ВІТЧИЗНЯНЕ КІНО ТРАВНЯ

Нарешті здається, що повіяло весною не тільки календарною, а й кінематографічною. Столичний Будинок кіно замайорів анонсами прем’єр вітчизняних фільмів, а не тільки закордонних-посольських «гуманітарних» показів, якими ще недавно лише й рятувалися місцеві кіномани. Як «ніжками Буша» — зубожіле населення. (Спасибі доброзичливцям, тим і іншим!) Щоправда, «вал прем’єр» поки що не став валом удач. Та чогось іншого годі й чекати від перших кроків дебютантів або метрів, які відсиділи свій талант у творчій бездіяльності?

Таємниця Каїра

Волею долі над українським кіно в травні витала така собі тінь телевізійної парадоксальності. На малому екрані «Інтеру» розпочався показ мильної опери «Під дахами великого міста» у виконанні відомого режисера «великого кіно» В’ячеслава Криштофовича. А на найбільшому екрані столичного Будинку кіно показували нові картини, які мають виключно телевізійну перспективу. Відомо, що ТБ, як Голлівуд, майже неминуче робить простішим справжнє кіно, звідки черпає кадри. Вже в перших пробах «Дахів» на зуб я відчув виразний присмак миючого засобу і зрозумів, що серіал не додивлятимуся. Однак наперед знаю, що в майстра все там «відмиється» блискуче. Відповідно до жанру. Від точної та ємної назви, яка контамінує титули одночасно двох класичних фільмів (Р.Клера та Ч.Чапліна), до сюжетних перипетій, які відсилають до чудових колишніх робіт цього самого постановника («Дрібниці життя» і « Ребро Адама» ). І видатні актори, переконаний, блищатимуть тут, як нові. Фірма віників не в’яже, а якщо й в’яже, то по-фірменськи. Тому, прилаштовуючись до органіки поміченого парадоксу, зупинюсь я краще на показах, що явно призначені для кінескопа, але опинилися на кінострічці.

«Прощання з Каїром» Олега Бійми розповідає про три жіночі долі, які фатально переплелися немов у споконвічній опозиції любові та смерті. Розв’язка кривава: коханка одного бізнесмена за принципом «тож не дістанешся ти нікому!» вбиває його, довідавшись, що він хоче піти до дружини іншого бізнесмена, причому саме того, якого «коханка» видала на муки рекетирам і якому зрадила та сама «дружина» із тим самим «другим бізнесменом». Несамовита ідея стрічки легкодоступна: пристрасті правлять світом. Фільм, думаю, знайде свого глядача. Такого самого, як і він сам: простого, дуже простого глядача. Та ось при чому тут Каїр, він нізащо не здогадається. Хтось вирішить: тому, що саме в закордонному потязі сталася фатальна зрада. Однак, погодьтеся, адюльтер доступний громадянину й у Крижополі. Розгадка, думаю, лежить зовсім в іншій площині. Нескінченно довгі, смачно зняті кадри незаперечно свідчать: знімальна група не без задоволення натурально-таки відвідала єгипетські пленери. Хоча бюджетні можливості, якщо вірити авторам, тягли швидше на натуру крижопільську. Хоча це мало мікроскопічне значення для сюжету. Читач, Каїре мого серця, ти зрозумів, у чому секрет?

Чінгіскіч

Режисер В.Савельєв у рекордно короткі терміни екранізував на відео п’єсу «Таємниця Чінгісхана», написану народним поетом Казахстану Мухтаром Шахановим. Сценарій написав наш майстер художнього слова Іван Драч, а роль згаданого хана виконав Богдан Ступка, народність і міжнародність якого зайве обговорювати. Перед сеансом автори сказали чимало високих слів про орієнтацію картини на духовність, гуманістичні цінності, філософську діалогічність і масштабність саме думки, а не зовнішньої дії. Дивимося, слухаємо.

…1227 рік, остання ніч умираючого Чінгісхана. Тиран намагається обіцянками та погрозами змусити полонену отрарську знахарку Акерке (Поліна Лазова), щоб та надала йому меддопомогу. Та патріотична жінка не бажає рятувати життя поневолювача свого народу й суворо викриває сваволю його кривавої влади. Як і обіцяно, чого тут немає, того таки немає — зовнішньої масштабності того, що відбувається. Все двогодинне дійство замкнене в одній незмінюваній декорації — полотняному шатрі хана. Крізь вхід видно відверту мальовану степову перспективу. Ще періодично виникає картина бутафорського «космосу», що немов задає масштаб мислення авторів. На жаль, не видно і не чути у фільмі обіцяного філософізму разом з духовністю та діалогом сутностей. Тобто цього добра тут, звичайно, повно, але натуральності в ньому не більше, ніж космічності в мальованій галактиці. Автори чомусь вирішили, що говорити «щось таке філософічне» означає філософствувати. Та й лексично бляклі, тавтологічні за змістом, декларативні за інтонацією репліки персонажів діалогу зовсім не створюють такого враження. Горда полонянка монотонно й красномовно таврує жорстокого правителя, а той без варіацій дме у свою диктаторську дуду. Комунікативним контактом, тобто діалогом, не пахне.

Та й за межами слів фільм візуальністю не радує. Форсована, суто сценічна умовність поведінки усіх без винятку персонажів ніби зумисне акцентована достатньою присутністю у кадрі справжніх тварин (коня, змії, птахів), які, зрозуміло, рішуче натуральні. Скажімо, шановний Богдан Сильвестрович, перевтілюючись на Чінгісхана, видає утробні гласи, напружує обличчя до гаданих расових змін у ньому, п’є кров із живого коня і по-різному клопочеться про враження татаро-монгола. А справжній кінь при цьому стоїть собі тихенько віддалік, і високошановний Костянтин Сергійович, якби він був серед глядачів, впевнений, саме другого похвалив би за переконливість образу.

Що й казати, нелегку місію взяв на себе В.Савельєв: оперативно висловитися на вічну тему про логіку та етику тиранічної влади. Необачно взяв. Актуальні політичні асоціації вимагали свіжих рішень. А достаток відповідної кінокласики (особливо досвід фільмів О.Сокурова фактично на ту саму тему) склали дуже невигідне тло для порівнянь і неймовірно високо піднесли оцінну планку глядача. Виявилося, оригінального послання «із приводу» режисер із колегами споконвічно не мав. Як і авторського бачення конкретних постановочних рішень. Інакше навіщо ж йому знадобилося буквально цитувати чуже — і великого «Івана Грозного» (у сцені удаваної смерті хана та ін.), і зовсім не великого «Калігулу» ( сцена «показового» заклання ханом воїна).

Єдине, у чому повезло «Чінгісхану», — сам фільм і ореол різноманітних кінопроблем, які стоять за ним і за пошестю «історичного кіно», що намітилася в нас, стали предметом найдокладнішого експертного аналізу в рамках проекту «Українські альтернативи», реалізованого за підтримки НСКУ, Міністерства культури та мистецтв України і Міжнародного фонду «Відродження». Матеріали будуть опубліковані в спеціальному збірнику.

«Всі ми трохи коні»

«Кращі з наших фільмів інколи просто потворні, тому що в них занадто сильна натужна й штучна свідомість. Як часто — ви зі мною погодитеся — кінохроніка буває найприємнішою частиною вечора перед екраном... За кілька секунд ми отримуємо таке сильне враження, що нам здається, ніби перед нами твори мистецтва. Про художній фільм цього не скажеш». Ні, ці слова не про нинішнє українське кіно. Такою була думка одного з основоположників світової кінотеорії Луї Деллюка 1920 року про французький екран. А звучить актуально, чи не правда? От і наше травневе кіно, на мій погляд, тому підтвердження.

Струменем свіжого повітря в курних декораціях сприймалася скромна відеострічка «KATHARSIS. Очищення» Георгія та Олександра Давиденків. Начебто б заїжджена колія, що веде до чорнобильської зони, але новий поворот — самодостатнє життя фауни в радіоактивному середовищі. На відміну від «зони Чінгісхана», тут люди і тварини не конкурують у кадрі, а їх спільна доля сповнена справжнім, а не декларативним трагізмом. По-перше, ми наочно переконаємося, що «зона» Полісся просто переповнена рибами, птахами, ховрашками, кабанами, лосями та іншою живністю. Досить багато тут старих-самоселів і вчених-радіобіологів. А в останні кілька років тут оселився і (радіо)активно розмножується... табун диких коней Пржевальського. По-друге, звісно ж, ми розуміємо, що перспективи в такої сліпої стихії життя навряд чи надто оптимістичні.

Фільм побудований на контрапункті кадрів життєрадісної «натури» з епізодами ностальгічної археології Чорнобиля — неспішними проходами, проїздами та обльотами просторів, які ще зберігають сліди загиблої цивілізації. І в життєрадісному, і в сумному ключі відмінно спрацювала камера операторів А.Бєлікова, Г.Давиденка й А.Солопая. До того ж екранним враженням неминуче підігрують і суб’єктивні асоціації глядачів, які живуть неподалік від «зони»: зрештою всі ми — такі піддослідні конячки в експерименті, поставленому над нами долею. «Очищення» не позбавлено недоліків. Зокрема, здався надлишковим дикторський коментар, а в ньому — цитати з Біблії. Проте гріх дорікати свіжій квітці за коротке стебло. Особливо наприкінці травня.