ВІЧНА ВЕСНА КАТЕРИНИ БІЛОКУР

«А в березі, вдивляюся, на широкому вербовому пні над водою сидить хтось. Немов людина — і не людина, немовби тінь. А мо’ це, думаю, моя, бо така ж сумна, така ж журлива, така ж плаксива, як і я? А одяг на їй такий вже дорогий і не однакових все фарб — то жовто-золотистий, оранжевий, червоний, аж рожевий. І де-не-де із зеленого ізумруду цяточки. Волосся довге, із туману, і розіслалося і по траві, і по воді. Вона сиділа і плакала і сльози утирала пожовклими кленовими листочками».

З подиву перевів подих і… загубив рядок. «А здоровенькі, — кажу, — були тітусю! Звідки йдете? Куди путь держите? І чого гірко плачете? …Я — Осінь. Іду з півночі на південь. А плачу я того, що стільки там того мого владарювання, а вже осьде треба звідсіля йти. А мені ще так хотілось по Україні прогулятись, в туманах синіх погойдатись, що ранками над водами встають, — і знову заплакала дрібним, рясним дощем, знялась і полинула в синьому тумані на південь. І я заплакала їй вслід, що пройшли-пройшли і теплі, і світлі весняні дні, пройшли і ті літні жаркі — і осінь уже пішла».

Здавна небайдужий до поезії, ціную саме її метафізичність, але дистанція між автором та мною — читачем постала такою глибокою, що моя збентежена уява заніміла. Треба було якось те провалля заповнити: я відклав книгу і став шукати диск із скрипковим концертом Вівальді «Чотири пори року». Зазвучала найелегійніша його частина Allegro «Літо» із сумовитим неначе метроном, голосом зозульки. Поволі відлягло, з’явилася упевненість, що вдасться побачити Катерининими очима і весну, і літо. «Ой, холодно! Ой, як ви там живете, любий дідусю? Бодай він згас, нечестивий мороз цей! Воно ж, як правду сказати, то за що ж його лаяти, хоч він і мороз? Хіба він винен, що в мене нема чим топити мою хатинку? А зима — звичайне явище, це ж не торік воно таке стало! А раз зима — то і морози. То як у теплій хаті працювати та вийдеш на свіже повітря, то так радісно, що сніг під ногами скрипить, а на дереві іній блищить. І хоч трохи і забаришся надворі, то знаєш що ізнов у теплу хату убіжиш та обігрієшся — то воно й зима не страшна. А як замерзає вода в хаті! Ото вже тоді справа погана, як стукаєш чобіт об чобіт, хукаєш на руки. Лютий, біс би його вхопив, 1954»

Витончена уява художниці із зимово-драматичними мотивами. Вівальдівська гармонія в’яне під натиском Бетховенського драматизму, провідного motto усього її життя.

«А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квітки зацвітуть!.. Ой Боже ж мій, як глянеш кругом, то та гарна, а та ще чудовіша! Та начебто аж схиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш? То я все на світі забуду та й знов малюю квіти».

Ось вона «вічна весна» Катерини Білокур, якої чи не найбільше в її картинах! Та й тут не без драми: «Коли я пишу портрети чи пейзажі, я відпочиваю душею, немов на крилах лечу, а картини забирають у мене все здоров’я, я часто аж захворію, як закінчую картину чи натюрморт».

Нарешті ось про літечко скороминуще: «…саме зацвіли троянди, сокирки, волошки і півонія — не ота що сама червона, а та, що по краях розові пелюстки, а всередині або білі або чуть-чуть жовтуваті. І якраз все це треба мені малювати: одні квіти для закінчення моїх картин, другі — для начала. Такі саме жнива, що ой Господи!..»

Всі чотири етюди про пори року належать Катерині Білокур, великій українській художниці, 101-ша річниця від дня народження якої минає 7 грудня. Набагато глибшою постає її драматична доля з листів, що їх за довгі роки праці зібрав і оприлюднив Микола Кагарлицький у книзі «Катерина Білокур. Я буду художником». Неймовірно, що листи написала людина, яка жодного дня не вчилася в школі, а відсутність документа про освіту закрила в подальшому їй дорогу до художньої освіти. Батько, мати, рідня були категорично проти її прагнення малювати. Точилася довга і трагічна боротьба таланту за самоствердження.

«А к сорому моєму, я — самоучка. Ніже я ніколи ні єдиного дня, ні єдиної години нічому не училась. Я не була ніколи ні в якій школі і не чула гласу учителя».То може тут і розгадка криється: що її неповторна чарівність не загинула під одіозно-банальною правильністю?

«Давним-давно, як я була малою-молодою і були тоді левади та береги, де росло багато-багато і струнких, і високих, і кучерявих дерев — так, мов, гай, от як повіють вітри, то я біжу туди, у берег слухати ті зеленії шуми. І вчувається мені в тих шумах вітрів і шепіт, і гомін якихось давно минулих казкових людей і ріжні прекрасні, найбільше сумні пісні чарівні і всякі дивовижні моєму слуху ноти голосів». То як же народилися шедеври тонюсінького пензля Катерини Білокур, які зачарували її сучасників, та й самого Пабло Пікассо?

«Я на матір-природу дивилась і в неї багатої на фарби, тонів й півтонів, училась. Там цвіте квіточка синя, а там жовта й червона, там кущик травиці чи калина схилилась, а над нею хміль і переступень покрутились. Там фіалкові дзвіночки тихесенько вітром гойдаються, а там сині петрові батоги над пахущим чебрецем схиляються»… І все це було чудово, чудово!»

Богом даний талант нуртує в ній знову й знову, вимагаючи самореалізації, Катерина шукає якийсь вихід.

«На другий день, як уже зійшло сонце, я встала, пішла умитись дніпровою водою, помолилась на схід сонця — та й пішла на могилу Шевченка. Був понеділок і був будень. На могилі не було нікого. І мені така вже воля була — скільки хотіла, стільки й плакала! Та як живому Шевченку розказувала, що як я хочу ХУДОЖНИКОМ бути, але на цих доріженьках, як не терен, то колючки, то камінці гострі. Ой, якби це ви, Тарасе Григоровичу, живі були, то, може б, ви і допомогли мені стати художником. А ті люди, серед яких я живу, не розуміють мене, і я між ними як чужа…»

Ось вона одвічна драма людського нерозуміння. Недаремно ж існує думка про те, що щастя — це коли тебе розуміють. Сторінки книги волають про те, що діялося в душі Катерини: «Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлась, наділивши мене такою великою любов’ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! І скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна!»

Часом порятунок приходить з неповторним гумором. Почитайте притчу Катерини про те, як дід та баба, повертаючись із весілля, співають різних пісень і чим те скінчилося…

«Ви запитуєте, чи одержую я які поради від кого. Ніякої ні ради, ні поради ні тоді, як починала цю велику святую, дорогую працю, ні тепер, як уже кой-як працюю над нею. Якесь таке в нас глухе місце, що тут поблизу нема ні художників, а ніяких знавців в малярному мистецтві, щоб дав яку раду чи пораду. А все ж, якщо моя робота цінна, то тільки вона моя рідна і здобута великою любов’ю, або трохи грубо говорячи, волячою упертістю. А якщо ж в моїй роботі є такі недоліки, то теж нема на кого вину звалити: ні на школу, ні на вчителя».

Довго вдивляючись в картини Катерини Білокур і в Яготині, і в Лаврі (Державний музей українського народного декоративного мистецтва), і в Національному музеї Тараса Шевченка, де на чільному місці висить тільки одна її картина — авторський дар музеєві, проймаєшся запальним оптимізмом її творів. До речі, згадалося, що побіжно вона встигла прокоментувати тодішню музейну дійсність: «Ото вже тричі була в Києві і українського мистецтва не бачила, бо в українському музеї перебувають ріжні виставки. То якби для виставок построїли окремий будинок».

А оптимізм її малярських творів діє немов цілющий бальзам від безнадії. А бетховенський драматизм, час від часу таки стукає в двері буття жорстокістю повсякдення і порятунок можна знайти хіба що в мистецтві та мріях: «В Лермонтова сосні снилось, що десь є світла країна, де росте красива пальма, а я сиджу і думаю, що є світлі, теплі і уютні хати, вдень їх освітлюють великі світлі вікна, а вночі електрика. І тепло в тих хатах, і не чадно. О, як у таких хатах можна багато і радісно працювати і в холодну зиму, і з хворими ногами».

Треба тут пояснити, що на невиліковну хворобу ніг художниця занедужала, коли у відчаї топилася в холодній річці восени 1934 року і тим виборола собі право в рідних на малювання. Але на тому її біда не скінчилася, можна сказати, що тільки почався тернистий шлях до слави. А мрії наверталися до такого простого людського щастя, якому не судилося збутися все через ту самоспалюючу жагу до мистецтва живопису: «І ще раз бажаю вам, щоб зимою було в вашій хаті тепло-тепло, а ввечері щоб світила електрика і грало й співало радіо чи патефон пісню «Та не всі ж тії та сади цвітуть».

А бетховенський рефрен далі усе дужче звучить у долі Катерини. Цитую лист, датований груднем 1960 року, за півроку до смерті.

«А тільки хіба я січас художник? Я — попелюшка, поки виберу, поки витоплю піч, біля старої хворої матері похожу, козу поки їх упораю (бодай вона їм здохла, мучителька). Ну та дрів нашукаю в березі, нарублю... А день тепер який? Ото і все. А весна прийде — хоч і дні великі, так тоді і діла більше... І так проходять тижні, місяці. А мені про мою дорогу роботу і думати ніколи. Часто до серця так зло і жаль підходить, що хочеться повіситись — і все...»

В замилуванні світом з’являються нові мотиви стривоженості за природу: «А як же ірпінські дуби, що ночами всихали? Чи може цієї весни-літа вони розвивались? Ох жаль мені тих ірпінських дубів! І навіщо зруйнували той луг, на поверхні якого росли буйні трави, а попід землею текли багаті струмки цілющої живущої водиці, які напували і дубів, і сосон, і осики, і тополі». Цим рядкам вже 42 роки. Давно вже б’ємо на сполох, дивлячись на навалу «цивілізації» на нашу природу. Ось ще один уривок з листа художниці: «Ізмінилось та й дуже лице землі. Загурчали-загули великі і сильні машини на суші, в воді і в повітрі, загурчали та й розпужали всіх вакханок, вакханів, амурів...»

До хати Катерини Білокур вже в Богданівці мене провели Світлана та Людмила Гайдаї, які немов з її рядків вийшли: «Від нашої хати недалеко весілля тут в одних людей. Грають музики, танцюють, співають дівчата. А дівчат — скільки їх! А скільки ж і красивих. Є посередні, а поганих майже і нема».

Зустрілись дівчата на півдорозі з Черняхівки, де Світлана вмостилась на старій вербі над ставом. Без усякої режисури залишалось тільки натиснути кнопку, що я і зробив, не підозрюючи, що трохи пізніше вже в листах зустріну «Осінь» — теж сидітиме у верболозі. Тільки мене засмутили дівчата — не пригадали жодної народної пісні, співаної у сьогоднішній Богданівці. А їх он скільки згадується в листах славетної землячки. Хоч збірник укладай. Адже, співали колись…

Цитовано листи Катерини Білокур до Стефана Таранушенка, Матвія та Юлії Донцових, Еми Гурович, Василя Нагая та ін., написані у 1946—60 рр.