«Знову наснилось дитинство…» Як на Вкраїні виросла «Мамина вишня»

У лютому 2008-го виповнилося б 70 років з дня народження композитора Анатолія Пашкевича (а не стало його три роки тому — у січні). Це був суто народний український композитор. У всякому разі дві його найпопулярніші пісні — «Мамина вишня» і «Степом, степом» — деякі слухачі щиро вважали «народними». Ці пісні знали майже у кожній хаті. Знали і співали. В редакцію музичних програм Українського радіо надходили мішки листів з проханнями ще раз і ще раз виконати ці пісні в ефірі. Власне, народилась «Мамина вишня» 30 років тому — автор віршів поет Дмитро Луценко. Пісню свого часу блискуче виконували солістки Черкаського народного хору Ольга Павловська й Євгенія Крикун. Але шаленої слави «Мамина вишня» зажила, коли її до свого репертуару включила Раїса Кириченко. Пісню підхопив весь український народ. Василь Юхимович тоді зауважив: «Це справжня новітня українсько-соборна пісня!..» Кажуть, що «Вишня» була однією з улюблених пісень і матері Володимира Васильовича Щербицького, і він особисто опікувався званням для однієї з виконавиць.

В пам’ять про композитора Анатолія Пашкевича, в пам’ять про ювілей самої «Маминої вишні» — низка цих спогадів…

Мабуть, варто почати з самих пісенних рядків…

Знову наснилось дитинство

Тепле, як гарна весна.

Вишня вдяглася в намисто,

Мама щаслива й сумна.

Там за село проводжала

Долю мою молоду….

Щедро мені щебетала

Мамина вишня в саду.

Вдаль голубими вітрами

Весни за обрій пливли.

Раннім туманом у мами

Коси, мов дим, зацвіли.

Мати в тривогах вінчала

Щастя жадане й біду...

Радо мене зустрічала

Мамина вишня в саду.

Здавна близьке й сокровенне

Все там, аж терпне душа.

Начебто й мама до мене

Стежкою в сад поспіша.

Знов, як бувало, до столу

Кличе, лиш в хату зайду...

Ронить зацвіток додолу

Мамина вишня в саду.

Пісня любові дитинства

В серці бринить, як струна.

Наче священна молитва

З рідного краю луна.

Та не порадує літо

Душу мою молоду…

Плаче тепер білим цвітом

Мамина вишня в саду.

Нині важко вибудувати весь хронологічний ланцюжок творення «Маминої вишні». Як свідчать спогади і документальні джерела, перші обриси пісні почали вимальовуватися у той період, коли Пашкевич після злету очолюваного ним Черкаського народного хору і кількох років роботи із заслуженим ансамблем «Дарничанка» у Києві «пішов», як кажуть артисти, в Луцьк, реанімувати, а точніше — створювати заново Волинський народний хор.

Уже на той час, хоч би де працював знаний композитор, автор українського реквієму «Степом, степом», до нього тягнулися співаки і музики з усієї України. Слідом за своїм хоровим «батьком» з міста в місто, з хору в хор переїжджали сім’ї артистів, аби працювати тільки в його колективах.

…Живучи і працюючи в різних містах, митці спілкувалися в географічному трикутнику Київ––Луцьк–Черкаси. Але дихали однією ідеєю.

— Це було десь у 1978 році… Пригадую, як зателефонував з Луцька Дмитру Омеляновичу Луценкові у Київ. Розповів про мамині тюльпани, про вишню, про те, як помирала мама, — ділився спогадами з автором цих рядків Анатолій Пашкевич (у ті роки він працював з Чернігівським народним хором). Розмова наша дуже схвилювала поета. А через кілька днів Дмитро Омелянович Луценко приїхав у Луцьк, привіз із собою написані кілька рядків до майбутньої пісні… Митя, до речі, часто приїздив до мене в Луцьк, і коли ми працювали над твором, він, мабуть, частіше навіть бував на Волині, ніж у Києві. А як його приймали, як його любили і поважали там! Скільки друзів у нього було! Дмитро Омелянович, до речі, визволяв Луцьк під час війни. Наприклад, у драмтеатрі вийде сказати слово перед глядачами й артистами, а оплески хвилин десять не стихають: і концерт не починається, і він слова не може вставити, щоб подякувати… А скільки ми сперечались у творчих муках під час роботи над піснею. Він завжди говорив, що треба знайти «зернинку», з якої б проросла пісня. І от почалися творчі пошуки тієї «зернинки». Дмитро зачинився в кімнаті, а я з баяном — на кухні. Музикував. Шукав отой музичний зворот, який висвітлив би образ мами біля хати, подвір’я, садок, дитинство. І раптом з’являється: «...плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду…». Я біжу в кімнату й гукаю: «Дмитро Омелянович, є пісня — «Мамина вишня»!

Дмитро Омелянович слухав мою імпровізацію, й я помітив у його сумних очах далекі вогники, які відсвічували нестерпний біль, що зачаївся у його серці ще тоді, коли поховав свою доньку Ларису, якій було всього сімнадцять літ…

Тримаючи в руці папір, він узяв стільця, пішов у кінець кімнати, сів обличчям до кутка — і почав писати… Його плечі здригалися. Я тихенько вийшов на кухню, сидів нишком, курив. З кімнати долинали поетичні рядки. Я слухав, як Дмитро Омелянович тремтливим голосом шукав оту «зернинку», з якої й проростає пісня…

Я відчував, що поет линув спогадами у своє дитинство, у рідну Березову Рудку на Полтавщині… До могили мами, що проводжала його молоду долю за село…

(Авторський запис у Чернігові, травень 1996 р.)

***

У кожного з авторів і виконавців було, безперечно, немало спогадів, пов’язаних з «вишнею» дитинства. І всі вони лягали в підмурівок пісні і, зрештою, допомогли їй вивершитися над іншими мелодіями.

Із спогадів народної артистки Раїси Кириченко (запис — жовтень 1996 року):

— Пригадую, як Дмитро Луценко вкотре навідався у Черкаси. Блукаючи вулицями міста, він запитав мене: «Раю, а яку пісню ти ще хотіла б заспівати?» Я відповіла, що співати хорошу пісню завжди приємно. А тим більше, якщо вона написана для мене. Хотілося б дуже красивої пісні про маму…

І от якось увечері поралась на кухні. Телефон розривався. Я підбігла.

— Доброго вечора, Раєчко, слухай-но, — і одразу почав читати вірші. Я завмерла! І під кінець уже плакала, як дитина. Він запитав: — Ну як? — я ж не могла одразу відповісти, а за кілька хвилин кажу: — Це воно, у мене навіть серце зайшлося!

— Ну гаразд, — говорить, — музику напише Толя Пашкевич.

Минув час, Анатолій Пашкевич уже працював на Волині, а я залишалася в Черкаському хорі, де керівником став Євген Кухарець.

Один із чергових дзвінків Дмитра Омеляновича сповістив мене, що пісня готова. Аж тут — о, удача! — ми їдемо на гастролі в Луцьк. З надією отримати нарешті пісню, як на крилах лечу скоріш до Анатолія Пашкевича... Запізнилася. Пісня була готова, та не для мене… Стало боляче… Композитор розпорядився по-іншому… Дмитро Омелянович теж хвилювався. Він присвятив мені вірш про мамину вишню, а «Мамину вишню» співали без мене.

Заспокоїв мене поет. Попросив, щоб я також її виконувала. І не сумнівалась, що це пісня — для мене. І я співала…

У грудні 1995-го у канадському місті Торонто відбувалися мої сольні концерти. На кожному з них я виконувала «Вишню». Глядачі завжди зустрічали її оплесками. А потім кричали: «Хату мою, білу хату»… І я співала на їхнє прохання і цю пісню. І так в усіх залах.

***

А ось що пригадує заслужений артист України Микола Кириченко (запис — листопад 2005 р.):

— Хочу сказати про таку делікатну обставину. Поет Дмитро Луценко ставився до нас із Раєю, як до своїх дітей. Його донька, дуже талановита і гарна дівчина Лариса, яка рано померла, була чимось схожа на Раю… І оці емоції і асоціативні спогади так переплелися, що вони не могли не вплинути на атмосферу, у якій народжувалася пісня.

Ще коли в Черкасах обговорювалася ідея «Вишні...», Рая, звісно ж, про свою маму розповіла, про рідну домівку на рідній Полтавщині. Поет написав перший варіант, приїхав, показав… Він вірші разів зо три переписував, бо Рая до текстів прискіпливо ставилася. Пашкевич в основному в Луцьку працював над піснею, а у Києві вони з Луценком її завершували. Спочатку пісню хотіли виконувати солістки Черкаського хору Оля Павловська і Женя Крикун. Непоганий дует був, але дуетом того не виразиш, що зробить солістка, концентруючи емоції, характер і настрій пісні в одній особі. Це як виконання «Степом, степом» після Павловської — пісню не можна навіть уявити в дуеті.

Ну а згодом «Вишня...» прижилася у виконанні Раї, хоча кожний варіант, звісно, має право на життя. Записали ми пісню з «Росавою» у Черкасах, і з «Чураївною» у Полтаві.

***

Але чи не найяскравіші враження від причетності до вивершення пісні залишилися у дружини поета Дмитра Луценка — Тамари Іванівни.

— Реве і стогне дзвінкоголосий рояль, а наш будинок такий, що на всі шістнадцять поверхів чутно… Уже далеко за північ, а чутливий до найменшої неточності музикант все ще не задоволений своїм творінням. Як на мій погляд, то більшої досконалості не може вже й бути. Натякну йому про це, а він нервово:

— Ні, Тамаро Іванівно, ось тут, чуєте, зависоко, це ж для народного хору. А ось тут треба акомпанемент музично розвинути, а тут мелодію збагатити. Не відволікайте мене, прошу!

Через якийсь час: — Стійте! — І, вхопивши щось навіяне народною мудрістю, почав обігрувати, повертаючи і так і сяк.

А тоді вже виплеснув нам такий реквієм-рефрен за дорогими втраченими мамами, яких ніколи не вернути, що сльози на очах виступили.

Та не порадує літо

Душу мою молоду…

Плаче тепер білим цвітом

Мамина вишня в саду.

Дмитро написав перший варіант під впливом розповіді Анатолія про те, як напередодні смерті його мама сказала, що відійде на той світ, коли зацвітуть її тюльпани. І ось поспішав музикант додому, щоб побачити, обійняти неньку… Підходить до стежечки, що вела в хату. А обабіч неї — пишні, густі червоні тюльпани, і розквітли за одну ніч. І вдарило в груди різко й боляче!.. Обпекли його душу розжареним вугіллям ті улюблені мамині квіти… Помирала мама… Урочисто палахкотіли тюльпани, проводжаючи в останню дорогу неньку…

Поет розповідав, що в їхньому селі на Полтавщині говорили: вареники не «з вишнями», а «з ягодами». Мабуть, з поваги до цього гарного дерева — прикраси кожної оселі. Виростила й мама його не одну вишню… Любила їх.

— А ти знаєш, — зауважив Пашкевич, — мені здається, що та вишенька як символ маминої любові до нас, її дітей, сама виросла над могилою її на Байковому цвинтарі, і навесні струшує запашні пелюстки, ніби плаче за нею. О, Боже!…Знахідка!..

— Плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду! — вигукнув і переніс у свій вірш.

— Оце ті слова, яких мені не вистачало!..

...Пісня дуже швидко розлетілася по всій Україні і за її межами. Понад шістнадцять тисяч листів у ті роки одержало Українське радіо з проханнями надіслати ноти й слова або виконати пісню в день народження мами.

Пам’ятаю, якось телефонує Анатолій Мокренко до автора віршів:

— Дорогий Дмитре Омеляновичу, щойно прослухав по радіо «Мамину вишню». Вона мене так зворушила… Такі почуття накотились, яких вже давно не переживав з часу Майбородиної та Малишкової «Пісні про рушник». Спасибі…

***

Про тогочасні події пригадує остання з легендарної трійки солісток Черкаського народного хору, одна з перших виконавиць «Маминої вишні», заслужена артистка України Євгенія Крикун (запис — жовтень 2007 р.):

— За часів, коли Пашкевич був керівником Черкаського хору, я ніколи не співала з Ольгою Павловською дуетом. Але згодом стали співати разом багато пісень. Пашкевич якось побачив нас і аж вигукнув здивовано: «Тю, ніколи б не подумав, що Крикунша з Павловською буде дуетом співати!»

І ось у 1978 році, коли Пашкевич вже жив у Луцьку, ми приїхали туди з Черкаським хором на гастролі. «Мамина вишня» була написана… І ми чули, що призначалась вона для Раї. Та по приїзді в Луцьк Анатолій Максимович запросив мене і запропонував попрацювати над «Вишнею»… Щоб співати її в дуеті з Павловською. Підготували ми з Ольгою цю пісню і в деяких місцях так зливалися тембрально, що у нас терція дуже красиво звучала, і не лише в «Маминій вишні». Згодом Пашкевича запросили в Черкаси з Луцька підготувати наш хор до якогось відповідального концерту за участю найкращих колективів області. І тоді ми вперше у Палаці дружби народів і виконали «Мамину вишню» з Ольгою Павловською.

Номер пройшов на ура. Потім ще співали не раз, але переважно пісня «прописалася» у репертуарі Раї Кириченко, яка спочатку образилась, що ми її мовби «перехопили»…

Резонанс від «Маминої вишні» був неймовірний. Пам’ятаю, як на якийсь ювілей Корсунь-Шевченківської битви приїхав Володимир Щербицький. А ми співаємо з Ольгою «Мамину вишню» — улюблену, як виявилося, пісню матері Щербицького… Володимир Васильович заслухався, потім поцікавився у когось із начальства про нас: «А як же так, що одна співачка «народна», а друга ще тільки «заслужена»?». На той час такі слова означали пряме керівництво до дії. А ми тоді з гастролей не вилазили! Не так, як тепер… З дітьми доводилося часто розлучатись. Не обходилося без суперечок у сім’ї. Викручувались як могли — а що вдієш? Бачите, Олі і Раї Бог діточок не дав… А в мене ж двоє, їм раду треба було давати. Отак я й не стала народною, незважаючи на клопотання Щербицького... Оце згадую і Пашкевича: чи додала б щось такому таланту вища освіта? Тепер уже немає таких, як Анатолій Максимович. Ну хто нині пише справжні українські пісні? Немає таких, самі шаровари, вибачте, заяложені…

***

Працюючи над тим чи іншим твором, Пашкевич мимоволі створював навколо себе певну творчу інтригу, бо не думав, кому й як більше догодити, а переймався лишень тим, як зробити пісню найкращою і найдосконалішою. Він був доступний і відкритий. Він придумував, бувало, десятки мелодійних ходів, ритмічних малюнків, ладен був з автором без кінця шліфувати кожне поетичне слово, аби намертво припасувати його до мелодії. І пробував новий твір з різними, а не домовленими заздалегідь виконавцями. Це був непередбачуваний, стихійний, а не академічно вивірений процес. Можливо, з погляду творчої етики такі обставини співпраці не були в однаковій мірі сприятливими для обох партнерів. А втім, ніхто й ніколи не ображався на композитора, бо насамперед цінував непересічний талант цього унікального самородка.

У наступному номері — історія ще однієї легендарної пісні Анатолія Пашкевича «Степом, степом».