ВІДРОДЖЕНІ ІЛЮЗІЇ У КИЄВІ ВИЙШЛА КНИГА «ЄВРЕЙСЬКІ КІНЕМАТОГРАФІСТИ В УКРАЇНІ. 1910—1945 РР.»

На обкладинці цієї книги (видавництво «Дух і літера», 2004) — два імені: Юрій Морозов і Тетяна Дерев’янко. Уявляю, як раділа б Дерев’янко цій події, яке свято влаштувала б. На жаль, не дожила. Засновник і незмінний керівник Музею кіностудії імені Олександра Довженка пішла з життя три роки тому. Морозов закінчував книгу один. Хоча аж ніяк не самотужки — разом із ним трудилися кілька людей, котрі і дозволили відбутися цьому неабиякому виданню.

Основу книги становлять матеріали виставки, назва якої і дала ім’я книзі — «Єврейські кінематографісти. 1910—1945». Виставка проводилася в Києві у вересні 1991 року і була присвячена 50-річчю трагедії Бабиного Яру. Були показані і 13 фільмів, в основу яких покладений матеріал єврейського життя. Небагато, коли врахувати, що подібних картин значно більше. Їх, однак, спіткала доля багатьох фільмів тієї епохи — зникли в кромішній пітьмі забуття. Є така моторошна цифра — більш як 80% стрічок так званого німого кіно не збереглися.

Ну і, як підкреслюють автори, більш як сорок років у СРСР єврейська тема в кіно була табуйована, перебувала під забороною. «Нові ігрові фільми не знімалися, а створені раніше просто замовчувалися. Природно, що жодних кінознавчих досліджень цієї теми в той час не було і бути не могло». Як казав один дуже історичний діяч, немає людини (нації, національної культури...) — немає і проблеми. Хоча, як відомо, євреї завжди активно працювали в радянському кіно, однак торкатися проблем свого народу їм не дозволялося. Це, до речі, не могло не спричинити дуже тяжких трансформацій, які українцям непотрібно пояснювати. Адже нам теж забороняли, іноді просто тотально, звертатися до власної історії, а нерідко навіть згадувати про те, хто ти такий є за своєю етнокультурною генетикою. Чи не звідси особливе співчуття до доль євреїв, котре простежуєш у громадянській поведінці багатьох українських інтелектуалів?

Отже, все починалося з виставки (вона побувала в кількох країнах, разом із ретроспективою фільмів). Саме досвід її організації спонукав авторів зробити книгу, основу якої становлять документи минулої кіноепохи. Її потрібно не тільки читати, а й розглядати: афіші, плакати, фотографії і навіть фрагменти монтажних листів, сценаріїв і редакторських висновків. Причому творці дизайну книги, П.Фішель і А.Ходченко, максимально зберігають фактуру документів історії — колір, композицію, додаючи власне оформлення — віньєтки, приміром, витримані в стилі тих років. У результаті досягається цікавий ефект: ми це кіно ніби бачимо, ми потрапляємо в його ауру, світло і колір. Ми навіть бачимо давно висохлі чорнильні правки в текстах, і виходить здорово. Немов сидиш в архіві і ковтаєш пил часів, пил, від якого чхало багато людей, але без якого не зрозуміти, що там, під тим, що здається могильною плитою, котра накрила багато кого і багато чого.

А ще це розлапковує зміст заявленого авторами образу єврейської Атлантиди, котра безповоротно зникла під водами історії. Суто словесним цей образ бути не може. Книга і працює як колаж, у якому багато речей проблискують, нехай навіть мимохідь. Так, звісно, це лише частина того, чого вже не повернеш. Хоча як знати — людська фантазія безмежна, і ХХ століття нагромадило силу-силенну засобів відновлення пам’яті. Зокрема сюрреалістичні прийоми автоматичного письма. Ти просто пишеш, просто викидаєш на папір те, що неясною, непрочитаною тінню сидить у тобі. І дивись, раптом промальовується чимось осмисленим.

Період 1910—1917 років представляється окремо. Чудово, що є главка «Кінопрокатники». От уже хто заслуговує, щоб їх легалізували чи хоча б назвали поіменно. Без прокату кінематограф залишився б кабінетним експериментом. Цікаво, що населення єврейської Атлантиди (або ж горезвісної «межі осілості»), що розташовувалася на території сьогоднішніх України, Польщі, Білорусі та прибалтійських держав, становило п’ять із половиною мільйонів чоловік. Їх об’єднували мова ідиш і засади юдаїзму, традиції общинного життя й особливого культурного середовища. В неї і намагалися вписатися фільми про євреїв і для євреїв. Як це сприймалося? Ось цитата з мемуарів режисера Григорія Рошаля. У дитинстві вчитель повів його в кіно. «Диво, диво! — шепотів він. — Кожній людині дається один раз сказати: сезам, відчинися! От і для мене відчинився мій сезам. Гора чудес... Хіба я міг подумати, що доживу до цього, побачу таке?» На очах учителя блищали сльози...»

П’ять із половиною мільйонів чоловік — це ринок, який потребує насичення. З’являються серйозні прокатники. Книга розповідає про одного з них — Сергія Френкеля. Саме він заснував у Києві прокатну контору, створив кінотеатр «Люкс». Потім переїхав у Москву... Чи ж Ісай Спектор, який працював в Одесі і Катеринославі (себто Дніпропетровську). Мав тонку і точну інтуїцію. Один лише приклад — саме Спектор придбав і негайно випустив у прокат фільми Данила Сахненка «Наймичка» і «Наталка Полтавка», що мали чималий успіх. Кінематограф перебував у ту пору в районі соціального і культурного низу, задовольняючи потреби найбідніших прошарків населення. Тим, кому так хотілося відчути себе людьми.

І тому фільми, зроблені на національному етнокультурному матеріалі, були так затребувані. Тож характерним є успіх картини «Л’Хаїм» («За життя», 1910). «Давно вже, — писав один із рецензентів, — лунали голоси з міст із переважним єврейським населенням із проханням дати їм картину з єврейського життя, у котрій єврейський елемент не був тільки привхідним, але щоб у цій картині все, починаючи з дійових осіб і закінчуючи постановкою, щоб усе це було єврейське. Картина «Л’Хаїм» цілком задовольняє ці вимоги». А до того ж фільм мав великий успіх і у неєвреїв. Одне з пояснень — екзотичний матеріал. Те, що завжди цікаво. Сьогоднішній прокат, на жаль, може викликати тільки зубний біль: один суцільний Голлівуд, однаковість жанрів, стилів, матеріалів, із яких шиються «костюмчики».

Жителі місць, що знаходилися «за межею осілості», мали й свої потреби в створенні національної міфології. Тому так захоплено прийняли свого часу стрічку «Життя євреїв у Палестині». Знову-таки точне спостереження рецензента початку минулого століття: фільм «приніс знедоленим «мрійникам гетто» казкову мрію, ілюзію «обітованої землі». Те, що потім знайде свій розвиток у кіно вже радянського періоду, у 20-ті роки. Українці, мабуть, не поступаються євреям у мрійливості — кожному хочеться отримати свою «обітовану», жадану.

Рецензії на фільми, до речі, виділено в окремі блоки. Багатоголосся, цілком репрезентативне. Ну а період із 1917 по 1945 рік представлений і в портретах найпомітніших кінематографістів: Михайла Капчинського, Володимира Вільнера (поставив свого часу «Беню Крика» із Юрієм Шумським у головній ролі), Абрама Роома (знаменитий режисер якийсь час працював в Україні), Григорія Рошаля, Марка Донського (у Києві зробив «Райдугу» і «Нескорені», де відтворено події, пов’язані з Бабиним Яром). Показано, розкрито деякі документи ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), завдяки якому український кінематограф потужно стартував у 20-ті роки.

До речі, книга Мороза та Дерев’янко дає привід для національної гордості українців. У 20-ті роки, тобто за часів культурної і навіть відносної політичної автономії, було зроблено чимало фільмів на єврейському матеріалі (так само як і на кримськотатарському). Це наочна ілюстрація до популярної в деяких головах тези про антисемітизм, нібито властивий українцям. Та ні ж, мені представляється, що коли самим українцям ставало легше дихати, вони робили багато для того, щоб свободу — культурну насамперед — знаходили й інші.

І ще. Перед вітчизняним кінознавством стоїть завдання в найближче десятиріччя створити наукову історію українського кіно. Перед нами приклад одного з можливих напрямів підготовчої роботи, без якого неможливий справжній академізм. Підняти на поверхню затонулі частини цілісного в минулому корабля, обмацати, а потім і осмислити те, що пішло від нас і ледь не загинуло. Непогано було б і іншим гребти до місць, де загинули, затонули команди, які в минулому вели свої судна в майбутнє. Себто до нас, пані і панове.