ВІРТУАЛЬНА МЕЛЬПОМЕНА

Якби іноземний турист вирішив скласти попереднє уявлення про театральне життя України, прогулявшись віртуальними володіннями вітчизняної Мельпомени — тобто сайтами, картина б вийшла досить дивна. По-перше, у нього склалося б враження, що живуть і процвітають у нашій країні здебільшого камерні театри, тоді як шановані академічні колективи або відійшли від справ, або збавили швидкість. Справді, український віртуальний театральний простір переповнений інформацією про студійний рух, камерні театри, аматорські центри театрального мистецтва, навіть про спроби реанімувати сучасну українську драматургію, одне слово — про всілякі новаторські експерименти, та навряд чи про театральну класику.

Мабуть, для багатьох відомих українських театрів усе ще триває епоха друкарської машинки й ніяк не може розпочатися ера комп’ютерних технологій. А якщо вони й створюють сайти, то з проблемним доступом, афішею без прив’язки до конкретних дат, загальними міркуваннями на тему «життя коротке, мистецтво вічне» і, звичайно, без зазначення цін на квитки й можливості їх замовити. Такі сайти зазвичай не мають жодної прикладної мети, вони створені не для глядачів, а для задоволення театрального самолюбства. З них глядач почерпне вкрай мало конкретної інформації, зате прочитає чимало пишних фраз — швидше за все, він довідається, що такий-то театр усе ще існує і рік чи два тому в його репертуарі були один чи два ударних спектаклі, яких, можливо, вже не ставлять. Особисто я готова пустити сльозу розчулення, спостерігаючи на сайті, датованому 2002-м роком, афішу за 1999-й, але навряд чи глядачі зроблять те ж саме. Швидше за все, вони відпустять на адресу цього театру парочку міцних слівець і по-своєму матимуть рацію. Афіша за 1999-й у 2002 році годиться хіба що для музею.

Загалом, прогулявшись сайтами українських театрів, я виявила невтішну картину. З усіх відвіданих мною сайтів (відразу роблю застереження, що деякі з них я могла й пропустити) тільки сайт кафе-театру «Колесо» містив можливість замовлення квитків. Щоправда, мою радість із цього приводу злегка підпсувало наступне повідомлення на екрані, що сайт «Колеса» усе ще перебуває на реконструкції. Не все відразу, втішила я себе. Ложку не завжди дають разом із медом.

Втім, що стосується решти, інтернетна сторінка «Колеса» на диво повна й інформативна: замість звичайного для вітчизняних театральних сайтів скупого переліку акторів (тільки прізвища з ініціалами, зрідка — фотографії), на ній можна знайти їх стислі біографії, та й афіша не дворічної давності, а відносно свіжа. Одне слово, усіх пристойностей дотримано, крім однієї — сайт усе ще перебуває на реконструкції.

Трапляються й інші випадки. Ось, приміром, web-сторінка Театру на Подолі. Похвалити її, попри всю повагу до цього театру, не можна. Сповідуючи великий принцип «життя коротке, мистецтво вічне», творці сайту зовсім забули про прагматичні потреби глядача. Замість афіші з датами й цінами на квитки перед нами список досягнень театру. Спектаклі перераховуються і резюмуються, але зовсім незрозуміло, що йде та коли, і вже тим паче не можна замовити квитки. Історії багато, сучасності мало, приємний дизайн, але жодної прагматичної спрямованості. Напрошується запитання: для чого театри створюють свої сайти? Відповідь виходить невесела: здебільшого йдучи за модою й не зовсім розуміючи, куди цей маршрут приведе.

Якщо вважати сайт візитною карткою театру, то на сьогодні маємо справу з візиткою наполовину — із зазначенням прізвища, імені та службового становища, але без телефону й адреси, тобто без прикладної її частини. Таким чином, сайти скидаються на парад заставок і логотипів. Помилуєшся оформленням сайту, почитаєш про театр та його колишні перемоги, порозмірковуєш на тему безсмертя мистецтва й тлінних людських потреб, але в театр цей так і не підеш. Адже сайт тебе нікуди не кличе й нічого не рекламує, він сам по собі, а глядач сам по собі. «Подите прочь, какое дело поэту мирному до вас!»

Якщо серед сайтів київських театрів пальму першості я б віддала «Колесу», то за межами «матері міст українських» найприємніше враження справляє сторінка дніпропетровського Молодіжного театру-студії «Верим». По-перше, тішить чимала кількість рубрик: тут і «новинки сезону», і «співпраця», і «гостьова», а не просто стандартна рубрикація більшості українських театральних сайтів, яка складається з трьох позицій: «історія», «спектаклі», «актори». Web-сторінка «Верим» націлена на зворотний зв’язок і, крім приємного дизайну, може похвалитися ще й великою фотогалереєю (по 3—4 фотографії на один спектакль). І це при тому, що більшість вітчизняних театральних сайтів узагалі жодних фотографій не містять. А навіщо? Глядачі обійдуться. Прийдуть на спектакль, там усе й побачать...

Усі або майже всі сайти українських театрів мають рубрику «Історія», де з великим або меншим успіхом розповідають, «как молоды мы были, как чисто мы любили». Та лише на сайті Миколаївського російського драматичного театру ця історія проілюстрована: поруч із сучасним виглядом театру розміщено фотографію понад вікової давнини — будинок театру ще тих часів, коли він був популярним у місті готелем під назвою «Золотий якір». Це ілюстративне зіставлення варте десятка слізливих або скупо-подійових фраз, тим паче що про перетворення готелю на театр розповідається без тіні ніяковості, жваво й дотепно. Однак, очевидно, над текстами для сайтів інші театри трудяться мало, сповідуючи принцип: був би дизайн, решта додасться.

Є в українському віртуальному театральному просторі й сайти, які претендують на роль оглядачів. Це «Вертеп» (www. virtep. org), створений за підтримки фонду «Вiдродження», і «Сага: театр» — дітище Центру сучасного мистецтва «Дах» (www.dax.com.ua). У кожного з них є свої вади при безперечних досягненнях. «Сага: театр» — сайт молодіжний, із яскраво вираженим авангардно-провокаційним забарвленням, із великими планами й цікавою рубрикацією: «театральна площа», «театральна енциклопедія», «проекти» тощо. Хоча деякі неординарні ідеї творців сайту (приміром, «ярмарок-ринг творчих особистостей») виродилися в балаканину доморослих геніїв, у цілому «Сага: театр» справляє враження генератора ідей.

«Вертеп» суворіший і класичний. Жодної провокації, жодного стьобу, стрункі ряди інформації, привабливі рубрики, є навіть «бібліотека». До речі, ця бібліотека здалася мені найбільшим досягненням сайту: справді, де ще можна прочитати сучасні українські п’єси, переклади й театрознавчі опуси? «Вертеп» претендує на роль інтернет-оглядача сучасної української драматургії, і поки що його претензії виправдані. Подивимося, наскільки своєчасно поповнюватиметься бібліотека сайту.

Звичайно, убога фінансова база перешкоджає українським театрам не тільки обновляти свої сайти, а й взагалі мати їх. Наявні гроші йдуть насамперед на ліквідацію заборгованості з акторських зарплат. Та, на жаль, web-сторінки — не розкіш, а засіб пересування. Саме вони залучають у театр матеріально забезпеченого глядача, здатного потратитися на дорогі квитки. Саме вони інформують про стан сучасного українського театру потенційних спонсорів та інвесторів. Доводиться визнати: сайти стають візитною карткою українських театрів. І не варто тішити себе тим, що в таку візитку мало хто заглядає. Зацікавлених стає дедалі більше.