«ЖІНОЧА СПРАВА» — ЖИВОПИС

У Музеї культурної спадщини (філія Музею історії міста Києва) відкрилася неординарна виставка творів чотирьох художниць української еміграції.

Незвичайність експозиції насамперед полягає в тому, що вона грамотно об’єднала роботи художниць не лише цілком різних поколінь і доль, а й творчого мислення. Більше того, цією виставкою вперше в Києві музей із власної ініціативи звертається до експериментального мистецтва другої половини та кінця ХХ століття.

Хронологію відкриває Людмила Морозова (1907—1997). Її творчу спадщину можна зарахувати до шедеврів і скарбів Музею історії міста Києва. Крім вікового старшинства Морозова своїми картинами ніби визначає тенденції, які, відбившись у них, продовжуються в роботах, створених нашими сучасницями. Міцна академічна підготовка в поєднанні з особистісним, незалежним світосприйманням вигідно вирізняла Морозову з-поміж тодішніх художників-емігрантів.

Ті самі тенденції простежуються в роботах інших авторів, які експонуються на виставці. Академічність, почасти властиву творам киянки Еви Гершуні, яка живе в Канаді, можна пояснити тим, що вона, крім вільної творчості у сфері contemporary art, викладає малюнок в анімаційному Sheridan Arts College, де обіймає посаду директора департаменту основ образотворчого мистецтва. Полотен Гершуні, однієї з останніх представниць так званої нової української хвилі або південноросійської школи пострадянського постмодерністського мистецтва, у Києві залишилося не більше десятка. Розшукати їх у приватних колекціях і показати на виставці — робота, достойна музею.

Творчість Гершуні демонструє перехід від осягнення грамоти майстерності в серії картин «Пам’яті Пазоліні» до постмодерністського живопису. І саме в цих роботах по-своєму виявляються ті гуманістичні риси, які так чудово показані в «Автопортреті» Людмили Морозової. У «Єврейській нареченій» Еви Гершуні вони знайдені інтелектуально. Композиція морозовського автопортрета складна, і тим самим ніби підкреслює глибину, відкриту в рамках знайомого до банальності жанру. В «Єврейській нареченій» Гершуні, навпаки, композиційна спрощеність, зупинена на межі примітивності, змушує в самому образі побачити великий асоціативний сплав відтінків традиції, фольклору і багатотисячолітньої міфології.

Роботам молодих художниць властива іронічність — риса, яка супроводжує в сучасному мистецтві увагу до особистості людини й до ситуацій її буття. І якщо в представлених на виставці «Жіноча справа» графічних листах Ірини Деменчук, яка навчається в Інституті мистецтв і дизайну Емілі Карр у Ванкувері (Канада), іронія виражена натяком, через гротескну загостреність академічних прийомів, то в роботах Еви Гершуні вона може бути головною, пародією на добропорядну сентиментальність («Ностальгія»).

Окремий острів експозиції — декоративні картини четвертої учасниці виставки — художниці, поета й літератора Емми Андієвської, що проживає в Німеччині. Її оригінальному індивідуальному стилю властиве спотворення до невпізнанності знайомих предметів і рис, ніби роздушених оглушливим оптимізмом «відкритих» кольорів.

«Жіноча справа» виявляє цілий пласт сучасного мистецтва, усе ще мало відомого нашому суспільству як явище. Сміливість же художнього експерименту, індивідуальність виражальної мови і контекстуальна адекватність розвитку світового образотворчого мистецтва, а що стосується Морозової — навіть передбачення його шляхів, укотре доводять безпідставність поділу творчості за ознакою статі чи будь-якою іншою прикметою.