Жорстокий романс. Франківці повстали проти Поплавського

На сцені головного драмтеатру країни (Національного імені Івана Франка) відбувся «незвичайний концерт». У афіші він зазначений як «Романс. Майстер-клас».

Це ще один авторський проект (із важливим уточненням «за мотивами п’єси «Безіменна зірка») від режисера-візіонера Олександра Білозуба. З помітним залученням до роботи «вокальних даних» голосистого штату державного театру.

У друзів і ворогів «проекту» виникне чимало варіацій для його родових і жанрових характеристик. «Естетський капусник», «співають і балакають драматичні актори», «концерт на замовлення», «синтетична фантазія з участю масовки», «старі пісні про головне».

Тощо.

Тут уже, як ведеться, «нехай собі говорять»... Бо для мене (зокрема) ця прем’єра не так творча подія, як латентний акт «громадянської непокори». Такий собі репертуарний виклик. Безнадійне ретроплавання (брасом) проти нинішньої течії - каламутного музичного потоку.

Ну і ще, коли хочете, це інтелігентний ляпас по лискучій фізіономії нинішньої шоу-бізнесової дійсності. І неопосередковано по ньому Самому - по «колективному Поплавському». У зведений хор якого (крім батька-фундатора) залучено решту неземного фанерного «щастя», що «вкрало» у багатьох будь-які уявлення про першоджерела в пісенному жанрі.

…Остобісівши до згаги й не реагуючи навіть на жодні привселюдні гнівні філіппіки Ганни Герман, «колективний Поплавський» цвіте й пахне. І вдає, що «співає». А ви - як і раніше - вдаєте, буцімто «слухаєте». Не знудило?!

Тим часом вистава «Романс» і передбачає насамперед громадянську місію... Місію вистави-просвітителя. Вистави-екскурсовода - по древній і напівзабутій українській пісенній території. Постановка намагається воскресити мелодійну Атлантиду, яка на наших очах потонула в каламуті кривоефірних помиїв. Колись на тому місці був чарівний «континент»... І на ньому (колись) романтичні люди співали про щось людське, а їхні вірші без ризику для вуха можна було називати лірикою, а їхня музика передбачала мелодику... Ну а зміст... Його в ті давні часи автори не «мацали» там, де «нижче пояса» (як, наприклад, Потап і решта «банди»). Оскільки старі піснярі, які «потонули» (або ж засипані пісками забуття), чітко усвідомлювали: зміст - то все-таки «вище»... Там, де б’ється серце, де болить душа. Де синхронним молоточком щось стукає тобі в мозок, а отже, й мізки в тих головах колись передбачалися.

Прекрасний, хай і не в усьому системний, пісенний репертуар презентує франківська прем’єра. Слова і музика - різних епох. Вірші й мелодії: Богдан Веселовський, Анатолій Горчинський, Ірина Губаренко, Платон Майборода, Марко Кропивницький, Іван Небесний, Олександр Олесь, Ігор Поклад, Андрій Малишко, Юрій Рибчинський, Василь Шумлянський, багато інших.

Такий концерт «на замовлення» - наче жорстокий докір сучасному слухачеві (глядачеві): мовляв, і естрадна пісня може бути розумною, чуттєвою, душевною. І від такої пісні може боліти душа. І ця ж душа - із допомогою пісні - може вилікуватися... Ось слухаю на прем’єрі у восьмому ряду старовинні «Квіти ромена» - і згадую одну з перших виконавиць. Талановиту, скромну Валентину Купріну. Їй уже далеко «за». Недавно зустрілися в центрі Києва на відкритті меморіальної дошки Ірини Молостової і Бориса Каменьковича. Купріна тоді підійшла з добрими словами, а я подумав не лише про прекрасні пісні, колись виконані нею... Думалося про людську гідність, яка не дозволила цій жінці принизитися, аби «виклопотати» собі якесь звання чи заохочення: «заслужену», «народну». При тому що нею щиро захоплювався В.Ющенко (ще у своє президентське плавання), а однак лишилася на схилі літ із кримінально мінімальною пенсією, без звання. Лише з прекрасними українськими піснями - у репертуарі власної долі. (Природно, у цьому сенсі навіть безглуздо нагадувати, скільки бездарної погані тільки за останні роки обзавелося вищими нагородами…)

Таким чином, найцінніше в поставі франківців - те, що й прописано в першій частині їхньої двостулкової назви. «Романс» (український). Оскільки «майстер-клас» (у зв’язку з конкретним постановником) - ще не означає «майстер кас».

Тут до баби Ванги не ходи: на прем’єру чекає химерна економічна доля. Одних слухачів «дресирує» інший репертуар - їм не до старовинних «романсів», а іншим, невибагливим, незрозуміла навіть сама назва постановки... Хоча за композиційну рамку режисер і взяв в усіх сенсах виграшну п’єсу - «Безіменну зірку» М.Себастіану (1978-го її хрестоматійно екранізував Михайло Козаков із Анастасією Вертинською в головній ролі).

Від «Зірки» (першоджерела) постановник лишив провінційний вокзал, на якому співають драматичні актори. Зберіг і окремі діалоги головних героїв румунської п’єси. Втім, і ці тексти згодом здаються необов’язковими вставними «розмовними номерами» в такій композиції. Драматична частина обвалюється під тягарем частини музичної.

На мій погляд, не в усьому доказовий постановник у виборі саме цієї - спеціальної - драматургічної рамки. Чому «Безіменна зірка», а не, скажімо, «Станційний наглядач»? І чому з популярної п’єси (у такому разі) не «видушено всі соки», оскільки сюжет захоплюючий і спонукає політ фантазії в будь-якому напрямку.

Зрозуміло одне: важлива не п’єса, тут потрібен вокзал. Як писав Б.Пастернак: «вокзал, несгораемый ящик разлук моих, встреч и разлук, испытанный друг и указчик, начать - не исчислить заслуг…»

Саме на вокзалі - в ареалі зустрічей і розлук - нам і пропонують виїзний концерт франківської філармонії. Репертуар розраховано стратегічно. Але не завжди продумано сценічні «регістри»...

Головними героями стають не персонажі рясно цитованої п’єси, а... випадкові вокзальні люди-фантоми.

Вони - «безіменні зірки» (ось вам і назва для каси).

Вони - без долі та імен.

Це ті персонажі, які не тільки завзято тягають ручну поклажу, а ще й співають - серед вокзального гармидеру.

Жвавий транзитний мурашник у виставі час від часу оживає, естетично оновлюється. Це все-таки не затрапезні бомжі з київського відстійника, на вигляд яких краще відступити, а невідомі загадкові пасажири «з якимсь секретом»: із прихованим за пазухою музичним вітанням.

Режисер - уже з висоти керівного становища - крутить привокзальну шарманку... І зал очікування наповнюється мелодіями й ритмами української естради 50-70-х, інших далеких років.

П’єса румунська, музика українська. Одне слово - Євросоюз.

При всьому цьому суворо зазначу: не всі драматичні артисти в нас добре співають. І не всім із них це варто робити публічно.

Тільки окремі - крізь пісенну образність і свої сценічні фантазії - створюють прямо на наших очах плотські живі сценічні мікроорганізми. Ніби осколки доль, які колись розбилися, зблиснули в темряві, а потім...

Хвилює вихід «трьох сестер» у літах (актрис Галини Семененко, Галини Сліпенко, Ольги Цимбаліст): і ці, можливо, теж зібралися «в Москву», та куди їм - потяги в той бік уже не ходять. Дуже приємно мені спостерігати, коли без жодного тексту «знає, що робити» на сцені «вокзалу» актриса Світлана Прус (Касир). Енергійна, рухлива, об’ємно хтива і по-феллінівськи гротескна, а також вічно «собі на умі», вона точно така ж феміна залізниці, яких і бачимо частенько у вокзальних віконцях, коли купуємо квиток чи то на південь, чи то на північ. Несподівано й ангельська ява - Квіткарка - посеред вокзальної клумби. Ще одна безіменна зірка, трепетно зіграна й чудово проспівана Анжелікою Савченко. Відчувається, що в житті цієї героїні є своя таємниця, своя натягнута струна, якої чужим пальцям краще не торкатися. Всього кілька виходів у сценічного «фантома», названого в програмці «Провінціалка», але актрисі Тетяні Міхіній і цього досить, аби зірвати бурхливі оплески, підладнавшись під стиль аля Мерілін Монро. Сильний голос, рідкісний сценічний темперамент - усе при ній - і в цій виставі, і в деяких інших... І знову зітхаючи бубониш, що репертуарні обрії поки що недостатньо розкриті для потенціалу деяких окремих обраних талановитих молодих, із яких би майбутніх репертуарних лідерів - ліпити, творити, «малювати»... (Втім, репертуар тепер частіше верстається з розрахунком на «шістдесятників», гарантів внутрікорпоративного спокою в цьому театрі.)

Та все це загальне. Поки що - про деталі.

…Зокрема, ця ж вистава демонструє вже відому художню платформу постановника: вважатися і бути «бранцем власних мрій»... «Здійсненню» яких регулярно сприяють художній керівник та директор...

Але, як це інколи трапляється, не завжди навіть найяскравіші задуми відповідають прем’єрним результатам.

Вище зазначено про «нецільове використання» самодостатньої зарубіжної драматургії... І при цьому вже занадто самовпевнено виглядає в афіші (над назвою) ім’я режисера як «автора п’єси». Хоча в основі - і п’єса чужа, і пісні мають авторів. У такому разі, швидше, сценарний план, сценічний монтаж. Та жа ніяк не повноцінна драматургія. Не оригінальна «п’єса».

Трохи заплутавшись серед трьох сосон своїх мрій і фантазій, постановник, як виявилося, заплутав і глядача. Зокрема у вирішенні цементуючого образу. В оригінальній п’єсі це Мона (з появою якої починається метушня). Тут, у нас, така собі Незнайомка (неначе з картини І.Крамського).

У своєму ж релізі постановник декларує, що у виставі «життя вокзалу маленького містечка порушує поява незвичайної пасажирки, її поява ламає усталений перебіг буденного життя мешканців міста, а для місцевого Учителя стає втіленням мрій про її величність Любов...».

Проте головний жіночий образ (актриса Лариса Руснак) подається надміру метушливо, неприродно. Награш - у сценічній мові, в загальному сценічному малюнку. Очевидно, що силует ролі так і не знайдено.

І тут, по суті, ламається каркас затіяної режисером конструкції. Саме «така» героїня - відверто земна, до того ж часто не до речі кривляється, - нічого «змінити» не здатна. Вона - «така, як усі». А може, навіть гірша за інших, хто також відстав від поїзда?

…Ноти запаху, які передбачає центральний образ «Безіменної зірки», різноманітні: краса, порок, фальш, захват, щирість, наївність, навіть цинізм (місцями). Їй було «чим» спокушати - і вчителя, і багатого утримувача. Але постановник «не домовився» зі своєю Невідомою: в яку гру їм грати? Кого - «спокушати»? «Кака така любов?» - перепитали б в іншому фільмі. І, на жаль, це далеко не найкраща роль артистки (яка відносно недавно чудово подала Фріду Кало в хореодрамі того ж постановника). І вже режисерський задум зависає, як комп’ютер. Отже, не героїня перетворює закутковий світ самою своєю появою в пісенну фата-моргану, а все з точністю до навпаки... Транзитні пасажири, безіменні привокзальні фантоми-«зірки», неначе кидають світло й на неї - на Незнайомку, яка заблукала в часі і в жанрах, потрапивши на іншу станцію.

...А так... виставу-«романс» можна впевнено пропагувати в середовищі національно свідомої інтелігенції, учнів старших класів, студентів консерваторії, глядачів телеканалу «Ностальгія»... Концерт відбувся - «номер пройшов».