Юрій Мушкетик: «Україна стискається немов шагренева шкіра!»

Поділитися
Юрій Мушкетик розповів DT.UA про «свою» і «нашу» Україну.
У Кончі-Озерній, неподалік столичної гамірної траси, живе і працює знаний письменник - Герой України Юрій Михайлович Мушкетик. У березні цього року йому виповнилося 82, але творчої наснаги ветерану не позичати. Його повісті, романи, літературні нариси, публіцистика несуть у собі потужний заряд позитивної енергії, допомагаючи читачеві твердіше стояти на землі. Після «бурхливого» святкування 20-ї річниці незалежності України Юрій Мушкетик розповів DT.UA про «свою» і «нашу» Україну, поділився думками з приводу окремих персонажів і подій, які по-різному визначали обличчя нашої країни.

- Юрію Михайловичу, у ваших останніх творах - спроба дати пояснення нинішньому стану речей в Україні…

- Якщо говорити про мій духовний стан, то він стиснений, пригнічений тим, що нині відбувається: в Україні зменшується України - вона стискається немов шагренева шкіра! Ясна річ, думаю, стараюся - принаймні в душі та своїй публіцистиці - боротися з бідами, які вкотре спіткали наш народ. Працюю скільки можу, адже вік уже немалий - 82 роки. Торік видав роман «Ос­танній гетьман» про Кирила Розу­мовського, мого земляка з-під Ко­зельця. Цього року в журналі «Ки­їв» надруковано повість «Ніч без світання» про Юрася Хмельниченка - рук не складаю, намагаюся працювати…

- Іноді чую, що, мовляв, за двадцять років незалежності ми нічого путнього так і не здобули… І виникає запитання: де основна причина цього - в минулому чи сьогоденні? Цікаво дізнатися про ваше ставлення до певних по­дій та осіб… Приміром, що принесла Україні Переяс­лавсь­ка угода?

- Питання занадто широке. На нього не так просто дати відповідь. Та для загального розуміння скажу - це була прикра помилка Хмель­ниць­кого. Але її спричинила складна тодішня ситуація. Адже після кількох битв з поляками війська були виснажені, про перемогу не йшлося, і Б.Хмельницький не знав, як діяти далі. Він вірив, що росіяни, люди близькі українцям за релігією і духом, Україні допоможуть, Українська держава залишиться незалежною, самостійною, і, довірившись своїм відчуттям, підписав Переяславську угоду.

Тепер ми знаємо, що тексту Переяславської угоди вже не існує: Москва знищила його. Наші вчені намагаються відновити якісь частини угоди, пункти і фрагменти за Березневими статтями та іншими матеріалами.

До Хмельницького в мене подвійне ставлення. З одного боку - пієтет до сильної особистості, великого українця, звитяжного борця. З іншого - і в тяжкій ситуації можна було б вибрати зваженіше рішення: і турки пропонували протекцію без усяких анексій і виплат, і з шведами можна було домовитися. Сьогод­ні нам легко казати, що було б краще! А Хмель­ницькому було вкрай складно зорієнтуватися… І він вибрав Москву…

Я за своє життя переконався - тільки те правдиве, що сказав Шевченко. Важко зрозуміти, звідкіль така правда в нього бралася, адже він не мав великих історичних матеріалів: їх про Україну або знищили, або переробили під іншу країну. Але Шевченко розумів історичні факти та їхні наслідки так глибоко, що його думки про все те донині найсправедливіші. Він оцінював Хмельницького як визначного воїна, звитяжця, називав славним, але… не дуже.

- А тепер - ніби місток між епохами і «гетьманами», відразу до першого президента України Кравчука…

- З перших років незалежності і до сьогодні в нас справжнього українського президента так і не було! Що стосується Кравчука, то він, як кажуть російською, «бойкий» чоловік, недурний. Але попередня система, якій він вірно служив, наклала на нього відбиток, і ми іноді не помічаємо, думаючи, ніби вискочили з тих колишніх штанів, що так і залишаємося в них, здебільшого назавжди. Так і Кравчук…

- А президент Кучма?

- Якщо відповідати на запитання, хто більше національно налаштований до України - Кравчук чи Кучма, то, звісно, Кравчук. Завжди слід пам’ятати і думати - чи здобули б ми незалежність 1991 року, якби на місці Л.Кравчука в Біловезь­кій Пущі був хтось інший?..

- Далі Ющенко - все-таки загадковий чи більше випадковий глава держави?

- Він патріот. Це допомогло йому зробити чимало справ у культурно-національній царині. Не так давно я був у Батуринсь­кому палаці, добротно реконструйований, що й казати. Разом з тим Ющенко - слабовольна людина. Він не зробив того, чого від нього очікував народ, привів­ши його до влади на хвилях помаранчевого піднесення.

- Ну і, звісно, нинішній президент Віктор Янукович… Як вважаєте, з ним - у Європу чи назад - у Росію?

- Мої думки про Януковича, який тільки розпочав свою діяльність, багатопланові. Його кардинальні реформи дадуть свої результати в майбутньому. І тоді можна буде все оцінити. Країна зараз у надзвичайно тяжкому стані. А тому я, як і весь народ, очікую: куди українців поведуть? Чи чекати позитивних змін у ставленні влади до української культури, мови, історії; зниження смертності, за рівнем якої наша країна посідає перші місця; зростання економіки; збільшення числа дитячих садочків; зниження вартості виховання дитини в сім’ї, адже ціни на взуття, одяг і харчі виламуються не тільки з соціально-економічних норм, а й моральних; приборкання інфляції, яка набирає загрозливого стану; формування в державі умов, які б не спонукали молодь залишати назавжди свою батьківщину; чи перестане меншати в Україні українського люду, чисельність якого скорочується зі швидкістю танення снігу під весняним сонцем?..

Якщо цього не станеться - можуть збутися пророчі Шевчен­кові слова, які влада мусить пам’ятати:

Погибнеш, зникнеш Україно,

Не стане й сліду на землі…

А тим часом на телебаченні знущаються з Т.Шевченка та його творчості. І виникає тривожне запитання - невже знову готують українців у московські пахолки? Невже наші провідники писатимуть, як колись гетьмани: «Вашої царської величності раб і підніжка»?

- У чому, на вашу думку, причина того, що за 20 незалежних років нашому народові так мало вдалося зробити, відстояти?

- Причин багато. Для їх висвітлення треба писати не статтю, а книжку. Всі причини можна поділити на зовнішні й внут­рішні. Зовнішні - потужні: ад­же більше половини нашої промисловості в руках російських магнатів. Зокрема енергетика, яка має бути у власності держави хоча б у перехідний до ринкової економіки період. Ці фактори тиску сильні, але не вирішальні, і не треба посилатися тільки на них.

Визначальну роль у формуванні нашого народу відіграють внутрішні причини. На самому початку не відсікли всього більшовицького. Не зробили люстрації. І до влади прийшли ті самі сили, що були при ній і раніше. Не створили своєї еліти. А те, що насмілюються називати в нас елітою, - це зграя, в якій дуже багато людей тупих, які не бажають українському народу світлої долі. Ну і ще скажу - багато в нашій скруті від самого нашого народу. А найперша причина в тому, що так і не стали справжнім великим народом. У нас, як казав Іван Франко, дуже багато відступників, і відступництва не соромляться. Щоб стати великим народом, його треба виховати. Націю треба виховувати. У пат­ріотизмі, любові до всього, що стосується її сутності, - держави, мови, культури, звичаїв, історії, території, народу.

Ми ж прийшли на світову арену, коли в Європі вже були держави і нації. Після багатовікового рабства ми й досі не стали ні народом, ні нацією, ні державою! Нас вбиває вождизм, отаманство. То один, то другий, то третій простягає руку до булави, забуваючи, що до неї ще треба мати й голову.

Коли пишу, то бачу: бували періоди, коли не менш як п’ять претендентів хотіли заволодіти булавою, і кожен вважав себе вродженим гетьманом. Проте ніхто нічого не хотів покласти до підніжжя держави, аби служити її народу вірою і правдою. У нас, як ніде у світі, - близько 200 партій, більшість з яких нікчемні - тільки для виборів.

- А чи варто, на вашу думку, шукати шляхи виходу з такого становища? Наприклад, Шевченко колись закликав до боротьби, Гоголь висміював...

- Треба прислухатися до Шев­чен­ка - «борітеся, поборете!». Ро­зумію, що різкі злами не несуть нічого доброго. Революції ідуть вик­лючно в один кінець, а це означає - з чого вони починаються, тим і закінчуються. Але, з іншого боку, що робити народу, коли не стає терпцю?

- Як українці мають сприймати своїх інтелектуалів, якщо, наприклад, Шевченко категорично засуджував гетьмана Б.Хмель­ницького, ви в повісті «Ніч без світання» показали, що гетьман достеменно знав про свою халепу з угодою в Переяславі, але нічого не вдіяв, щоб щось виправити, навіть маючи можливість, бо дав слово цареві, а поет Б.Олій­ник, пише з тугою: «Де ж ти, Хмелю, де ж ти забарився» - можливо, щоб повернути назад до Росії… Кому вірити?

- Не протиставляйте мене Бо­ри­су Олійнику, бо ми з ним багато років разом працювали. Водночас хочу підкреслити: я в усьому йду за Шевченком… І не зовсім згоден, що Шевченко тільки засуджував Хмель­ницького. Він відзначав у ньому великого звитяжця, хоча бачив чимало помилок.

Що ж до поетичних слів Бориса Олійника, то… Знаю його дуже давно. Він видатний поет, таких мало. Має своєрідне мислення, яке перебуває у сув’язі з мисленням народу. Глибоко знає свій народ, і його пое­зія розвивалася справді як народна.

- Яку ви бачите перспективу для України, коли очільники кишенькових партій товпляться за булавою?

- Попри те що мене іноді охоплює розпач, все-таки маю віру. Вона і в Шевченка була. Він вірив, що оживуть степи й озера, що буде син і буде мати, що буде правда на землі. Народ наш пройшов такі важкі гони, пережив такі катаклізми, але в основі своїй залишається міцним. Так, його гнули й били, а він таки утримався. Вірю, що наш народ знайде сили, знайде нових провідників: народяться люди, які поведуть Україну новими шляхами. Яким буде цей шлях? Мабуть, європейським. Бо треба йти до Європи, там демократія більше сформована. У багатьох країнах вона справедлива.

Мене дуже засмучує, що не бачу світлих поривів у нинішньої молоді… Зокрема маю на увазі літературну молодь. Хоча це вже й не молодь, а п’ятдесятилітні люди, багато з яких жонглюють словом і не мають болю за Україну. Навіть цураються самого слова «Україна». А от на тусовки іноземного походження йдуть охоче. Я більше надіюся на наймолодших письменників, у яких пробивається почуття любові до України, і несправедливість вони бачать з погляду народу.

Народ повинен знати інтелектуалів. Вони є, хоча нині дехто з них розгублений. Та все одно на них варто надіятися. Недавно вийшли нові книжки Івана Дзюби. Дуже глибокі, аналітичні. Проаналізовано сучасний стан. Вказано хибні шляхи, всілякі завали й перекопи…

- Ви самі писали в епоху комуністичної ідеології. Чи все тодішнє треба відкинути й шукати іншу ідеологію, скажімо «капіталістич­ну» чи ще якусь? Іншого ми так і не спромоглися сформувати?

- Сучасний стан справ наводить на думку, що треба шукати нову ідео­логію - оперту на традиції народу. А щодо комуністичної ідеології, то в ній було немало добрих думок, які часто збігаються з християнським ученням: рівність, добро, братерство... Але сталося так, що замість християнських доброчинників на арену вийшли більшовицькі постулати - репресії, розкуркулювання, переселення, голодомори, знищення еліти, господарників тощо.

Гадаю, що в майбутньому знайдуться люди з лобами знач­но більшими, ніж у Карла Маркса і Леніна, і зроблять вони справжню повну ревізію всього більшовицького шляху і зможуть сказати, як і чому так пішло, і як можна було зробити інакше.

- Чого б ви побажали українській владі саме сьогодні?

- І нинішній владі, і майбутній треба схаменутися і замислитися над тим, що вона робить і що повинна робити… Влада не бачить, як розходяться її слова з ділом.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі