Юрій Горбачов: «МЕНі ПОДОБАЄТЬСЯ БУТИ ХУДОЖНИКОМ»

Виставка «Фігуративний міст – Україна – США», що недавно відбулася в Національному музеї, познайомила відвідувачів із сьогоднішньою творчістю колишнього одесита, а тепер американського художника Юрія Горбачова. Років десять тому це ім’я було добре відоме в нашій країні, особливо шанувальникам кераміки. Його радісний, святковий, у буквальному значенні слова, блискучий живопис – в окантовці він використовує золоті фарби – випромінює позитивне ставлення до світу й оптимізм. На перший погляд, еклектичний у змішанні різноманітних культур, він усе ж дивовижно органічний.

Та й сам Юрій – людина енергійна, весела й ділова, хитро примружившись, нагадує, що, крім спеціальної художньої освіти (Боровицьке училище декоративно- прикладного мистецтва і художньо-графічний факультет Одеського педінституту), йому допомагають знання, отримані на філософському факультеті ЛДУ.

Роботи Горбачова сьогодні висять на стінах найпрестижніших будинків і галерей Америки, у тому числі і в Білому домі, а список його шанувальників очолює перша леді Америки – Гіларі Клінтон. Амплітуда художніх інтересів різноманітна, як і його роботи, – від реклами «Столичної», що принесла йому славу (це була нелегка перемога в анонімному конкурсі з великою кількістю учасників) до секретів власної техніки, які примножило ретельне вивчення східних художніх шкіл.

- Юрію, ваше ім’я, наскільки я знаю, ніколи не стояло в списку дисидентів, ви досить успішно і багато працювали в колишньому СРСР і покинули країну-монстра в момент її остаточного розпаду. За ці роки ви зробили запаморочливу кар’єру в Америці і знову з виставками приїхали на колишню батьківщину. Хочете «бути зрозумілим своєю країною»?

- Американці ніяк не могли зрозуміти, навіщо я їду до цієї країни, з їхньої точки зору, це просто небезпечно. Для мене це нонсенс. З погляду творчості, це, звичайно, шалений ризик. Знаю художників, що просто не насмілилися б виставити тут свої роботи. Річ у тім, що в емоційному плані американці – не зовсім мої люди, я це відчуваю, хоча Америку дуже люблю. Хвилювався шалено і зовсім не очікував, що мої роботи будуть куплені тут. В Одесі, приміром, купили сім робіт.

- Переконавшись у позитивному ставленні до вашої праці, чи збираєтеся ви продовжувати творчі зв’язки з колишньою батьківщиною?

- Упевнений, що так. Не знаю, через рік або два... Але мені тут дуже сподобалося. З’явилися нові, дуже цікаві люди з прогресивною логікою. Хоча і негативу багато – боляче бачити зубожіння колишньої радянської інтелігенції.

- Повернемося до вашої творчості, що вирізняється неймовірним змішанням культур. На природу слов’янської наклалася еклектика американської, а потім – ваше захоплення Сходом. Як ви їх «помирили»?

- Живучи в Нью-Йорку, ніколи не захоплювався американським живописом, та й натурою теж – у мене немає жодного американського пейзажу. Звичайно, я дуже від них відрізняюся. Ось Шагала американці вважають своїм. Мої роботи дуже енергійні, в їх основі – російський лубок, що так схожий на декоративний живопис Сходу, який випромінює світло. Там мене сприймають не як американського успішного художника, а як російського, який живе в Америці. Російське мистецтво, іконопис мені знайомі з дитинства – у рідній домівці завжди висіли три ікони, а в бабусі – сім. Ну і, звичайно, цирк, свята, ряджені – все це дуже схоже на східні «церемонії». Це й є духовне ядро мого живопису. Усе, що роблю нині, – як компенсація. Продовжуючи тему, розпочату вдома, ще гостріше сприймаю те, що було в моєму доамериканському житті. У східному живописі мене приваблює не тільки розмаїття фарб, а й культура лінії – там усе через лінію. Все це органічно поєдналося в мені...

- Загальновідомо, що небагато людей творчих професій можуть забезпечити собі гідне існування лише за рахунок гонорарів – плодів вищезгаданої праці. Ви можете собі це дозволити, як удалося?

- Так, праця животворящого художника, на жаль, не має гідної ціни. Після спаду буму на соцарт пройшла і мода на російських художників – у відсотковому плані вони заробляють значно менше від американських колег. Мої ж роботи, не скажу, що незаслужено, виставляються в 57-ми галереях. Звичайно, є тут і елемент везіння. Можу дозволити собі підтримувати російських художників – купую їхні роботи. Не без хвастощів скажу – я один із трьох найуспішніших у світі художників. Але, отримуючи, із легкістю витрачаю гроші.

- За час перебування в Україні встигли побувати в наших галереях?

- На жаль, було замало часу. Із задоволенням спілкувався з ректором Академії мистецтв Андрієм Чебикіним, завдяки Наташі Кривуце був посвячений у загальну картину сьогоднішнього художнього життя. Є дуже талановиті художники, приміром, мої українські колеги – Пінчук і Поярков, із якими брали участь у виставці в Національному музеї.

- І до нас прийшла мода прикрашати свій будинок і офіс картинами, їх придбання вважається гарним тоном, але, на жаль, багато дешевих виробів, що жваво розходяться на ринку живопису. Що повинно статися з духовним світом потенційного покупця, щоб він перестав споживати попсу?

- Певне, повинен пройти час, щоб люди стали віддавати перевагу тиражованому мистецтву перед індивідуальним. В Америці, приміром, навіть дуже багата людина не купить картину, не проконсультувавшись попередньо зі спеціалістами. Це нормально. Не скажу, що американці вирізняються високою духовністю, але середній клас став купувати оригінали. Тут же, поки не налагодиться економіка, думаю, на художньому ринку пануватиме певний хаос – адже кілька випадкових покупців погоди на ринку не роблять. Ну і, звичайно, величезне значення має популяризація художньої творчості в засобах масової інформації. Тоді навіть не найбагатші почнуть цінувати і купувати мистецтво.

- Юрію, залишалися б ви художником, якби це було комерційно невигідно?

- Взагалі, я вважаю, що не можна займатися мистецтвом довго, серйозно, якщо роботи не продаються. Це навіть принизливо, на мій погляд. Мені подобається бути художником – це мій спосіб життя.