З Лондона — з любов’ю. Прем’єр «Ковент-Гардена» Іван Путров: «Спочатку навіть слів не знаходив, спілкуючись із Баришниковим...»

У столиці завершився восьмий Міжнародний фестиваль балету «Серж Лифар де ля данс». У рамках фесту на сцену Національної опери в «Сильфіді» піднявся Іван Путров, «кращий молодий класичний танцівник Англії» (на думку британських критиків). І — що принципово — прем’єр прославленого «Ковент-Гардена». Він — та вітчизняна перлина, яка сьогодні сяє не на українській сцені, а на «короні» британського балету. Втім, молодий, але вже маститий пан Путров зізнавався «ДТ», що завжди радий виступити на батьківщині, якщо, звичайно, його сюди знову запросять.

— Розмірковуючи про вашу танцювальну манеру, деякі балетні критики характеризують її як «дуже технічну». Певно, вам багато доводиться працювати біля балетного станка, щоб заслужити такі відгуки?

— Мені приємно, що так пишуть і так кажуть. Працюю справді багато. Інколи репетиції тривають із дев’ятої ранку по дев’яту вечора. Це якщо ввечері немає спектаклю. Ну, а в день виступу зазвичай люблю відпочити, щоб відійти від театральної мішури й тривог, які провокує сцена. Виходить, завтра у мене вже буде п’ятий виступ за тиждень... Днями я танцював у Лондоні партії Ленського й Аполлона. До речі, останній спектакль поставлений Джорджем Баланчиним, а хореографія — Сержа Лифаря. Геніальний танцюрист був першим виконавцем цієї партії. А я завжди мріяв станцювати саме «Аполлона» і «Блудного сина». Останнього станцював чотири роки тому і просто обожнюю цю роботу. У нинішньому сезоні в мене була прем’єра — Солор у «Баядерці» в постановці Наталії Макарової. А попереду — Альберт у «Жизелі», Принц у «Сплячій красуні» та «Бачення троянди» Михайла Фокіна.

— А є образи, про які ви поки що лише мрієте?

— Мені взагалі дуже подобається танцювати. Я просто «заражений» танцем. І мені завжди його мало й мало. Ось танцюю Ленського в «Онєгіні». Це ж досить ліричний образ... А ще хотілося б спробувати себе і в самому Онєгіні. Але цей образ передбачає більш зрілий вік. Тобто потрібно набратися життєвого досвіду й стати мудрішим. Якщо ж про мрії... Думаю про Армана в «Маргариті і Армані»...

— Отримати статус прем’єра в такому юному віці, та ще й у такому прославленому театрі, як «Ковент-Гарден», — це і престижно, і відповідально... До того ж, мабуть, і конкуренція велика в цьому цеху?

— У мене в театрі справді багато роботи. Буває, що по три-чотири рази на тиждень виходжу на підмостки. І, якщо чесно, через постійну зайнятість мені навіть ніколи прислухатися до того, що інколи кажуть за спиною. До того ж здорова конкуренція може бути тільки там, де фіксують точні дані. Це як у бігу на сто метрів. А хіба можна за такими ж самими «критеріями» оцінювати мистецтво?

— Які партії у своєму репертуарі ви зарахували б до улюблених, найбільш вдалих?

— Спектаклі, в яких виходжу на сцену, стають для мене улюбленими. «Сильфіда» — найулюбленіший балет. Нині я танцював фрагмент із цього балету разом із Наталею Вазерніковою, солісткою Національної опери України, моєю однокласницею. Уявіть, ми разом не танцювали вже років десять! Але в нас так усе легко пішло, так здорово, без жодних розбіжностей!

— Чи можете, спираючись на власний досвід, стверджувати, що англійська публіка особливо досвідчена в питаннях балету, а отже — й особливо вимоглива?

— Мова балету не потребує перекладу, вона доступна кожному. У лондонському «Ковент-Гардені» — завжди аншлаги. Сподіваюся, публіка мене любить і цінує. В Англії є правило: квіти там дарують тільки дівчатам-балеринам, а нам, чоловікам-танцівникам, хоч би як ми танцювали, ніхто й ніколи букетів у руки не дає. Однак коли танцюрист виступає востаннє перед виходом на пенсію — тоді всю сцену закидають квітами. Мене так вшановували, коли я став провідним танцівником і виконав партію у «Дон Кіхоті», а вдруге — коли повернувся на сцену після травми. Це було просто вражаюче — море квітів!

— Як відомо, той нещасний випадок стався з вами торік на святковому гала-концерті, присвяченому ювілею Майї Плисецької...

— Так, це сталося на самому початку концерту, під час виконання фрагмента «Жизелі». Я тоді серйозно пошкодив коліно. Майя Михайлівна дуже за мене переживала. Постійно телефонувала й запитувала, як справи. Навіть коли я полетів до Києва, вона знайшла мене тут і стала рекомендувати досвідчених лікарів. Нині прима дуже рада, що я знову в строю. Пригадую, як 1996 року побачив її вперше у Києві, коли вона танцювала Айседору Дункан. Як реально вона тоді «грала камінцями», яких насправді на сцені не було... У неї просто приголомшливі руки!

— І все-таки, що передувало вашому запрошенню у «Ковент-Гарден», трупу, в яку навіть зоряним танцівникам дуже непросто потрапити?

— Я посів перше місце на конкурсі «Приз Лозанни». Хоча мені тоді було тільки 15 років. Незабаром надійшло багато пропозицій. Проте Королівська балетна школа в Лондоні була поза конкуренцією. Хоча я й не планував їхати так далеко від рідних. Спочатку вирішив просто розвідати, що там і як, подивитися на педагогів. Мені все сподобалося. І я вирішив повчитися в них півроку. Але потім залишився ще на рік за стипендією Рудольфа Нурієва. А після випуску мені запропонували танцювати в кордебалеті «Ковент-Гардена» — це найнижчий щабель у балетній ієрархії. Та вже через три роки став прем’єром...

— Як сприймаєте сучасні модернові варіації в балеті? Чи ви все-таки прибічник суворої класичної школи?

— Мене багато що цікавить. Люблю класику, проте це не означає, що замикаюся тільки на ній. Наприклад, брав участь у постановці Вейна МакГрегора «Коале». Це гіперсучасний модерн. Зовсім нова пластика. Але, не подивившись по-справжньому, не можна описати цей танець, а можна лише так: «І ось він летить...» Взагалі, мені подобаються балети зі значним драматичним навантаженням. Це завжди цікаво й завжди жваво. Щоб вжитися в образ, потрібно спочатку полюбити свого героя. І я постійно думаю, як донести до глядача свої почуття та бачення характеру персонажа. Мені не цікавий абстрактний балет. А ось постановка Аштона «Місяць у селі» за Тургенєвим, у якому я танцював Бєляєва, мене просто захоплює.

— Чи доречні порівняння, коли заходить мова про балетні школи Англії та України?

— Мені все-таки більше подобається наша система освіти. Бо в нас студент отримує всебічну підготовку. Там же — і це не лише у сфері балету — після певного віку люди вибирають для вивчення лише кілька предметів.

— Чи знають у Лондоні про наш фестиваль балету імені Лифаря?

— Якщо хтось в Англії вперто не хотів вивчати географію, то він навряд чи знає не те що про цей конкурс, а й про те, де розташована Україна.

— Як вас прийняла київська сцена? Рідні стіни хоч чимось допомагають?

— Сцена тепла й рідна. Хоча танцював я тут років п’ять тому. Якщо мене запрошуватимуть надалі, то приїжджатиму з величезним задоволенням. У мене тут дуже хороший учитель — Микола Данилович Прядченко. З ним ми працюємо вже десять років.

— Чи існують для вас еталони у балетному світі? Якісь недосяжні «маяки»?

— Це Рудольф Нурієв і Михайло Баришников. Останній приходив на «Блуд­ного сина» з моєю участю. А моя перша зустріч із Баришниковим відбулася, коли я щойно приїхав до Лондона. Мене провели тоді за лаштунки в його грим-вбиральню. І я стояв десь за п’ять метрів від нього, тому що навколо було багато поважних людей... Та він усе облишив, потиснув мені руку і висловив добрі побажання. Спочатку навіть слів не знаходив, спілкуючись із Баришниковим, із цим генієм балету. Знаєте, дуже часто слава псує людей, і вони стають невідомо ким. З Баришниковим такого не сталося.

— Артисти балету раніше за інших думають про своє професійне майбутнє. Ви вже замислювалися над цим?

— Життя — штука незвичайна. Все дуже несподівано може змінитися в будь-який момент. А що як я взагалі ніколи не залишу сцену?! Є одна відома кубинська балерина — Алісія Алонса. Отож коли її запитали про урочисте завершення кар’єри, вона відповіла: «Танцюватиму, доки не помру. А помру я через сто років...»

Кілька «па»...

Ще 15-річним учнем Київського хореографічного училища Іван Путров здобув першу премію на Міжнародному балетному конкурсі у Лозанні (1996 р.). Далі було навчання в Королівській балетній школі в Лондоні. Потім його запросили до трупи знаменитого театру «Ковент-Гарден», де він із 2002 року стає одним із двох провідних солістів. Виявляється, на його спектаклі спеціально приїжджають балетні фани з Америки, Японії, навіть з Австралії. Афіші ж із його зображеннями можна побачити у будь-якому куточку туманного Альбіону. Ще в колекції прем’єра Путрова — Золота нагорода Міжнародного фестивалю імені Вацлава Ніжинського. Сьогодні він танцює Альберта в «Жизелі», Юнака в «Грі тіней», Бенволіо в «Ромео і Джульєтті», репетитора Бєляєва в «Місяці в селі». І, нарешті, є та робота, про яку мріють багато провідних танцівників, — Базиль у «Дон Кіхоті».

Батьки Путрова — Олександр Путров і Наталя Березіна теж пов’язані з творчістю: їхнє життя проходило в балетній трупі Національної опери України.