Віднесені вітром. Куди впали зірки українського кіно

Спочатку в Будинку кіно впала стеля. Потім до редакції надіслали листівку: «Запрошуємо на святкування Дня українського кіно. На студії імені Довженка відбудеться День відкритих дверей». Дивовижне — поруч. Двері на студію «відчиняють» раз на рік. Ніби Кродил Гена склав для них величальну руладу: «...только раз в га-а-а-ду!». Але відчиняти (двері) треба постійно. Для чиновників і інвесторів. Для меценатів і молодих режисерів. І навіть для тих кінозірок (або зовсім не зірок, а просто артистів), хто з різних причин уже навряд чи коли-небудь повернеться на прохідну, «что в люди вывела меня».

Траєкторії «польотів» українських кінозірок то стихійні, то передбачені. Одні поїхали з країни за сімейними обставинами. Інші розлучилися з професією через обставини державні (коли кіно наказало довго...). Треті залишилися. Але це окремі драми. У дуже тяжкому стані сьогодні кіноактриса Агафія Болотова, котра колоритно грала українських тітоньок у багатьох фільмах. Давно не на плаву талановитий Микола Сектименко (особливо пам’ятний у ролях есесівців). Багато просто спилися, втративши квартири, покалічивши долі собі і близьким.

Пригадали? А тепер на дозвіллі «проревізуйте» горища чи комори. І, можливо, знайдете, як я, старі підшивки «Новин кіноекрана» або колекції 10-копійчаних листівок, які колись штампувало безмірними накладами «Бюро пропаганди радянського кіномистецтва». І побачите ці обличчя. Дуже гарні обличчя. Справжні зірки. Деякі самозапалювалися: талант — єдина новина. Інших запалювали «згори»: такий був час. Тепер це все не важливо. Але очевидно: у 70—80-ті справді існувала якась цілісність українського акторського кінобратства. Не ганили (заслужено чи марно) студію Довженка за спірну «застійну» продукцію, хороших артистів тут було чимало завжди. Лише на зламі 80—90-х «усе скінчилося». Студія перетворилася на склад. Театр кіноактора — на привид (тепер будинок викупив банк). Кіно — на міраж. І актори розсіялися. Хто куди. Тут — лише неповний перелік кіноімен більш-менш відомих широкому глядачеві: Катерина Крупенникова — між Лос-Анджелесом і Москвою; Григорій Гладій — у Канаді; Анатолій Переверзєв — у Франції, у театрі «Комеді Франсез»; Галина Ковганич — в Америці; Єлизавета Дєдова — в Америці; Галина Демчук — в Америці; Михайло Ігнатов — в Америці. Про інших — окремі сюжети.

«Я кохаю вас, Ольго»

ОЛЬГА МАТЕШКО. Закінчила ВДІК. Знімалася у фільмах «Зникла експедиція», «Золота річка», «Жінки жартують усерйоз», «Побачення», «Якщо можеш, пробач», «Звинувачується весілля». Один із найпопулярніших її фільмів — «В бій ідуть тільки старики» Леоніда Бикова (роль Зої Молчанової). 1994 року виїхала до США. Працює на каналі RTVI звукорежисером.

«А ви знаєте, що я нікому не давала інтерв’ю вже 12 років — відтоді, як виїхала?» — «Не знаю. Та й не інтерв’ю в нас буде, а задушевна розмова, якщо не заперечуєте». — «Я не проти. Але одного разу мені показали в Америці якусь українську газету, в якій написали: Матешко, виїхавши до Америки, «прилаштувалася » там на ТБ... Невже люди думають, що коли тут когось «влаштовують» чи «прилаштовують», то й там таке можливе? Без фаху, без праці не вийде нічого — абсолютно».

У голосі легкий металевий відлив. Але погляд мрійливий. Якби не Сашко Ітигілов, її син, нині відомий режисер, не впевнений, що ця зустріч відбулася б узагалі. Але тут нагода. У вересні вона приїхала з Нью-Йорка до Києва. Рік тому вона навіть знімалася в Києві. Маленька роль, загалом епізодик у картині брата — режисера Анатолія Матешка. Здавалося б, мить на екрані, а помітили — і там, і тут: «Матешко повернулася?»

1973-го Леонід Биков зняв картину, котра згодом утворить кіноакторську «могучу кучку». Володимир Талашко, Вілорій Пащенко, Алім Федоринський, Сергій Іванов, Сергій Подгорний, Рустам Сагдуллаєв, Леонід Марченко, Євгенія Симонова, Ольга Матешко. Всі вони вийшли з биковської шинелі. І багато хто з них приземлилися у світ кіно виключно на биковському парашуті. Якщо можна сказати, що Матешко після «Стариків» «прокинулася знаменитою», то так і скажу: прокинулася. Красуня-смаглявка Зоя Молчанова: стримана, трохи іронічна, лукавий погляд, але їй личать гімнастерка. Коли репетирували сцену танго, вона ніяковіла, переживала: «Не вийде». Підходить Биков: «Дозвольте запросити?». І пішли в ритмах «Утомленного солнца». То був танець туги за мирним минулим, а може, і танець-прощання: ніхто не знав, що на них чекає в небі чи на землі. Пізніше вона напише про Бикова: «Ми милувалися його манерою триматися, в якій органічно поєдналися і відчуття власної гідності, і відкрита щирість».

Після «Стариків» у акторки було багато кіноробіт. Але, окрім Бикова, долю Ольги Матешко визначила ще одна людина — режисер і оператор Олександр Ітигілов, чоловік і соратник. Як оператор він зняв на початку 1970-х «Як гартувалася сталь» (режисер Микола Мащенко) — то була помітна робота, удостоєна фестивальних нагород. Потім він зайнявся кінорежисурою. У його картинах завжди поєднувалися і тонкий ліризм, і ненадривний громадянський пафос, а головне — співчуття до людини й людства: «Побачення», «Якщо можеш, пробач», «Смиренне кладовище», «Звинувачується весілля». Згас він на злеті кар’єри... Не врятували ні лікарі, ні цілителі. І, звісно, в душі акторки ця втрата стала незагойним опіком. Майже одночасно зі смертю чоловіка померло й українське кіно. Але від’їзд у США для актриси Матешко не був якоюсь заданою метою — так склалися обставини. — Пам’ятаєте точно, коли виїхали?

— Ну звісно, 22 червня... — Справді, як таку дату забути?

— Це був 1994 рік. Мене запросили супроводжувати на відпочинку під Нью-Йорком українських дітей, бути поруч із ними вихователем. Я була людиною досить відомою, і, очевидно, батьки знали, кому довіряють своїх чад. А вже згодом американці запросили мене викладати у Свято-Сергієвську академію. Спочатку на півроку — потім довше. Отець Антоній, настоятель академії, казав: «Олю, треба б продовжити вашу роботу...» І так одне за одним — вибудувався цей ланцюг моєї прихильності до Америки. Академія розміщується на Манхеттені. Росіяни дуже хотіли, щоб їхні діти не забували у США свою культуру. І я вела для них уроки драми. На жаль, отець Антоній помер і його справу не змогли підтримати інші. А він умів знаходити і кошти, і меценатів для академії. Шкода, що всього цього вже немає. На другому році мого викладання з’явилось телебачення. Тому у мене ніколи не було відчуття якоїсь відірваності від батьківщини. По-перше, ТБ: картина життя в Україні — як на долоні, тим більше що в нас у Києві є свій корпункт. По-друге, я все читаю, все дивлюся. Звісно, найцікавіше з того, що пишуть і знімають в Україні. Адже світ став більш відкритим. В Америці є друзі. Це музиканти, художники, реставратори. Тож якщо людина чогось варта і доводить цю свою вартісність роботою, вона завжди буде потрібна не лише в Америці. Я це зрозуміла, коли оформляла документи… Тому ще раз повторюю: у США неможливо «прилаштуватися», там потрібно працювати. — Ви можете сьогодні назвати Нью-Йорк своїм другим рідним містом?

— Нью-Йорк має свою чарівність. Але в тому величезному мегаполісі зі скла та бетону все одно шукаєш власну територію — теплу, домашню. — Де ви її знайшли? У якому районі?

— Це Бруклін. За американськими мірками — невеличка однокімнатна квартира. Тисяча доларів на місяць — вартість оренди. Але це вже твій особливий світ, де можна сховатися від метушні, прийняти гостей, друзів. Звісно, з часом люди змінюються. І обставини змінюються навколо них. Але, здається, я так і не «асимілювалася» з капіталізмом. Залишилася альтруїсткою. Інколи все кидаєш, мчиш до когось за першим дзвінком. Для Америки, напевно, це не зовсім звично. — Купити своє житло там не планували?

— Це просто нереально. Було б хоч півмільйона — тоді можна було б на цю тему мріяти. — Англійську мову ви опанували досконало за ці роки?

— Не дуже. Хоча мова, безперечно, потрібна. Недавно, до речі, сталося майже диво. Я була в однієї монашки. Спілкувалися, розмірковували кілька днів поспіль — і раптом сама помітила, що розмовляю англійською...— З ким із російських, українських акторів ви бачитеся в Америці?

— Міша Ігнатов, наш актор, він живе в Лос-Анджелесі. Інколи їжджу до Вікторії Федорової, дочки легендарної акторки Зої Федорової, що трагічно загинула. Вікторія сьогодні живе дуже самотньо, тема смерті матері для неї табуйована, вона про це не може і не хоче говорити. Вікторія, до речі, мені дуже допомогла з цією поїздкою в Україну.— Ви, здається, так і не взяли участі в жодній антрепризі, які зазвичай створюються за принципом «кілька відомих імен, два стільці — і гастролі для емігрантів»?

— Ні, ніколи. Я навіть від зйомок у рекламі відмовляюся. Хоча таку роботу пропонувала мені не чужа людина, а син. Можливо, я справді ідеалістка, але залишилася відданість професії, тим цінностям, які колись були в нашому справжньому кіно. — Якщо така сильна прив’язаність до професії, то чому не повернутися в Київ, де кіно сьогодні піднімає голову і тільки ваш брат, здається, знімає одночасно два серіали?

— А я повернуся. Я не відокремлена від батьківщини. Хочу бачити і своє місто, і своїх близьких.

***

За столиком у кав’ярні, де розмовляємо, Ольга не сама. Поруч — Сергій Рябцес, чоловік, який став для акторки не просто опорою на її американському ґрунті, а частиною долі. «Ти — моя Батьківщина!» — часто каже вона йому в Брукліні. «Я кохаю вас, Ольго», — його погляд напроти ретранслює оперну цитату. Сергій займався в Росії театральною режисурою. Переїхавши до Америки, став лідером досить відомої в музичному світі групи Gogol Bоrdello. Вони творять у стилі джипсі-панк-року. Сергій каже, що навіть Мадонна, почувши одну з їхніх композицій, високо оцінила. І сьогодні в команди концерти, гастролі, у Мексиці планують писати новий альбом.

З Ольгою він познайомився у Нью-Йорку на репетиції одного театрального проекту. Це була легковажна комедія драматурга Рацера, а театр називався «Блукаючі зірки», керував ним Олександр Журбін. Матешко у спектакль так і не ввійшла. Але в результаті отримала не роль, а чуйну і люблячу людину. «Нам завжди добре вдвох, нам не потрібно шукати тем для розмов. Серьожа — цілий світ. Він багато знає, багато чим цікавиться», — каже акторка. 11 вересня 2001 року — подвійно кошмарний день для акторки. Сергій перебував у машині за дві хвилини їзди від веж-близнюків. «Усе це валилося на моїх очах, — згадує він сьогодні. — Ніхто не розумів, що відбувається. Здавалося, одна мить змінює все життя. Утворилася величезна пробка. І бажання в ту мить було тільки одне: взяти Ольгу, чимшвидше сховатися у квартирі, замкнутися, відкоркувати пляшку вина — і якщо помирати, то разом». — Ольго, чого вас навчила Америка і чим засмутила?

— Навчила трудитися. А чим засмучує? Знаєте, коли Серьожа надовго їде на гастролі, то виникає якась розпачлива самотність у цьому великому, але холодному місті. Здається, що ця самотність тягне до тебе руки — і навіть торкається долонями.

Хто повернеться — долюбить

АНТОНІНА ЛЕФТІЙ. Закінчила ВДІК. Її називали музою видатного режисера Леоніда Осики. Знялася в його картинах «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Тривожний місяць вересень», «Море». Наприкінці 80-х виїхала в Австралію.

Якби на замовлення «Просвіти» вирішили зняти яскравий фільм на фольклорну тематику і серед дійових осіб значився персонаж на ймення Українська Душа, краще за Лефтій цю роль не зіграв би ніхто. У 70—80-х вона й була душею українського кіно, його неповторним образом. У фільмі «Захар Беркут» (1972 рік) могла зовсім не говорити тексту — самі її очі багато що могли б розповісти. Пізніше на «Укртелефільмі» екранізували п’єсу Старицького «Ой не ходи, Грицю»: Гриць — Іван Гаврилюк, Маруся Чурай — Антоніна Лефтій. Було зрозуміло, що час акторів для цих ролей минув. Але ситуацію врятували... очі. І Чурай (не знаю, для кого як, а для мене точно) залишиться в пам’яті саме з обличчям Лефтій.

Успішний старт актриси в українському кіно таїв велику драму. У 80-х їхній союз із Осикою розпався. Вона залишилася без «свого» режисера і без відчутних перспектив зіграти в кіно щось вартісне. Син Лефтій і Осики — Дмитро (він закінчив театральний, захищав диплом із творчості Вісконті, а сьогодні працює в бізнесі) — недавно признавався мені, що мати як могла намагалася врятувати сім’ю, проте хвороба багатьох кінематографістів — алкоголізм — виявилася сильнішою за її зусилля.

Потім вона зустріла іншу людину (він працював у системі «Аерофлоту»). І в чорнобильський рік у них народився син. А 1988-го вони вилетіли в Австралію — подалі від Чорнобиля й перебудовних безумств.

Сьогодні Антоніна Лефтій живе у Сіднеї, у неї свій будинок і тихе розмірене життя австралійської домогосподарки. 20-річний син Андрій займається музикою. З українським кінематографом в актриси контактів немає. Хіба що коли прилітає до Києва, зустрічається з далеким колом близьких друзів — Миколою Мащенком, Ларисою Кадочніковою. Необхідний штрих до портрета: першим фільмом у її кінобіографії виявилася маловідома стрічка випуску 1968 року — «Хто повернеться — долюбить».

Усе про її матір

ГАЛИНА ЛОГІНОВА. Всесвітньо відома мама Мілли Йовович (модель-актриса, до речі, не зрікається українського минулого, недавно гостювала в «Артеку», була у святій Софії Київській, активно купувала національні сувеніри). У 60-ті Логінова потрапила до «спецнабору» ВДІК, який готував кіноакторів для Київської студії імені Довженка. Але жоден український фільм не приніс їй великої слави. Зате «київське минуле» стало частиною подальшої легенди, паралельних сюжетів усередині якої вистачило б не на один голлівудський проект.

Мама Мілли народилася в місті Туапсе Краснодарського краю у сім’ї офіцера та домогосподарки. Дитинство провела у військових містечках. У Дніпропетровську Логінова закінчила десятирічку. І звідти поїхала в Москву завойовувати ВДІК. Зніматися почала в 70-ті. Не так щоб активно. Хоча зовнішні дані були чудові: обличчя для всіх обкладинок. Тепер, коли згадуєш картини Логінової, виникає потішне відчуття символічності їхніх назв. Вони згодилися б навіть для можливих автобіографічних кіномемуарів актриси. Поміркуйте самі.

1971 рік — «Тіні зникають опівдні»: Логінова могла б розповісти, як страждала від тотальних стежень через «порочний» зв’язок із югославом Богі (познайомилися 1973 року), почувалася тінню всередині радянської системи, а потім відразу з неї зникла — 1981-го, коли опинилася в Лондоні і звернулася в американське посольство по порятунок (за 15 хвилин вона одержала візу на в’їзд у США).

1973 рік — «Багато галасу даремно»: у цій стрічці сама Логінова непогано зіграла Беатріче, але якщо екстраполювати акторську тему вже на її Міллу (особливо після Жанни д’Арк), то вийде майже як у Шекспіра — багато даремного галасу.

1974 рік — «Щовечора після роботи»: це вечори відпочинку після праці в «українському голлівуді», на кіностудії імені Довженка, коли Логінова та її подруга Ірина Шевчук спілкувалися з іноземцями, відпочивали з ними в ресторані готелю «Либідь» на площі Перемоги; «танцювали до ранку, і в нас це виходило так здорово, наче ми репетирували дуже довго, а це була просто духовна і фізична гармонія» (цитата з недавнього інтерв’ю актриси).

1976 рік — «Хто, якщо не ти?»: тут знову проблема вибору — їхати чи не їхати? Галина і Богі одружилися 2 жовтня 1974 року, але наречений хірург Йовович (батько Мілли) з політичних міркувань залишив СРСР, а Галина вимушено марудилася в українській столиці і марила лише про возз’єднання з коханим.

1978 рік — «Пробивна людина»: вона довго розривалася між різними країнами, але нарешті зважилася розпочати життя з чистого аркуша; спочатку набиралася капіталістичного життєвого досвіду в Лондоні, Лос-Анджелесі, зробила все, щоб донька стала суперзіркою ще в дитинстві (про це був недавно документальний фільм на «1+1») — і таки досягла своєї мети.

1980 рік — «Мільйони Ферфакса»: тут підійде лише перша частина назви, оскільки «мільйони», зароблені на імені доньки, виявилися не віртуальними, а дуже істотними; нині актриса каже, що захоплена будівельним бізнесом: «Хоча це тривалий кропіткий процес, за яким стоять реальні гроші».

Через чверть століття Логінова знову знялася в кіно. Це російський фільм під, знову ж таки, символічною назвою — «Людина безповоротна» (прем’єра відбулася на «Кінотаврі»). Що тут скажеш? Навряд чи Логінова колись повернеться... на кіностудію Довженка.

«Заповіту Леніна» вірний

ВОЛОДИМИР КОНКІН. Найкращий кінематографічний Павка Корчагін у серіалі «Як гартувалася сталь» і вподобаний уже не одним поколінням глядачів «мурівець» Володя Шарапов у фільмі «Місце зустрічі змінити не можна» (Одеська кіностудія). Яскравий кінематографічний старт пов’язаний з Україною. Але згодом ЦК партії і ВЛКСМ, яка сприймала актора як свій законний бренд, сприяли його передислокації до центру — в Білокам’яну. Там, на жаль, значних ролей для Конкіна режисери та партфункціонери так і не знайшли.

Цього літа актору виповнилося 55. Він уже давно не схожий на імпульсивного, навіть задерикуватого ідейного героя, яких чимало переграв у кіно в літа молоді. Тепер Конкін дуже віруюча людина. Свого роду іронія долі: комуністичні ідеали (у його кіно) — і нинішня, майже несамовита відданість релігії (у його житті). Він часто говорить про Російську православну церкву, про її особливу місію. У нечастих інтерв’ю нагадує, що саме Російська церква дозволила ховати акторів не як самогубців за цвинтарем, а як усіх православних, відспівуючи їх.

У період малокартиння — у 1980—90-ті — про Конкіна, відповідно, згадували вряди-годи. Хоча «Місце зустрічі...» ТБ демонструє з настирливою регулярністю і його обличчя забути неможливо. Актор певний час працював у московському театрі імені Єрмолової, але театральний кін не став трампліном для серйозної сценічної кар’єри. Сьогодні в нього троє онуків. А сини-близнюки (їхні фото свого часу обійшли обкладинки всіх радянських кіножурналів) нині живуть у різних містах. Дотепер Володимир Конкін пишається тим, що свого часу навіть на знімальному майданчику його називали «матусиним синком», тому що завжди був акуратний, делікатний, вихований.

Але зовсім інший тип — не матусиного синочка, це точно — актор зіграв 1974 року в екранізації твору Миколи Островського у режисера Миколи Мащенка. Олег Фіалко, який також працював над цією картиною, знайшов Конкіна на роль Корчагіна в харківському ТЮГу, побачивши його фото. На той час актор уже встиг попрацювати в саратовському театрі. Після прем’єри серіалу «Як гартувалася сталь» Конкін миттєво став певним ідеальним втіленням образу комсомольця. І характерні ролі пропонувати йому «не рекомендувалося». На українських студіях він знявся також у картинах «Переходимо до любові», «Втеча з палацу», «Марина». 1977-го брав участь у картині Леоніда Бикова «Ати-бати йшли солдати». А 1979-го з’явився Шарапов... Режисер Говорухін бачив у цій ролі актора Івана Бортника. Але партія бачила іншого — свого Конкіна. Певне, тому стосунки між режисером і актором залишилися не зовсім райдужні. Хоча свою роботу Конкін, за великим рахунком, виконав на «відмінно».

Нині актор розпочав роботу в новому проекті з досить символічною для нього назвою — «Заповіт Леніна». Режисер Микола Досталь вирішив поєднати в одному фільмі сюжети творів і життєву драму письменника Варлама Шаламова, автора знаменитих «Колимських оповідань».

Той, хто жадає пристрасті

АНДРІЙ ХАРИТОНОВ. Багатообіцяюча кінозірка, яку відкрив наприкінці 1970-х на студії імені Довженко Микола Мащенко, коли екранізував «Овода» Войнич. Молодий актор навчався в Київському театральному. Педагог сказав про непересічного студента Миколі Павловичу — і зірка спалахнула миттєво. Після «Овода» Харитонов знявся і в інших українських фільмах: «Ярослав Мудрий», «Таємниці Святого Юра», «Карастоянови»... Потім він переїхав до Москви, де встиг попрацювати й у Малому театрі, і як кінорежисер («Жага пристрасті»).

Сьогодні голос актора лунає з телефонного автовідповідача. Його подовгу не буває вдома. Зараз Харитонов на кінофестивалі в Хабаровську. І в Москві з’явиться лише на початку жовтня. Тим часом одна за одною акторові надходять пропозиції зніматися в «мильних операх» — ці пропозиції незабаром перевищать навіть глядацький попит. Нещодавно Харитонов зіграв Миколу II у черговій «нетлінці». А на підході багатосерійна екранізація «Поєдинку» Купріна. Останнім часом на Харитонова знову «замовлення». Хоча до цього років 10—15 він тримався в тіні. Після режисерського дебюту «Жага пристрасті» з Анастасією Вертинською в головній ролі Харитонов немовби розчинився. Казав, що кінематографу 1990-х романтики виявилися непотрібні, оскільки настав час циніків. Отож і грав до пори або мерзотників, або бандитів з інтелігентним обличчям. Однак образ Харитонова завжди був утіленням чогось чуттєво-романтичного — у фільмах «Зоря і смерть Хоакіна Мур’єтти», «Вільний вітер», «Людина-невидимка», «Овід». На «Оводі» у Києві він захворів на запалення легенів. І вся ця картина далася йому великою кров’ю. Мащенко, перш ніж фільмувати, дуже довго репетирував зі студентом третього курсу, який мав грати разом із великими зірками — Бондарчуком і Вертинською.

Шість років віддав Харитонов Малому театру Росії, куди його прийняв Михайло Царьов зі словами: «Хлопчику, ви кінозірка, чого ж ви тут шукаєте?». Але коли трупу очолив Юрій Соломін, Харитонов не знайшов із ним спільної мови, до того ж починалися зйомки «Жаги пристрасті». Нещодавно Харитонов знову повернувся на театральну сцену. Щоправда, в антрепризі, де грає в якійсь дрібничці про чоловіків і коханців.

Ще рік тому на гастролях Харитонова не впізнавали навіть шанувальники. Він із якимось таємним наміром поголився «під нуль»: епоха романтизму закінчилася назавжди, і від старого красеня Овода залишилися тільки очі. Тепер волосся начебто відростає. Телекіномагнатам знову потрібна романтика.

Поїзд Київ—Москва

ІРИНА ШЕВЧУК. Прославилася першим своїм фільмом «А зорі тут тихі...» (режисер С.Ростоцький). У подальшому стала «напівзакріпаченою актрисою» студії ім.Довженка, за якою була закріплена. В Україні знялася в доброму десятку картин. Згодом поїхала до Москви. Сьогодні очолює один з найпомітніших кінофестивалів СНД — «Кіношок».

— Моя мама народилася в Києві, батько теж родом з України, після війни його направили на північний флот, під Мурманськ, — розповідає «ДТ» Ірина Шевчук. — Нас троє сестер. Старша народилася в Миколаєві, а ми з молодшою — у Мурманську. Після демобілізації батька мої мама й тато вирішили поїхати до бабусі з дідом по материнській лінії. Батько отримав квартиру. Так ми облаштувалися в Києві.

Назва фільму «Абітурієнтка» в мене асоціюється з зустріччю з Олесем Гончаром. Підозрюю, що з його ініціативи я й отримала цю роль. Гадаю, його авторитет змусив когось підкоритися і підписатися під його ж пропозицією присвоїти звання молодій актрисі.

А дружба з Галиною Логіновою?

Вона зародилася в сільському будинку... на скрині.

Відразу після вступу до ВДІКу нас усім курсом послали в колгосп. Під дощем ми копали картоплю. Спали в одному будинку долі на матрацах. Хлопці по один бік, дівчата — по другий. Тоді ми почали спілкуватися, і я пообіцяла, що завжди буду її подругою. У студентські роки нікого ближчого за неї в мене й не було. На студію Довженка я приїхала на два місяці раніше, ніж Галя. Після фільму «Багато галасу даремно» вона мало знімалася. Я ж постійно роз’їжджала. Вона мене зустрічала. Навчилася варити борщ, на який сходилося півгуртожитку. У Києві в той час був інтернаціональний молодіжний клуб. І так вийшло, що я перша познайомилася з її майбутнім чоловіком Богі Йововичем. А коли між ними спалахнула пристрасть, злякалася. Вважала, що він принесе їй багато страждань, а в мене віднімуть найкращу подругу. Незабаром його батько вимушено залишив країну. Було ясно, що еміграція батька позначиться і на Богі. Він і поїхав — спочатку до Англії.

А нас із Галиною доля розлучила на десять років. Коли вона приїхала, ми змогли зібрати своїх однокурсників. Багато хто тоді злидарював. Накрили стіл у Будинку кіно...

Мені непросто працювалося в Києві... Студію засипали кляузами. Я не з’ясовувала, хто їхній автор. Хоча здогадувалася. Приводом для заздрості, можливо, ставали поїздки на фестивалі. Якось, зіткнувшись з проблемою оформлення документів за кордон, я почула від голови Держкіно: «Їдь. У Києві зжеруть». У кіно України вже тоді давався взнаки серйозний спад. Але я знімалася на різних студіях. А від’їзд стався сам по собі — вийшла заміж за корінного москвича.

У мене багато теплих спогадів про зйомки в Україні — і в Олега Фіалко, і в інших режисерів. Але не можна жити лише спогадами. Ми з Віктором Мережком і затіяли фестиваль «Кіношок», щоб урятувати професію. У Росії держава повернулася до кіно обличчям. Час уже, напевно, розвертатися й Україні.