сягають ну дуже далеко в глиб століть. Попри неприйняття портретного мистецтва як такого частиною обивателів, до його піонера на феодосійській набережній, пам’ятаємо, стояли черги. Нововідкрита жила обіцяла бути золотою.

Вже через три-чотири роки портретистам на Чорноморському узбережжі ім’я було легіон. Рівень майстерності коливався від випускника пітерської Академії мистецтв до самоука, зі слів друзів переконаного, що у нього виходить «схоже». Втім, відповідно варіювалися і ціни, а більшість клієнтів на цінах розумілися краще, аніж на мистецтві. Роботи вистачало всім. У тому числі й мені, тоді студентці кримського художнього училища ім. Самокиша.

У ті часи художник із набережної був постаттю помітною (вже за тиждень мене впізнавали в місті, як кінозірку). Під час роботи за спиною вишиковувалося щільне кільце цікавих, крім психологічного пресингу на художника вони подавали не завжди доречні сигнали моделі: «схоже/несхоже»; утім, у їхньому середовищі часто «визрівав» черговий клієнт.

Посадовивши навпроти себе клієнта, курортний портретист зовсім забуває про все, чого його вчили в художній альма-матер: велика форма, світлотінь, колірні відносини тощо. Портрет із набережної — це одні деталі: очі-ніс-рот-волосся-комірець. Очі — неодмінно трохи більші, ніж у натури, волосся — трохи пишніше, форму носа бажано взагалі згладити, а вже про зморшки та подвійні підборіддя не може бути й мови. Портрет — не фото. На портреті кожен бажає бачити себе таким, яким хотів би бути, а завдання художника — вгадати, яким саме. І при цьому не втратити найголовнішого, що на фаховому жаргоні називається «характер», а по-простому — схожість. «Не схожий(а)» — це вирок: клієнт піде, і не подумавши заплатити художнику за роботу. За мою кар’єру таке траплялося разів зо два, але запам’яталося.

Конкуренція між художниками з кожним роком загострювалася дедалі більше. Втім, потворних форм битва за місце під сонцем за моєї пам’яті не набувала. Найбільш оригінальний метод вигадали кілька років тому портретисти-одесити: зловивши самотнього клієнта, вони саджали його в центр своєї групи і починали малювати... усі разом! А той потім вибирав портрет, який йому найбільше сподобався. Але, наскільки мені відомо, довго така система не проіснувала. Цехова солідарність — це добре, але з індивідуальним бізнесом її поєднати важко.

Художники змагалися головним чином у техніці: один час дуже популярні стали портрети олією (по-дорослому!), був попит на сімейні портрети (три голови в одному флаконі), мініатюри і віньєтки із символікою курорту. Але ненадовго. Досить швидко публіка втратила цікавість і до силуетів — профілів, вирізаних з кольорового паперу. Найбільш стійкими виявилися все ж класичні: простий олівець, кольорова пастель і особливо «сухий пензель» — техніка, що робить портрет найбільш наближеним до чорно-білої фотографії.

Деякі портретисти намагалися «виїхати» на чиннику «час-гроші», пропонуючи намалювати портрет за двадцять хвилин — усе ж таки краще, ніж позувати півтори-дві години. Втім, часу у курортників багато, а мистецтво, на їхню думку, не терпить метушні. Виняток — якщо йдеться про портрети дітей, котрим важко довго всидіти на одному місці. Проте абсолютну перемогу «на швидкість» усе одно здобули малювальники шаржів: усього за п’ять хвилин вам гарантовані кінські зуби і напис на кшталт «Ялта-2003» у куточку. Схожість зазвичай угледіти непросто, а все-таки пам’ять.

Зазнали змін і візуальна реклама портретистів на набережній. Якщо раніше художник виставляв за зразок портрети своєї дружини та дітей, зараз на рекламних планшетах не знайдеш жодного незнайомого обличчя. Впізнавані всі: від Леоніда Якубовича до групи «ВІА ГРА». Відпочиваючий, за ідеєю, має сповнитися поваги: художник уміє малювати схоже! Про те, що ці портрети переносилися на ватман по клітинках з обкладинок журналів, а його малюватимуть з натури (що не зовсім одне й те ж), клієнт замислюватися не мав би.

Та навіть у найкращі часи, які, на жаль, минули, художникам постійно доводилося «зазивати» до себе клієнтів. Класичне «дівчино, давайте вас намалюємо!» — зовсім не данина вашій неземній вроді, але й не прояв недоречної настирливості портретиста з набережної. Практика довела, що більше половини клієнтів не виявляють ініціативу самі, а якраз відгукуються на пропозицію художника. Напевно, все ж існує психологічний бар’єр, що заважає багатьом ось так просто запропонувати себе для натури, — це ж вам не одномоментна фотографія, портрет — він для вічності...

Гадаю, саме цим пояснюється те, що бажаючих отримати портрет, а слідом за ними і самих художників, на набережній щороку стає дедалі менше. Елементарно: практично всіх, хто хотів, уже намалювали. Новий фотоальбом щоліта — річ цілком нормальна, але не привозити ж із кожної відпустки ще один власний портрет!.. А нове покоління підростає не так швидко.

На чорноморських набережних залишилися найстійкіші. Їх рідко можна побачити за роботою; за словами одного мого старого знайомого, один-два клієнти на день — вже удача. Особисто він приїжджає сюди з Росії за старою пам’яттю: заробіток, якого раніше вистачало на рік чи на якусь епохальну покупку, сьогодні лише покриває видатки з перебування тут, на курорті. Що теж непогано; вдома в нього є більш-менш постійна робота. Місцевим колегам гірше: курортний сезон — практично єдина можливість заробити тут собі на життя.

Порідінням клієнтури проблеми художника з набережної не обмежуються. Ходять затяті чутки про рекетирські побори за місце — наскільки достовірні, з’ясувати важко. Зате вже точно кожної миті може з’явитися представник влади в погонах і зажадати ліцензію на діяльність: на відміну від тих самих фотографів, мало хто з портретистів спромігся легітимізувати свою роботу на набережній. Натура ж бо творча, та й бюрократична тяганина навряд чи хоч якось себе окупить...

Звісно, курортний портрет для самого художника — за великим рахунком халтура. Настільки професійна, наскільки дозволяє рівень майстерності автора. Але, хоч як парадоксально, саме на цих портретах ми частіше за все виглядаємо вродливими, молодими і щасливими. З нами свято. Назавжди.