ЯКБИ ПОКЛАСТИ КВІТИ

Якби покласти квіти на зранену київську землю, на кожне місце, де була пролита кров у ХХ столітті, — весь Київ був би у квітах.

Але найболючіша рана Києва — урочище Бабин Яр. Катастрофа 1941, катастрофа 1960. Катастрофи навколо останків жертв. То спалюють їх сліди. То планують розважальний майданчик, то хочуть вшанувати їх пам’ять, зневаживши пам’ять і біль.

Коли одспівується «вічна пам’ять», коли поминається ім’я померлого, ми на мить зазираємо по той бік нашої суєти. Тому шанування є гідним тоді, коли в ньому присутній момент зустрічі зі світом іншим. Зорі у Яд-Вашемі — то метафізична реальність душі.

Суєтні люди всіляко прагнуть уникнути холоду вічності. Є безліч способів комфортних язичницьких поминань. Язичники закопували в могилу разом із покійником атрибути його життя або виносили їх на могилу... Ми не хотіли зазирати у холод вічності і продовжували свої життєві ігри в інфантильних уподібненнях загробного життя до свого життя.

Юдео-християнська традиція поставила різку межу відділення живих і мертвих. Коли хто заглядає за ту межу, то з гідністю і трепетом перед таємницею іншого світу.

І вічно болюча рана Бабиного Яру повинна вкритися квітами і гідними символами. Туди приходять і будуть приходити люди, щоб зустрітися з правдою, яка є сувора і висока. Теперішній споживацький світ схиляється до пародіювання символів. По суті, це різновид язичництва, яке хоче уникнути своєї назви, проте не хоче уникнути приємності бути.

Всі ці попередні зауваги ведуть до того, що питання про увіковічнення жертв Бабиного Яру не є дискусійним: увіковічнення шанує традицію і стиль.

Ці два принципи відразу звужують коло людей, котрі мають компетенцію. До того ж в ХХ столітті вже створено багато музеїв на місцях масових страт. Багато вистраждано і продумано.

Поєднання символів, зрозумілих втаємниченим, і атрибутів, які тривожать уяву невтаємничених, поєднання їх з правдивим свідченням про те, що тут відбувалося в страшні роки, — то шлях до правди Бабиного Яру.

Коли хтось говорить про адаптування до нинішніх мод і зручностей, коли хтось говорить про великі кошти, які можуть бути задіяні при побудові меморіалу, коли хтось натякає на впливових осіб, які хотіли б бачити... Усе це розмови профанного характеру.

Нагадаємо, що в античні храми не впускали «профанів», точніше, сторонні залишалися pro fanum, тобто за порогом. Тут йдеться не про храм, а все ж таки про перегук душ, які зустрічаються в акті трагедії.

Правда Бабиного Яру вимагає, щоб згадали всіх, хто тут зустрів свою смерть. Так, як вони стануть перед Богом, де не буде поділу на конфесії та національності. Люди страшного часу на нашій гіркій землі.

Звичайно, геноцид єврейського народу — то особливо тривожна нота, тому що це геноцид народу.

Але там же розстріляно і тих, хто рятував євреїв.

В моїх очах досі стоять кадри з кінофільму 60-х років режисера Денисенка (знятого силами студентів) — про історію навколо вбивства нацистського карателя, що розстрілював у вересні 1941 року.

Режисер знав, що фільм не має шансів вийти на екран. Він запросив на перегляд дисидентів з інтелігенції і розповів, що в основі фільму — реальний факт.

Старожитель Києва, з тих, що зберегли мову і звичай, бачив, як офіцер з його вулиці щоранку їздить у Бабин Яр на розстріли, як на роботу, а вечорами старанно умивається в саду. Киянин влаштував біля будинку прокол шини, підійшов до зупиненого автомобіля і вистрілив в офіцера, що вискочив подивитися...

На вулицях з’явилися німецькі оголошення: буде розстріляно 2000 заручників, якщо кияни не видадуть «бандита». Сам «бандит» з тиждень роздумував: чи загинути йому самому за своє діло, чи загинуть тисячі українців, таких як він.

Він зголосився. Німці не вірили. Він довів, що то його індивідуальний «теракт», — і був страчений. Але 2000 заручників також були страчені. Усі вони — також у Бабиному Яру.

Трупи селян, зібрані на вулицях Києва у 1933 році, також скидали у Бабин Яр.

І циганів також розстрілювали там.

І поетку Олену Телігу з її ув’язненими друзями вивозили лютневого світанку з Володимирської, 33, — у Бабин Яр...

Аскетично скромний музей на тому місці мав би зберігати пам’ять про страти «дітей різних народів», людей різних, але в головному — схожих.

Слова «щоб більше не повторилося» мене дедалі більше шокують. Адже на наших очах «повторюються» і більшовики, і нацисти, і вбивці, які рвуться до влади.

Але правдивість свідчень, порядність і людяність, незнищенна людська совісливість і солідарність людей доброї волі, — усі ці духовні константи повинні створювати захисний щит з візерунками розв’язування людських вузлів, з символами людської гідності і солідарності.