Жаргон наш солов’їний

Якщо мова — це дім нашого буття, то треба просто прислухатися до голосів довкола, і можна зрозуміти, чим живе наше покоління. Раптом помічаєш, що в дійсність, тобто мову, непомітно змінюючи нас самих, увійшли пофігізм і облом, а також відаки та мабілки, з’явилися юзери і чайники, сисадміни і хакери, які однаково лають галіму вінду, ми стали стібатися, тусуватися, нам забивають баки чи то женуть фуфло (порожняк вони, здається, не гонять).

Жаргон став всюдисущим: його чути в рекламі, публічному мовленні, він уже не дивує у ЗМІ чи художній літературі. Невідомо, як впоратися з такою експансією жаргону, вербальною свободою і чи ще актуально говорити про простір, вільний від жаргону.

Саме жаргон, завдяки старанням мовних (і як, з’ясуємо пізніше, політичних) пуристів, неодмінно асоціюється із засміченою й забрудненою мовою вулиці, міста, молоді. Однак лінгвісти доводять, що з того «бруду» і постає мова. І що жаргон — це вияв сміхової культури й реалізація мовної свободи.

То що ж виходить: жаргон — це руйнування літературної норми чи запорука розвитку мови? Про феномен українського жаргоновживання ми вирішили поговорити з його дослідницею Лесею Ставицькою, завідувачкою відділу соціолінгвістики Інституту української мови НАН України. Вона підготувала вже два видання словника українського жаргону, а також монографічне дослідження «Жаргон, арго, сленг: соціальна диференціація української мови».

— В останні десятиліття жаргон і сленг стали дуже помітними в літературі, ЗМІ, рекламі. Про що свідчить таке проникнення жаргону на територію української літературної мови?

— Я б не сказала, що жаргон – це інновація для української мови, яка з’явилася щойно десять років тому, коли почалися демократичні процеси, запанувала мовна свобода і псевдосвобода у художній літературі, публічному дискурсі. Насправді жаргон — дуже давня лексична система, і я у своїй книжці намагалася розкрити історичну ретроспективу жаргоновживання.

Український жаргон почався з «Енеїди» Котляревського, написаної, по суті, на жаргоні — те соковите і незвичайне слово, вибух сміхової культури, які ми спостерігаємо в поемі, постали на лексичній і фразеологічній базі жаргонного вокабуляру. Іван Котляревський свого часу навчався у Полтавській духовній семінарії і добре знав бурсацько-семінарський жаргон. Бурси тоді були закритими навчальними закладами, в яких панував суворий порядок і була своя система ієрархії. Покарання учнів і мертва схоластика, яку вони мусили засвоювати, викликали в молодих людей внутрішній спротив, і обмеження вони намагалися компенсувати мовною свободою. Це абсолютно закономірно для жаргононосія — у мові реалізовувати своє «Я». Так народився бурсацько-семінарський жаргон. Я присвятила йому окремий розділ, а в додатку наводжу жаргонізми, вжиті в «Енеїді», які потім перейшли у словники як розмовна лексика.

Ще одна цікава сторінка в історії українського жаргону — кримінальний жаргон, один із найдавніших підвидів, інтернаціональний за своїм характером. Він засвоював слова з їдишу, французької, німецької мови. У Західному регіоні України було специфічне львівське тюремне арго, яке живилося з польської мови.

Окремим етапом в історії жаргону були 60—70-ті роки ХХ століття. Тому звинувачення на адресу жаргону — мовляв, це запозичення з російської та англійської мов, словесний непотріб — абсолютно несправедливі.

Жаргон — це соціально маркована лексика. У професії журналіста, водія чи науковця є нормативний ряд, який використовується для офіційного спілкування, а є знижений, фамільярний з модусом жаргону як засобу сміхового олюднення світу. Жаргон є розмовною лексикою, що побутує в певному корпоративному середовищі. Спілкуючись одне з одним, ми виробляємо особливий субкод, який об’єднує нас, відокремлює від інших і є розпізнавальним знаком: ми — свої, ми належимо до одного середовища.

Тому жаргон — це абсолютно природна реальність функціонування української мови, соціальний діалект, який існує паралельно з іншими, наприклад територіальними. Окремо виділяється лайлива лексика. Все це — відносно автономні форми існування єдиної національної мови.

— Чи виправдане використання жаргону в пресі? Яка насправді роль ЗМІ — відображати мовну дійсність чи унормовувати її, легітимізуючи жаргон? Адже одна річ – читати «лох» на паркані, зовсім інша — у газеті. Хто кого вчить жаргонізмів — журналісти чи читачі?

— Мова ЗМІ є зрізом нашої мови, журналісти навряд чи копаються у словниках, вишукуючи те або інше слово. Вони описують події, цитують мову політиків, і так безпосередня соціально-мовна реальність сьогодення — мови тут і тепер —переходить до журналістського дискурсу. Дерибан, роздерибанити лунало у залі Верховної Ради. До речі, це досить рідкісне слово в українському жаргоні, його не було в моєму словнику 2003 року. Дерибан — це поділ награбованого, слово прийшло з мови мазуриків, не зовсім законослухняного угруповання пореволюційного Петербурга.

Повертаючись до питання ЗМІ, зауважу, що журналіст має стояти над матеріалом і усвідомлювати, що з читачем він не повинен розмовляти зниженою мовою. Журналісти ж вдаються до жаргону, щоб бути лінгвістично своїм в очах читачів, ближчим до демократичних мас населення, що неправильно. Тут уже слід говорити про якість лінгвістичної освіти, компетентність, мовну грамотність і загальну культуру журналіста.

— Який шлях пройшло арго, таємна мова, щоб потрапити в молодіжний сленг? Адже та молодь, яка сьогодні оперує слівцями з тюремного жаргону, ніколи не сиділа в тюрмі.

— Самі люди, котрі перебувають у місцях позбавлення волі, не дбають про експансію цієї мови. Ця мова приваблює молодь, як приваблює її все незвичайне: революція, що трапилася в них уперше в житті, ноу-хау, новинки в одязі, зачісці... Мова теж є частиною іміджу. Очевидно, що в нашому суспільстві багато людей сиділи в тюрмах, вони приносили з собою слівця, які потім проникали в соціально-низові шари соціуму. З ними контактували законослухняні громадяни, молодь моментально це засвоювала, і так кримінальна лексика закріплювалася у сленгу, а тоді проникала через мову різних прошарків міста в жаргонізовану розмовну мову, на шпальти
газет.

— Яку роль у поширенні такого стандарту мови відіграють засоби масової інформації (телеканалів, радіостанцій)?

— Безумовно, можна говорити про значний вплив ЗМІ. Для прикладу візьмемо радіо «Шансон» — в ефірі не просто звучить блатна тюремна мова, а паралельно з нею йде насаджування певної психології. Це небезпечно. Ув’язнені мають право на свою мову, але радіо витягує ідеали та уявлення кримінального світу і пускає їх в ефір у піснях, рекламі та в гуморі, який вони культивують. Це програмування людей на блатний світ, який, по суті, є антисвітом. З іншими цінностями, уявленнями про високе і низьке, про норми стосунків між людьми. Це продукування кримінального бачення світу, специфічної і редукованої картини світу, здебільшого денаціоналізованої, аморальної, плекання дуже обмеженого кола емоцій і примітивного сценарію стосунків між людьми.

Молода людина, яка сьогодні входить у життя, мусить мати відповіді на екзистенційні питання свого існування. Вона має вирішувати проблеми стосунків зі світом, собою, друзями і коханими, не маючи пістолета і чемодана грошей. Тим часом ефірний простір (теле- і радіо) не дає відповіді.

І не треба нарікати, що винен у всьому – жаргон. Розумієте, він завжди є в мові та культурі, але зараз його штучно гіпертрофували. Зникла елітарна культура, і україно-, і російськомовна. Зрозуміло, що інша, низова частина розповзлася й заповнила собою весь простір, тому створюється враження бруду, якого багато.

— Чим ще характеризується сьогоднішнє жаргоновживання? Хто диктує останню моду в жаргоні?

— Можна говорити про популярність комп’ютерного жаргону в мові просунутих програмістів та юзерів. Спостерігаємо його експансію в художню літературу і публічне життя. Відставку уряду Ющенка у 2001 році у пресі назвали «перезавантаженням». У Анатолія Дністрового читаємо «твої слова на нього не діють, і він висить як 2000-й Windows». Крім того, бізнесові, банківські слівця на кшталт «чорний нал» набули особливого поширення в суспільстві.

— А гіпертрофована популярність тюремної лексики сьогодні — це ознака нашого часу чи все-таки заборонений світ завжди мав однаково притягальну силу?

— Жиганський ореол слова був завжди чимось привабливий для людей закону. І йдеться ж не лише про мову, а й про манеру розмовляти, триматися, характерно присісти навпочіпки, специфічно тримати цигарку, носити певний одяг, взуття, згадайте про цілу семіотику наколок — усе це їхні маркери.
1998 р. покійний Олег Хоменко підготував двотомник «Мова блатних. Мова мафіозі», він 30 років їздив по тюрмах і назбирав багатющий матеріал. З того лексикону не так уже й багато проникло в жаргонізовану мову, адже як тільки слово стає відомим загалові, його замінюють на інше. Зеки не насаджують своє арго. Якщо мова раптом засвоює те чи інше слово, це означає, що його бракує мовцям, є якась лакуна.

— Мові не вистачає – чи, можливо, явище, означене новим жаргонізмом, актуалізується в житті соціуму?

— І те, й інше. Слово «дерибан» відродилося саме таким чином: перейшло з периферії в центр, може, його самі депутати знали. З’явилася реалія — відродилося слово. І важко сказати, які слова відродить майбутня соціально-політична реальність.

— Мені здалася дуже цікавою наявність семінарсько-бурсацьких слів у сучасному молодіжному слензі, причому давні слова зберегли своє значення: диміти, морозити, настрочити; чи трохи змінили — суничка (суниці — скакання в гречку до жінок), курдупель (раніше означало — сутулий), закалімпоцити (погано відповідати лекцію; ударити), а тепер калампоцати — думати. Як це пояснити?

— Парадоксальність цього явища в тому, що пореволюційні десятиліття не засвідчують наступності в розвитку семінарського вокабуляру, адже після революції у молодіжному сленгу почала домінувати блатна російська мова. Однак певні жаргонні універсалії, що походять із бурсацького вокабуляру, дожили до наших часів, хоча й не безпосередньо засвоювалися носіями мови. Адже спеціальних досліджень не було, у художні твори ця лексика також не особливо була введена, за винятком «Люборацьких» А.Свидницького. Мова живе своїм життям, у кожного слова – своя доля. Можливо, деякі слова прийшли вже іншими шляхами: скажімо, ціцерони (жіночі груди), мабуть, і в російському бурсацькому жаргоні були, звідти пішли в російський жаргон, а тоді вже повернулися в український. Слово «клево» — давнє новогрецьке запозичення, воно було і в мові лірників, і в офенській. Це складний процес взаємопроникнення.

Жаргон поводиться дуже прагматично: якщо для задоволення потреб мовця сьогодні потрібне саме це слово, то воно одразу ж входить у мову. Жаргон — це покірне телятко, яке ссе кількох маток, йому цікаве все незвичне, це завжди мовна мішанка, ексцентрика, вербальний цирк на дроті.

— Ви досліджуєте і гендерну специфіку вживання жаргону?

— Це питання розглядається у двох аспектах — про вживання жаргону чоловіками і жінками і про те, як репрезентовані чоловік і жінка в жаргонному лексиконі. Жаргон – прерогатива чоловічих мов. Він виникає там, де є корпоративна спільнота людей. І, в принципі, до корпоративної організації насамперед тяжіють чоловіки. Колись Сімона де Бовуар у книжці «Друга стать» завважила, що жінки ніколи про себе не кажуть «ми». Та й де твориться жаргон як такий? В армії, тюрмі — це найпродуктивніші угруповання, в яких виникає жаргонна кухня. Вони – стерильно чоловічі. Там формується своєрідний мізогіністичний модус представлення жінки. Тому жаргон має дуже розгалужену систему на позначення жінки — є в ньому ненависть, насмішка, іронія, приниження жінки. Це характерно для всіх мов. Тюремний жаргон виробляє таке ставлення не лише до жінки, а й до гомосексуалістів — там з’являється гомофобія. Окремо можна говорити, до речі, про специфічний гомосексуальний сленг (менше він розвинутий у лесбійських спільнот).

— Ви пишете, що мовну стихію міста неможливо вигадати чи примусово насадити. Чи часто письменники відображають міський сленг?

— Анатолій Дністровий у своїх романах сповна відображає мовну стихію міста Тернополя. Скажімо, на позначення жінки вживається «бабаська», «мантелепа». У Дністрового є дар чути, фіксувати і відтворювати цю мову. Про львівський сленг можна судити із творів Ю.Винничука чи рубрики Юзя Обсерватора в газеті «Поступ», про сленг Житомирщини — із творів Валерія Шевчука чи Євгена Пашковського.

— Чому ж українці, як правило, несхвально реагують на слова, котрі виходять за рамки «солов’їної мови»? Звідки така жаргонофобія?

— Це вже наша національна риса у сприйнятті мови — є мова, якою ми розмовляємо, і є те, що ми думаємо про мову. Є мовна, і є метамовна свідомість. Потреба утвердження української мови як державної, збільшення її комунікативної потужності, відокремлення від російської мови ставили завдання плекати її чистоту, калиновість і сопілковість. Але не слід забувати, що мова розвивається не у своїй правильній іпостасі, а в усному, спонтанному, соціально малоконтрольованому мовленні. Тільки розмовна стихія є живильним джерелом для розвитку будь-якої мови. Літературна мова – стандарт, однак йому бракує руху мови. І тільки в невимушеній комунікації соціально різнотипної спільноти, і зокрема соціальних низів (злодіїв, торговців на базарі), а також серед молоді зароджуються паростки нової норми і лексикону.

Жаргон необхідний для розвитку мови, тому, плекаючи її чистоту, ми тим самим не даємо їй живильного припливу народного, так би мовити, креативу. Дослідження усного мовлення, звичайно, не обмежуються жаргоном, але жаргоновживання – його важлива складова.