ВИГРАЮТЬ ТРАДИЦІЇ

Осінь — традиційний час весіль. Природа завершує свій річний кругообіг, готуючись до відпочинку, вивільняючи людині час для роботи в сім’ї, у сфері культури. У театрі осінь — час прем’єр; глядачі, які відійшли за літо від театрального життя, повертаються до нього знову в надії отримати свіжі враження. Коли відкривається завіса, коли дія ще не почалася, але зі сцени в зал уже тече зоровий, звуковий, емоційний потік, — саме ці миті надзвичайно важливі, саме вони багато в чому є визначальними. Кожний театр прагне розпочати новий сезон прем’єрою — це театральна традиція.

Харківський академічний український театр ім.Шевченка на початку сезону 2001/2002 року показав новий спектакль «Кохання в стилі бароко» за п’єсою драматурга Ярослава Стельмаха, котрий нещодавно пішов від нас. Яскрава, весела комедія про непокірливого гуляку Графа та його наречену Оляну, що на очах перетворюється з ніжної інститутки на рішучу молоду особу, написана в кращих традиціях українського театру. Фабула п’єси характерна для комедії, в якій йдеться про становище.

Спектакль театру ім. Шевченка вийшов яскравим, насиченим зовнішньою і внутрішньою динамікою і дуже легким (режисер-постановник Н.Яремків, художник Т.Медвідь, композитор Г.Фролов). Він розрахований насамперед на сприйняття глядача, котрий приходить ввечері в театр відпочити, у залі постійно чуються сміх, оплески. Попадання в глядацьку природу сприйняття завжди було окремою театральною проблемою й особливим режисерським умінням: це і вірна розстановка просторово-часових акцентів, і дозування музики, і виразна організація дії, що відбувається на сцені. У цьому плані спектакль абсолютно вибудовано, тим більше прикрими видалися деякі недогляди. Насамперед це стосується сценічної мови, яка звучала у багатьох акторів досить недбало, що робило частину тексту просто незрозумілою. Важко підозрювати акторів академічного театру у відсутності культури мови, можливо, позначалося прем’єрне хвилювання, необкатаність спектаклю. У будь-якому випадку ситуація, коли глядачу доводиться вгадувати зміст сказаного на сцені, неприпустима і з точки зору поваги до глядача, і акторів — до самих себе. Друге ж — якість фонограми, дивовижна для цього театру. Музика іноді так гриміла, що не тільки забивала акторські голоси, а й просто виводила з рівноваги.

Герої спектаклю перебувають у грандіозних і водночас повітряних декораціях Тетяни Медвідь. Сценічний світ, створений художницею, спочатку холодний, необжитий, асоціюється з нежилим будинком, який залишили мешканці. Це не просто незатишне холостяцьке житло, яке чекає втручання жіночої руки, це місце, в якому немає людських душ. Саме сюди приїде прямо з Європи наївна закохана Оляна, щоб побачити коханого, образ якого виношувала в собі із самого дитинства. А він, цей ідеал мужності, виявиться людиною, у якої розкладається совість, котра змарнувала власну душу.

У цілому в спектаклі «Кохання в стилі бароко» працює злагоджений акторський ансамбль. Власне, це те, без чого немислимий театральний твір, і те, чим давно славився театр ім.Шевченка. Зовнішньо дуже приваблива, пластична пара головних героїв (актори В.Брильов і Т.Гринник), їхні вірні слуги Ярися і Степан перманентно фліртують один з одним (засл. арт. України Є.Качан і А.Гава), безпробудний п’яниця Онисим у блискучому виконанні Євгена Романенка, що вміє смішити з абсолютно серйозним виразом обличчя, — усі ці образи-маски, з одного боку, існують у рамках національної традиції, з іншого — сприймаються дуже жваво. Старим харківським театралам «Кохання в стилі бароко», безперечно, нагадає знаменитого «Шельменка-денщика» у його класичному варіанті — спектакль, на якому виросло не одне покоління і глядачів, і акторів, у тому числі і тих, хто працює в нинішній прем’єрі. Нагадає і згармонізованим акторським ансамблем, й іскрометною сценічною атмосферою, й тим особливим веселим натхненням, із яким працюють актори.

Осінь — традиційний час для весіль. Наш неспокійний сьогоднішній час також немислимий без традицій, що передаються із сім’ї в сім’ю, із покоління в покоління, створюючи тим самим каркас буття кожної нації, кожної культури. Хоч би в якому стилі говорили ми про кохання, головне те, що воно повертає людині втрачену душу, наповнює її існування сенсом і — завжди перемагає.