ЯК ТОРГУВАТИ КАРТИНАМИ, КІНО Й МОВОЮ?

Останнім часом Україна брала участь у великих міжнародних виставках, що проходили в Берліні, — продовольчих продуктів (на т.зв. Зеленому тижні з учасниками з 57 країн світу) і туристичній. І, традиційно, не без успіху. Рік тому українські страви куштував і нахвалював сам президент Німеччини пан Іоханнес Рау.

Проте, на жаль, українців не було на великих акціях гуманітарного плану — VI Арт-Форумі й Міжнародній лінгвістичній виставці.

За шість років існування Арт-Форуму в Берлін з’їжджається дедалі більше учасників і потенційних покупців сучасного мистецтва — останнього разу з 28 країн, 170 галерей світу. Уперше брали участь Китай, Ісландія, Ізраїль. Організатори форуму — Представництво європейських галерей (European Galleries Projektgesellschaft) під головуванням німецького галериста Томаса Шюльте (Thomas Schulte), а члени журі — з Мілана, Португалії, Стокгольма й Нью-Йорка.

Виставка пройшла в грандіозних залах Міжнародного виставкового центру, де цього разу висота стін, що розділяють галереї, була 3,5 м — на честь тієї Стіни, яка розділяла Захід і Схід Берліна й усієї Німеччини.

Не можна сказати, що на Арт-Форумі показали щось надприродне, чого в сучасному українському мистецтві немає. Мабуть, поруч з авангардністю, форум несподівано показав як нове «добре забуте старе» — тенденцію до повернення минулого, використання забутих традиційних засобів живопису й форм декоративно-ужиткового мистецтва. Приміром, кілька картин великого формату з реалістичним сюжетом німецький художник написав кольоровими олівцями, його співвітчизниця композицію у вигляді прапора з портретом вівчарки в центрі кола вишила гладдю. Ще в 20-ті роки ХХ ст. киянка-авангардистка Ніна Генке вишила гладдю, але абстрактну композицію. Скандинавка представила аплікацію: вирізана з паперу біло-рожева гілка бузку, ледь прикріплена одним боком до основи, наче тріпотіла під склом. Німець одним «розчерком ножиць» вирізував із чорного паперу сюжет із життя міської вулиці й, наклавши на біле тло, подав як книжкову ілюстрацію. У пошуках нового ізраїльтянин і скандинав звернулися до опудал тварин. У кутку ізраїльської секції було виставлено на підлозі картину з зображенням пацюка, і перед нею на підлозі сиділо справжнє опудало пацюка такої ж величини. На іншій картині зображено болонку, що сидить на колоні. Наяву глядач побачив те саме. Своє опудало скандинав обіграв інакше. На величезному стенді з широкими чорними й вузькими смугами він у центрі прикріпив білий опуклий екран із пластику й на всю його довжину — опудало граціозної козулі, що біжить. Німецькі митці створили триптих, на якому заввишки в 3,5 м було зображено Друг №1 — Собака, Друг №2 — Кінь, Друг №3 — Сова. Колега намалював двох пітбулів: Його, що ніжно обіймає Її, у ветеринарному візку, зі зверненими до нас мордами-обличчями. В очах тварин — страждання і докір: їх везуть усипляти «люди». Господарі багатьох їх виростили агресорами, і в Німеччині вийшов указ про знищення представників багатьох бійцівських порід...

Були цікаві праці азіатів, особливо китайців, авангардні й водночас зі збереженням самобутнього національного почерку. Були і звичні інсталяції з відеорядом. Незвичайною постала величезна рослина — дерево з пластику, незрозуміло яким чином створене. Були й інші інсталяції: галявини — ті всіяні вичепуреними мухоморами; ті — різноманітними людськими черепами.

На жаль, за поодинокими винятками, наші українські художники майже не беруть участі у великих європейських акціях, а з’являються спорадично в маловідомих галереях. Нині в німецькій столиці галеристи, француз і німкеня, у підвальному приміщенні напівзруйнованого будинку відкрили виставку під багатообіцяючою назвою «Україна—Берлін», де з десяток українських учасників заявили про своє абсолютно нове прогресивне мистецтво (це фото, інсталяції, картини, роботи з дерева). Але «проголосити» — ще не означає «бути». Автор статті, що з’явилася в російськомовній пресі, походженням з України, з гіркотою зазначає, що нічого нового на виставці немає. І, оскільки колись у підвалах нинішньої галереї дозрівали зелені банани з Куби, назвала статтю досить символічно та образливо для нас — «Україна в банановому підпіллі». Водночас відбулася виставка молодих художників із провінційних міст Росії, але організована німецьким галеристом-професіоналом спільно з Віденським музеєм сучасного мистецтва. Митці також планували епатувати публіку, але й вони не змогли показати нічого нового.

Я тому з сумом пишу про неучасть України в Арт-Форумі, що ми втрачаємо можливість пропагувати творчість українських художників і надавати їм шанс заробити. Адже його організатори — Представництво європейських галерей — зуміли зробити Форум ярмарком мистецтва і залучити великі капітали до придбання експонатів. Роботи купувалися по 48—400 (!) тисяч марок. І багато країн (Словенія, Польща, Угорщина, Чехія та Росія), фактично не багатші й не «достойніші» від нас, зуміли знайти можливість і взяти в ньому участь.

Тим важливішою видається приватна ініціатива нашої колишньої співвітчизниці, магдебурзької галеристки Галини Брігер, яка зуміла свої меркантильні інтереси успішно поєднати з патріотичними почуттями й талантом менеджера.

Почавши кілька років тому виставляти картини українських живописців, Галина Брігер виступила ініціатором і організатором інтернаціонального форуму мистецтва в Магдебурзі, залучила до цієї ідеї міську владу та спонсорів. І Магдебурзький фестиваль відбувся. Він пройшов наприкінці 2001 р., його учасниками стали представники з 57 країн. Найбільше було представлено Україну. Скульптура киянина Ігоря Гречаника «Україна» стала символом Магдебурзького фестивалю. Стародавнє славнозвісне місто Магдебург, що подарувало Європі магдебурзьке право, на 90% зруйноване під час Другої світової війни, відчуває всі труднощі перехідного періоду всіх східнонімецьких міст, прагне надати новий імпульс культурному й духовному життю співтовариства, ставши культурним мостом між Сходом і Заходом Європи. Міць Берліна не зупиняє сміливості Магдебурга. Схоже, його міжнародний фестиваль має шанси стати традиційним. Проте він поки що не може зрівнятися з берлінським Арт-Форумом за кількістю інвестицій і заможністю покупців.

У свою чергу, наші художники, по суті, проводять благодійну діяльність, збагачують художнє, культурне життя пересічного німецького міста. Везуть картини, їдуть за власний кошт. До речі, виставитися може кожен охочий. Але кон’юнктура непередбачувана. Цього року українських творів (як й інших) купили мало, переважно «Дому Миколи» й натюрморти з квітами. Багато хто навіть не зміг компенсувати витрат на дорогу. Одна з учасниць виставки, у минулому російська німкеня, говорить, що обиватель нині віддає перевагу натюрмортам із квітами й пейзажам, він не хоче втомлювати себе ніякими проблемами. А випускниця Мюнхенської академії мистецтв киянка Юлія Кісіна, володарка багатьох престижних нагород, навпаки, зіштовхується з іншим. Щоб чимось зацікавити німців, треба навигадувати чогось заумного. Приміром, сунеш моделі варене яйце в рукав — і на фотокартині виникає рука з якимось дивним утворенням. Або до двох ніг причепиш третю, ганчір’яну — цілковите захоплення. Гучний успіх мали фотокартини Юлі з натюрмортами з м’ясного фаршу. Або сюрреалістичні картинки на кшталт голови хлопчика, що висунулася з місива фаршу так, що тіла не видно, і голова в дивовижному оточенні червоного «бордюру» ніби живе власним життям... Цього разу в Магдебурзі дощило, було холодно й майже нічого не купували.

Не було нас і на традиційній Міжнародній лінгвістичній виставці. Тут пропонували багато дидактичної літератури, проспекти різноманітних курсів із вивчення поширених і рідкісних мов. Каталонці та баски розписували красу своєї землі, своїх мов і рекламували курси з їх вивчення. Не відставали від них і носії найдавнішої слов’янської мови — венедів, що живуть в оточенні германців із IX століття. Носії лужицької мови, що схожа на чеську, польську, навіть українську, іменують тепер себе сорбами. Вони докладають героїчних зусиль, аби зберегти свою ідентичність перед загрозою тотальної асиміляції. Мене хвилювало живе звучання мови, про яку тільки читала у філологічних виданнях. Їхній проект на виставці називався «Лодка». У лужичан це означає скриню, куди складають усі цінності. У верхніх і нижніх лужичан-сорбів є видавництва, що друкують рідною мовою, преса, ТБ, театр, музеї, гімназії з двомовним навчанням: сорбською та німецькою мовами. Збережено одяг, обряди, традиції. Їх підтримує й уряд ФРН.

Люди не б’ють себе в груди й не кричать про патріотизм, не валять усі свої біди на носіїв мови могутньої німецької держави. А українську мову не було представлено навіть на престижній Міжнародній лінгвістичній виставці. Хто ж знову винен?!

Щодо українського кінематографу, то він давно тією чи тією мірою присутній на Берлінському МКФ і Лейпцизькому документальному. Торік на новому фестивалі країн Центральної та Східної Європи у Вісбадені пройшли світові прем’єри фільмів «Джальма» А.Курдюма, «Другорядні люди» К.Муратової, забороненого свого часу «Прометея» Івана Кавалерідзе. Багато зусиль для пропаганди українського кіномистецтва доклав німецький кінокритик д-р Х.І.Шлегель. Прокату українських фільмів на державному рівні в Німеччині немає (за поодинокими винятками, під час Днів України у ФРН). Тим часом у німецькому містечку неподалік Вісбадена колишній севастополець на повну котушку «крутить» українські фільми й має на цьому прибутки.

Організувати у ФРН український культурний інститут — не просто, але дуже важливо. В багатьох німців Україна асоціюється з поняттями «Чорнобиль», «Динамо», «Кличко», «а, це десь біля Росії»... Тим часом у 20—30-ті роки ХХ ст. у Берліні навчалися, влаштовували виставки, показували фільми О.Архипенко й О.Довженко, син полтавчанки В. Татлін і К.Малєвич, який називав себе українцем... Нішу незнання української історії, пріоритетів, культури тим часом намагаються заповнити деякі агресивні некомпетентні представники української діаспори, які зловтішаються з приводу авторитету кінематографіста Довженка в Німеччині (він агент КДБ!), «не нашої» музики Березовського і Бортнянського, виконуваної хором «Київ» тощо. Звісно, є серед української діаспори достойні люди, котрі скромно роблять свою справу. Філолог-славіст Анна Галя Горбач власним коштом заснувала видавництво й видає класичну та сучасну українську літературу з двомовним перекладом. Ортопед Маркович, що зібрав унікальну колекцію картин Івана Труша, видав за власні гроші німецькою мовою каталог його творів й ін. У Берліні до культурних інститутів Польщі й Угорщини, відкритих свого часу за підтримки Радянського Союзу, приєдналися Словаччина й Румунія. Українського культурного центру, що вів би планомірну роботу з пропаганди нашого інтелектуального потенціалу, формував би гідний імідж у Європі, захищав би інтереси діячів нашої культури, поки що немає. В інтересах України закласти свою цеглинку в підмурівок спільного дому духовних цінностей Європи.