«Сам я родом з України». Актор Олексій Петренко: поїздки (у часі) на старому автомобілі

Відомий актор Олексій Петренко, по суті, двічі святкує свій день народження. Перша дата — 26 березня. Друга — 1 квітня (згідно із записом у паспорті). Так що й на цьому тижні можна підняти чарку за здоров’я блискучого лицедія і нашого земляка, який у різний час зіграв у кіно і Гришку Распутіна, і Йосипа Сталіна, і Петра І. Але так, на жаль, і не зіграв Тараса Бульбу в нереалізованому кінопроекті Віктора Греся. Петренко — справжній кінематографічний велет. Народившись на Чернігівщині, він стоптав чимало стежок, перш ніж зійшов на вершину кіноуспіху. Один з останніх — гучний фільм Микити Михалкова «12». Усі 12 акторів цього фільму отримали «Золотого орла» в номінації «За найкраще виконання чоловічої ролі». Серед них і Петренко.

Олексій Васильович ніколи не забуває землі, яка зростила його, яка напоїла його дивовижними українськими мелодіями... Якось авторові цих рядків довелося подорожувати з актором на старенькому ЛАЗі на його малу батьківщину — на вулицю Бойову, де актор вирішив відвідати тих, хто був «родом з дитинства» — з його дитинства.

«Моєму батькові вдалося втекти з концентраційного «ударного будівництва соціалізму»

— Олексію Васильовичу, чи відразу ви знайшли вулицю свого дитинства в Чернігові? Адже дуже багато змінилося відтоді?

— Ще б пак! Знайшов нашу скромну хатинку. Без попередження зайшов до колишніх сусідів Данькових — до тітки Марії й дядька Грицька... Скільки було радості! Вони фактично були нашими родичами, тому що всі ми жили як близькі люди. Вмить уся Бойова позносила частування — в кого що було, й вийшло таке різдвяне свято, що й не пригадаю на своєму віку.

— Розкажіть, якщо можна, докладніше про ті часи й події, що назавжди поріднили вас з Україною…

— Почну з Полтавщини. Тому що саме звідти, наскільки мені відомо, бере початок мій родовід. Батьки мої з Лохвиці. І навіть жили вони там на вулиці Петренківській. Мої бабуся, дідусь, старший брат померли від голоду... Батька Василя Олексійовича за невиконання планів хлібоздачі — коли вже просто нічого було здавати — посіпаки Сталіна засудили з повною конфіскацією майна. Але якимось неймовірним чином батькові вдалося втекти з концентраційного «ударного будівництва соціалізму» — каналу Москва—Волга, де він відбував незаслужене покарання.

Повертатися додому на Полтавщину було небезпечно. І, ховаючись від переслідування, він 1935 року опинився на Чернігівщині... Біля Чемера Козелецького району, в радгоспі імені 10-річчя Жовтня, був невеличкий хуторець. Там він і оселився. А через три роки народився я! Правда, вже не бачив того хуторця. Пам’ятаю тільки те, що залишилося від нього, — руїни, згарище й печі з димарями. Батьки довго ще жили в сарайчику з уцілілою грубкою. А добротні будиночки всі були зруйновані. Деякі з них перевезли до Чемера. Але до пуття так і не довели. Пізніше батько часто малював мені ностальгійну картину, розповідаючи про нашу колишню білу хатинку, яка нагадувала, як він стверджував, хрестоматійну шевченківську.

У Чемері ми жили до 1949 року. Потім переїхали до Чернігова, де купили півхати на вулиці Бойовій. Під’їжджаючи до Чемера, згадав наш зруйнований хутір, покинуті вишняки, де в дитинстві рвали вишні.

«Зарубіжні імпресаріо пропонували шалені гроші за фільм, у якому я грав Распутіна»

— Ну а пам’ятаєте, як почалося ваше «життя в мистецтві» — перші кроки?

— Після школи я кілька разів наполегливо намагався взяти приступом Київський театральний інститут. А в перервах між цим азартним заняттям працював там, куди мене приймали. Це традиційно повторювалося з року в рік. Батьки давали мені на дорогу гроші, харчі, і я їхав з Чернігова до Києва, провалювався на іспитах. І буквально наступного дня йшов найматися на завод, бо не хотів сидіти на шиї в батьків.

Найбільше любив роботу молотобійця на заводі. Опанував іще два фахи — слюсаря й пастуха. Останнє заняття було моїм сімейним обов’язком — аж до десятого класу. 1957 року лише з третьої спроби вступив, але все-таки до Харківського театрального інституту. Пам’ятаю, під час навчання за мною весь час ходив наш лінгвіст і все розпитував: «А як там у вас на Чернігівщині вимовляють таке слово, а таке?..».

Я ж виріс на поліській землі, де мова особлива, змішана — українсько-російсько-білоруська. Закінчив інститут 1961-го. Але, скажу відверто, Україна-ненька не дуже прихильно прийняла мене в своє творче лоно. Досхочу награвшись крихітних ролей у Запорізькому і Донецькому театрах, переїхав спочатку до Ленінграда, а потім і до Москви. У 1981-му забрав до себе батьків.

Відтоді, як відомо, в акторському ремеслі Олексій Васильович віддає перевагу «вільному плаванню». Це дає йому змогу самому вибирати кіноматеріал та театральний репертуар. Певне, сувора юність виробила в актора стійкий імунітет до так званої зіркової хвороби. Та й справжня слава прийшла до нього порівняно пізно — після сорока. Втім, масштаб особистості Петренка виявляється не тільки в акторських роботах, а й у тому, яким він постає в розмові — людиною органічною, відвертою й переконливою. Просто він улаштований як і годиться нормальній людині: не розмінюється на всілякі дрібниці, зосереджений на роботі та внутрішньому житті.

— Роль Сталіна виявилася для мене і несподіваною, і парадоксальною. Не тільки в мене тоді виникало запитання: а чи не забагато Сталіна? Гадаю, розвіяти сумніви допоможе трохи незвичний ракурс головної лінії фільму. Ми намагалися показати маріонеткове, зловісне оточення Сталіна, яке під впливом диктату втрачало людську гідність, саме в той час, коли відбувалася руйнація фальсифікованої історії. Згадуючи зйомки фільму в Сухумі, можу провести унікальну аналогію... Наша знімальна група перед міськкомом партії збудувала пам’ятник-муляж керманичеві. І що ви думаєте? Буквально через кілька днів місцеві жителі почали… покладати квіти до його підніжжя. А пізніше там навіть школярів приймали в піонери! (До речі, Олексій Петренко п’ять разів грав роль Сталіна. Востаннє — у документально-художньому серіалі «Бі-Бі-Сі». — Авт.).

— Для широкої аудиторії тривалий час у тіні залишалася ваша співоча кар’єра. Але ж співати — це теж ваша внутрішня потреба?

— Саме так. А вийти на сцену з піснею допоміг випадок. Якось моя дружина Галина у розмові зі знайомими виконавцями зізналася: Олексій, мовляв, непогано співає. І якби його хтось послухав і оцінив... Я не просив її закинути за мене слівце. Але ідею підтримали. Організували спочатку невеличкий вокальний гурт із моїми сольними номерами в супроводі гітариста й а капела. Охоче беруся за українські народні пісні, старі романси. Кожен концерт для мене — повернення на батьківщину, в батьківську хату на Чернігівщині, де колись полюбляв слухати, як співає сільський люд.

До речі, вже майже двадцять років Олексій Петренко виступає з піснями. Останнім часом і з відомими російськими оркестрами, зокрема оркестром імені Осипова, співав у церковному хорі й разом із симфонічним оркестром. Співає класику, український фольклор, російські народні пісні й романси.

…Свій доволі тривалий шлях до визнання Олексій Петренко якось порівняв із пізнім сортом яблук: «Є різні сорти яблук. Є ранні, є пізні. І це аж ніяк не означає, що одні кращі, а інші гірші. Як на мене, я — пізній сорт». Петренко жорстко й вимогливо ставиться до себе, як і раніше, знімається в кіно, грає в театральних проектах (нещодавно чудово зіграв Фірса в спектаклі Еймунтаса Некрошюса «Вишневий сад»). Вважає, що нічого особливого в житті не зробив, а часу залишається дедалі менше й менше — тож треба встигнути покаятися й замолити гріхи.

Ще актор вивчає церковнослов’янську мову. Каже, що це йому «в майбутньому» знадобиться. Оскільки кожному з нас доведеться постати перед Богом — і до цього треба бути готовим.

З ДОСЬЄ «ДТ»

Олексій Петренко народився в селі Чемер на Чернігівщині 1938-го. У його паспорті фігурує дата — 1 квітня. Тільки цього дня вдалося зробити реєстраційний запис у найближчій сільраді. Батько, Петренко Василь Олексійович, і мати, Петренко Анастасія Федорівна, були сільськими трударями. Після закінчення Харківського театрального інституту актор деякий час працював у Запорізькому драмтеатрі імені М.Щорса та в Донецькому російському драматичному театрі. Невдовзі переїхав до Ленінграда, а згодом до Москви, де також грав у театрах.

Всі статті Володимир Костенко

Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.

Будь ласка, виберіть один або більше пунктів

Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК

Залишайтесь в курсі останніх подій!

Підписуйтесь на наш канал у Telegram

Стежити у Телеграмі