Володимир Смотритель: "Хай би чули українську — мелодійну, плавну, справжню"

Без перебільшення, він - особлива постать на українському театральному кону. Володимир Смотритель, про що частенько нагадують критики, людина-театр, автор монотеатру "Кут" (Хмельницький), там він є керівником і актором. Цей театр народився 1992 року, а 1993-го перший сезон відкрився моновиставою "Прокляті роки" за творами українських поетів.

Перше враження від тієї моновистави Володимира Смотрителя пам'ятаю як зараз. Темний причаєний зал, і хлопець - сам-один на сцені - поміж тьмяними ліхтарями й дротами, наче на голому табірному плацу під прицілом всевидющих вишок, і голос його - то ніжний і тихий, то пристрасний і палкий, і руки, що оберігають від чорної мертвоти тендітний пломінчик свічки чи рвуть гітарні струни… І пісні, що рвуть не тишу, а душі тих, хто в залі. І ти сидиш онімілий, і віднімаються руки-ноги, і боїшся прокашлятись, аби не порушити цієї оглушливої тиші і не завадити нікому вслухатися в кожне-кожнісіньке слово.

Понад годину - наче в іншому вимірі, іншому світі, і вже згодом, коли приходиш до нормального світовідчуття в нормально освітленому залі, ловиш себе на ненормальному бажанні голосно гукнути: де ви, люди з черг, базарів, вулиць, кабінетів? Хоч на мить зазирніть сюди, почуйте це слово, цю пісню - і вони вже не відпустять вас від себе!..

Це було 25 років тому. На початку 1990-х Володимир Смотритель, майстер художнього слова (так у штатному розкладі обласної філармонії називалася його посада), створив монодраму "Прокляті роки".

За віршами репресованих поетів О.Ольжича, Ю.Клена, Є.Плужника, В.Стуса, Т.Мельничука, які самі по собі були відкриттям для більшості глядачів - бо ж їх тоді не те що в школі не вивчали як українських класиків, а й прізвища замовчували, як крамольників і ворогів радянської влади.

А тут нарешті вони зазвучали на повний голос - наче вітер з мітингів, що розгойдували тоді країну, ввірвався до тихої театральної зали і могутнім потоком довго стримуваної пристрасті-любові до України і ненависті до тих, хто уярмлював її і виймав з неї душу, пропік і сцену, і серця.

Хто б міг подумати, що й сьогодні вистава буде настільки актуальною? У державі Україна, досі знеукраїненій і знетямленій: хто вона й що вона в світі, і якою їй бути, щоби цей світ вирізняв її і сприймав як рівну?!

Тому й не дивно, що наша розмова з народним артистом України Володимиром Смотрителем почалася зі спогаду про "Прокляті роки".

- Інсценізація за творами репресованих поетів не лише по-справжньому відкрила для хмельничан талановитого митця і режисера Смотрителя, а й стала першою виставою у репертуарній афіші монотеатру "Кут". Пам'ятаю, як ви в ті часи оббивали пороги чиновницьких кабінетів, висиджували в начальницьких приймальнях - аби створити театр одного актора. Коли 24 серпня
1993 року він відкрив свій перший сезон - це здавалося дивом.

- Для мене це було здійсненням мрії, яка, власне, й занесла мене до Хмельницького. Бо родом я з Черкащини, з Городища, після закінчення 1978 року факультету драми і кіно Київського театрального інституту Імені Карпенка-Карого вісім років служив у столичному Театрі юного глядача. І з кожним роком наростало розуміння, що театр повністю в "системі", як і актори в ньому.

Такі, знаєте, гаєчки і гвинтики єдиного механізму. Це знеособлювало і пригнічувало. Вже тоді в мене з'явилася ідея створити театр одного актора.

З нею я потрапив до Чернівецької обласної філармонії, із часом став там керівником експериментально-драматичного ансамблю: ми створювали такі, знаєте, дуже патріотичні радянські моновистави, об'їздили з ними весь Союз.

Брали участь у всесоюзному фестивалі театрів одного актора в Пермі. На цей же фестиваль колега зі Львова привезла виставу, першою частиною якої була російська поезія, а другою - українська, але в перекладі російською мовою.

І от після вистави вривається за лаштунки якийсь чоловік: "Благодарю вас! Я приехал из Вологды специально, чтобы услышать украинский язык. Все говорят, что он непонятен. А я все понял!"

Мене наче струмом пронизало: що ж ми за народ такий, що свого цураємося? Навіщо, справді, був цей переклад? Хай би чули українську - мелодійну, плавну, справжню! Росіяни ж нічого не перекладали: валять російською - хто хоче, зрозуміє. Я тоді збагнув, що саме так і треба. Бо вийшов на сцену один пермський артист і Єсеніна почав читати… Як він читав!.. Співав! Виспівував! Упивався кожним словом! І я раптом усвідомив, відчув, що цю музику, ритміку рідного слова жодною іншою мовою не перекладеш. І заприсягся собі: віднині зі сцени - тільки українською.

Гастрольні дороги й привели 1988-го нашу групу до Хмельницького. А тут уже все вирувало - мітинги, відзначення історичних дат, навіть не круглих, а тих, що повертали історичну пам'ять, викликали в нас, українців, гордість… Нашу ідею монотеатру керівництво обласної філармонії сприйняло на "ура", пообіцяло всебічну підтримку. Інша річ, що дорога до реалізації мрії виявилася довгою і складною. Але то був час такого натхнення, такого ентузіазму!.. Аж розпирало від того, що можливо все!

- Я пам'ятаю ті часи. Тоді в Хмельницькому, з одного боку, розростався гігантський базар, а з іншого - народжувалися художній музей, органний зал, камерний оркестр, монотеатр. Ми тоді мріяли про місто, - як казав у гайдаївській комедії кербуд Бунша, - високої культури і побуту.

Та наразі можна констатувати: базар переміг. Точніше, заполонив собою Хмельницький. Хоч усі тодішні культурні прориви також уперто обстоюють своє місце під сонцем. Але одна річ великі заклади чи колективи, інша - театр одного актора.

Признаюся: завжди, коли проходжу повз, так би мовити, маленький культурний анклав вашого театру і бачу, як звідусіль наступають на нього нові й нові торгові точки й центри, то мені тривожно стискається серце: як виживаєте ви в цьому агресивному оточенні?

- Працею. У репертуарі театру - тринадцять вистав. Комусь ця цифра здасться малою, але в нас же - театр одного актора. Треба знайти п'єсу чи зробити інсценізацію літературного твору або творів, поставити і - грати.

- Але нині репертуар - ахіллесова п'ята для будь-якого драматичного театру. А в монотеатрі, мабуть, це ще більша проблема?

- Ще й яка! Хоч я переконуюся, що таки немає поганого, яке б на добре не вийшло. Обмежений вибір змушує пильніше дивитися довкола. І тоді в репертуарі з'являються твори місцевих авторів. Місцеве походження зовсім не свідчить про нижчий рівень драматургії. Це дуже зрілі твори.

- Пригадую першу вашу спробу такого співробітництва - монодраму "Поет і кат". Ця п'єса хмельницького письменника і поета Броніслава Грищука, без сумніву, глибокий філософський твір і, я б сказала, благодатний для сценічного втілення. Хоч, якщо відверто, коли я його читала, то й уявити не могла, як цим небагатолюдним сюжетом можна заповнити весь сценічний простір, зробити кожного персонажа таким живим, таким завершеним, так точно вставленим у контекст вистави. Чесно кажучи, ваша акторська багатогранність у цій виставі вражає. Як і процес перетворення добротної літературної основи на складну багатовимірність драматургічного твору. Дивовижне було враження - наче відкрилося третє око й знайомі речі постали зовсім по-новому.

- Це результат спільної роботи з авторами. У них же своє бачення твору, в мене - своє. Але ж не лише політика - мистецтво компромісів, а й мистецтво теж. Коли ми з Богданом і Ярославом Мельничуками (це рідні брати, теж подоляни, - Богдан живе в Тернополі, а Ярослав - у Вінниці) ставили їхню історичну драму "Мазепа" - ой які іскри між нами кресали! І ми щось викреслювали, щось дописували, щось змінювали ще довго після прем'єри… Результат, судячи з глядацького інтересу, дуже навіть вдався. Що, власне, закономірно: в нашій драматургії справжньої української історії, її видатних постатей майже немає. Тим паче, в такому не пафосному, не героїчному, а людському вимірі.

- Біографія монотеатру "Кут" солідна. Вас теж звання не обминають - народних артистів України в нашому місті, якщо не помиляюся, всього лише двоє. Отже, доля до вас прихильна?

- От наче таке просте запитання, а так складно на нього відповісти. Бо якщо в Хмельницькому вже понад двадцять років існує єдиний не лише в Україні, а й у Європі стаціонарний театр одного актора, то це вже удача, правда ж?

А з іншого боку цей факт, що вже сам по собі мав би бути предметом гордості для міста, насправді часто нічого не означає. Ти чомусь весь час повинен доводити комусь свою потрібність. Я маю на увазі не глядачів, а чиновників.

Ми маємо безліч перемог, у тому числі й найвищі нагороди, на українських і міжнародних конкурсах і фестивалях - не лише в Україні, а й у багатьох країнах світу.

Це ж і для міста слава, популярність. Не тільки ж базаром має бути відомий Хмельницький. Але нерідко чиновники ставлять театр у ряд з іншими комунальними підприємствами і вважають, що його успішність вимірюється суто фінансовими прибутками. А якщо він частково дотується з міського бюджету, то, мовляв, про які успіхи може йтися?!

- Тобто театру не вдається бути економічно самодостатнім?

- На жаль, ні. З 2007 року місто давало нам 100 тисяч гривень на рік, половина з яких поверталася в бюджет у вигляді податків. У штатному розкладі спершу було 11 працівників. Та мізерні зарплати, складні умови праці (кілька зим ми були без тепла і води) кілька років тому змусили звільнитися навіть найбільших патріотів "Кута", і я залишився сам. Здійснилася мрія одного чиновника, який казав: "Нащо тобі штат? Ти ж там маєш бути один. Це ж театр одного актора".

- Як один? Навіть сторожа не було?

- Так я ж тут Смотритель.

- Але ж у вас театр! Це ж декорації, костюмерний цех, музика, світло, звук, продаж квитків, зрештою. Як ви один можете бути за всіх?!

- Молюся за тих друзів, знайомих, депутатів, просто добрих людей, які підтримують театр. Радію, що життя в смужечку: лихі часи рано чи пізно минають.

Завдяки прозорій діяльності театру таки знаходжу порозуміння з владою. Про старе не буду згадувати - не до того: безліч планів, купа справ, та й фінансовий стан театру дозволив повернути більшість його самовідданих працівників: нас уже семеро.

Влада в місті вже нова, і поки що я відчуваю підтримку: разом працюємо над проектом "Молода еліта міста".

Власне, без небайдужих людей ми не змогли б не тільки стабільно працювати, а й щороку проводити всеукраїнський фестиваль мономистецтв "Розкуття", де виступають драматичні актори з моновиставами, співаки, музиканти, поети, публіцисти, гумористи - найкращі у своїх жанрах в Україні.

- А ще про що мрієте?

- Може, це й смішно, але мрію про те саме, що й колись перед відкриттям "Кута": щоб був монотеатр у Хмельницькому. Річ не в тому ж, щоби кілька людей у цьому місті мали роботу. Суть цієї роботи - через людину на сцені повернути кожну людину в залі до себе, змусити задуматися, хто вона в цьому світі й навіщо.

З досьє

Володимир Смотритель народився 13 січня 1953 року в Городищі Черкаської області. Його мама - бухгалтер, а тато - зварювальник. Але обоє захоплювалися творчістю. Від них він і перейняв любов до мистецтва. Ще десятирічним хлопчиком власноруч збудував свою першу сцену. 1978-го вступив до Київського театрального, якийсь час працював у столичному Театрі юного глядача. 1987-го очолив експериментальний драматичний ансамбль у Чернівцях. 1992-го у Хмельницькому створив монотеатр "Кут". Серед його вистав - "Прокляті роки" (1993), "Сало в шоколаді" (1994), "Я клоун" (1995), "Поет і кат" (1997), "Магія душі" (2000), "Ін'єкція щастя" (2002) та інші.