ЗА СТІНОЮ НЕВГАСИМИХ ІЛЮЗІЙ

Дивовижним чином збіглися у часі дві символічні дати: 10-ліття української Незалежності (24 серпня) і 40-ліття зведення Берлінської стіни (13 серпня). Два символи — дві епохи: творення і руйнація, свобода й диктатура, клаустрофобія та клаустрофілія, надія та розчарування. Більше того, за повідомленнями інформагенцій, першого перебіжчика з НДР до ФРН було застрелено 40 років тому саме 24 серпня…

А між цими датами — очевидно, не менш символічно, проте, безперечно, навдивовижу вчасно — новий роман Олександра Ірванця
«Рівне/Ровно. Стіна».

Ірванець, звісно, не Ульбрихт, а Рівне — не Берлін. Проте хіба не можливість бути нарешті з історією на «ти» ми святкуємо цими днями? Світова історія мінімізована до розмірів рідного міста. Або рідне містечко, ретельно вималюване на світовій мапі, — всі ми робимо це подумки, а Ірванець не витримав і обмовився. Радянське Ровно — українське Рівне: там проходить дитинство і буремна молодість нашого героя. Там він байдикує, залицяється, відкриває в собі творчий геній. Туди повертається після закордонного визнання і світових прем’єр, «аби бути першим на селі, бо другим (а частіше навіть третім-четвертим) в Римі бути вже набридло». Саме в Рівному раптом боляче надломлюється покручена українська історія: війська новоутвореної Соціалістичної Республіки Україна (скорочено СРУ) — російсько-українського анклаву, — плюнувши на незалежність і ринкову економіку, захоплюють Центрально-Східну Україну, зупинившись тільки у Рівному, де на них, цілком випадково, чекають війська ЗУР (Західноукраїнської Республіки) та НАТО. Як у страшному сні або у фантазмі хворої свідомості наприкінці 1990-х за ніч Рівне перетинає бетонна Стіна.

Багатокілометрова бетонна лінія розділяє колись єдине маленьке українське провінційне містечко на дві частини, які різняться одна від одної, як два боки Місяця. На західному боці Стіни утворюється такий собі маленький рай, острівець несподіваного щастя, спокою і достатку. Тут не економлять на електриці, в магазинах все є, вечірні вулиці горять неоном численних реклам, а західноєвропейські туристи, ласі до пригод і несподіванок, переповнюють тури «Вперед у минуле!» — «Навпростець з Берліна до Рівного, а вже потім — до Львова, Ужгорода та інших міст ЗУР», — насолоджуючись комфортом рівненських готелів «Театральний-Редіссон» і «Європейський-Гоф».

Не важко здогадатися, що чекає по той бік Стіни читачів, які вслід за головним героєм вирушають цього разу вже «назад у минуле». Сірі пошарпані будинки, запилюжені фікуси у довжелезних лікарняних коридорах, парк імені Шевченка (перейменований новою владою на парк ім. Валентини Шевченко), кладовище Молодіжне (на місці селища Молодіжне), обком Компартії, «женщіни з веслами» та повсюдний суржик. Проте все це лише непотрібна обгортка, яку протагоніст — відомий рівненський письменник Шлойма Ецірван — викидає, не зглянувшись, аби насолодитися смаком того, цілком прустівського, тістечка «Лимонне» «по п’ятнадцять копійок, з білим верхом, притрушеним якоюсь жовтуватою субстанцією, смак, звичайно, зовсім не лимонний, якийсь пісно-солодкий, мучнистий, смак нікелевої монетки-п’ятнадцятки, смак убогого дитинства, супроводжуваного походами на танці в клуб будівельників, бійками з пацанами з Проспекту, вином «Золота осінь» за карбованець двадцять сім, ну а вже «Лимонним» тістечком частувалося дівчинку, з якою в класі сьомому вибирався в кіно на неділю».

Чи не за ним приїжджає до Східного Ровно письменник Ецірван, покинувши всі справи в самісінький день своєї гучної прем’єри, ризикуючи не повернутися з лещат раптом ожилої минувшини і КДБ? Складається враження, що саме так. Адже реальні обриси рідного міста (з обох боків потворного муру) є розмитими та нечіткими, як повітря над розпеченою сонцем землею. Не місто, а так — перший пробний шкіц, загальні контури, дитяча книжечка-розмальовка. Натомість спогади і все пов’язане з ними, їхні прояви у сьогоденні, їхні натяки та зачіпки проступають раптом вогненно-яскравими кольорами осені на тлі сіренького містечка. Він втікає від приставлених до нього наглядачів і свідомо наражається на жорстоку бійку в парку свого дитинства — і все для того, аби ще раз пройти вулицями свого попереднього життя, побачити облуплений і монструозний пам’ятник Ткалі: «ніби зустрів давно знайому, живу людину після довгої розлуки. А вона така ж сама…», пережити перший поцілунок і перший досвід оголеного жіночого тіла. У моргу. «Гайдар у цьому віці командував ескадроном. Александр Македонський гуртував своє військо у похід на Малу Азію. Шампольйон вгризався у єгипетські ієрогліфи. А Шлойма Ецірван вперше побачив оголене і мертве дівоче тіло.»

Ця його перша жінка — прекрасна і холодна юна самогубиця, випалена зсередини оцтом — як сама неможливість живої любові. Не залишилося в пам’яті перше кохання, перше злягання, перший політ між зірок — лише сам металевий стіл трупарні, вкритий «запраною, майже тілесного кольору, цератою». На такому ж лікарняному столі з цератою він, напівнепритомний, загальмований морфієм після побиття у парку, буде зґвалтований спазмом своєї пам’яті: дівчинкою, яка багато років тому привела його до того моргу, де працював її тато. За «блискучим металевим столом, точнісінько таким, як у морзі, багато років тому» сидітиме головна героїня його п’єси, що її саме того дня вперше даватимуть у Вільному театрі міста Рівного, по той бік Стіни. Холодним металом блищатимуть маленький жовтий ключик, двері ліфта у театрі та двері з написом «Attention!» у підвалі театру і той рубильник, який він мусить натиснути — і відкрити ґрати в каналізаційній системі для вояків СРУ, готових захопити «окупований західний сектор».

Звідки, чому і як видатний (західно)український письменник, патріот і громадянин, докотився до такої ницої зради? Що примусило його відчинити брами і зруйнувати маленький рай на землі, розвіяти його попіл над вечірнім єдиним Рівним (Ровном?)?

Усі примуси, натяки і навіть шантажі, що оточують і скеровують його шлях до тих металевих дверей у підвалі театру, за якими ховається міфічний рубильник, є занадто непереконливими. Ну, невже Ерціван, старий стріляний бубабіст, міг настільки злякатися відеозапису свого статевого акту на лікарняному столі, щоби раптом, на сорок якомусь там році свого письменницького життя раптом перетворитися на троянського коня?

Гірше того, він робить це саме в той момент, коли нарешті, у самому фіналі роману, в читача починає з’являтися надія на цікавий і гострий поворот сюжету. Давай, Шлоймо, втечи до біса від цих оточених східною розкішшю номенклатурників, які так невміло промивають тобі мізки — і, гей-гоп, через плутану, але все ж таки єдину, каналізаційну систему роз’єднаного міста, туди, додому, до прем’єри, до себе, до життя.

Але — який сюрприз — як у дивному сні, буття і небуття переплуталися, помінялися місцями, і он сміються одне з одного, тикають пальцями і надривають животики. Справжнім життям — вартісним, реальним, рельєфним і гостротілесним, як біль у побитій спині, — виявляється Ровно, місто дитинства, обласний центр СРУ (чи УРСР?) з усіма його облупленими манекенами і давно не фарбованими лавками у парку, тому самому, який єдиний і вигулькує у свідомості героя, коли раптом збігаються докупи чотири літери — «п.а.р.к.». Пам’ять робить кульбіт: наш герой «часом не міг пригадати деталей з короткої новели Борхеса чи невеликої повісті Грабала.., але сюжети всіх трьох романів Степаниди Добромолець (рівненської представниці української радянської літератури, на романи якої Шлойма писав курсову на 2-му курсі інституту) засіли в ньому назавжди». Тож, може, не варто себе обманювати і гратися у західництво, самостійність і незалежність?

«Нарешті, звільнимося від себе!» — говорить героєві молоденький польський солдатик із натівського контингенту, пропускаючи його до металевих дверей з рубильником. Адже «чекає і Україна, і Польща чекає». І несамовито хочеться крикнути: чого? Чого чекає та ненька-Україна, яка так міцно притиснула до своїх грудей власне блудне дитя? Звільнитися від себе? Звільнити минуле від майбутнього? Чи майбутнє від минулого, як пише у своїй останній повісті інший заслужений бубабіст Юрій Андрухович? Чи, може, вона жадає повернення тієї щирої, непідробленої любові, яка на наших теренах дивним чином трапляється лише до неіснуючих піднесено-неземних категорій? Такою була любов до віртуальної України в часи, коли її не було і бути не могло, коли за неї садили і гноїли — палка любов до вигаданої та вистражданої «внутрішньої України». Любов до мертвої прекрасної ілюзії на металевому столі казенного моргу можливе тільки разом із пронизливим усвідомленням її холодного й невідворотного не-життя.

«Ми хочемо цього, і боїмося. Так, мабуть, свободи. Якщо це так називається», — говорить дівчинка зі Шлойминого минулого, попиваючи із склянки мутну бурду, яка чомусь називається тут чаєм. Насправді, ключовим словом тут є — хочемо, адже, як відомо, коли бажання здійснюються, вони втрачають усю свою магічну силу, як сигаретний недопалок: іще хвилину тому він був «бажанням», а зараз є лише смердючим жовтим фільтром.

Премилу ностальгійну крамничку пропонує нам Олександр Ірванець: такі подекуди ще можна зустріти у різних закуточках колишнього Східного Берліна. Там продають різний дріб’язок, який колись складав невід’ємну частину життя ендеерівця, в якого не було родичів на Заході. Так само, як у якомусь берлінському Ostprodukte, ми надибаємо тут милі, давно забуті речі з нещодавнього минулого: сигарети «Космос», від яких дере у горлі, сифони для води і пляшки пива «Жигулівське», яке на ранок спливає брудно зеленуватим шумовинням. Ще десять років тому ми мріяли жити, як вони, а вони — ці бідні затуркані східні німці — мріяли про потойбіччя грізної Стіни, і, попри заборони та забобони, тікали через неї до земного раю. (Зараз повідомляють, що за 28 років існування Стіни близько 900 людей загинуло при спробі перетнути її.) Близько десяти років тому і ми, і вони отримали практично те, чого хотіли: ми — свободу і капіталізм («якщо це так називається»), а вони — омріяний рай Західної Німеччини. А як же Стіна? Здається, вона і досі щасливо стоїть на своєму місті, розриваючи простір і час, історію та територію. По різні боки від неї стоять покоління, а крім того наші, домашні Ossis і Wessis — східняки та західняки, мугичучи собі під ніс «але ж була колись така країна…»

То, може, як каже наш рівненський класик, час уже змінити декорації?