ВЕЛИКІ СПОДІВАННЯ

Останні п’ять років минулого ХХ століття в Україні були позначені певною літературною ейфорією. Українські читачі, точніше ті з них, які надають перевагу романному жанру, на свою превелику радість, переконалися, що читати можна не лише перекладні та російськомовні новинки і не лише добре знаних «старших» Загребельного та Шевчука. 90-ті вибухнули цілим суцвіттям імен — Андрухович, Винничук, Забужко, Уляненко, Іздрик, Прохасько, Кожелянко. Романно-повістеві дебюти «молодших» одразу ж були підняті на щит критикою. Нові теми, жанровий експеримент, розкута жива мова, парадоксальна логіка — так, у 1996-1999 роках читачам було з чого тішитися.

Автори раділи не менше: нарешті з’явилися широкі можливості друкувати те, що завжди хотілося написати, не обмежуючи себе тиранією зовнішніх та внутрішніх редакторів, дозволити собі експериментувати та епатувати на повну котушку. Прийшла слава — не реґламентована читацькими гуртками та плановими засіданнями Спілки — справжня, «жива» слава з упізнаваннями на вулицях і першими тисячами книг, проданих не бібліотечним колекторам, не абстрактним «трудовим колективам» заводів, шахт і колгоспів, а безпосередньо тим, хто їх читатиме. З преміями, ґрантами й першими гонорарами від видавців приходило розуміння, що й у нас можна жити з літературної праці, а широкий доступ до інформації з Інтернету та нові враження від численних — тепер уже доступних — мандрів за кордон обіцяли обернутися неабияким потоком написаних текстів.

Але «великим сподіванням» здійснитися не судилося. Прозове покоління 90-х начебто перетворилося на один суцільний спалах, після якого на місці колишньої галактики залишаються тільки понівечені уламки та різне літературне сміття. Щойно явлені блискучі романісти йдуть в есеїстику, журналістику, розмінюються на самоповтори, саморекламу чи й взагалі замовкають. Уже кілька останніх років (а може, це вплив міленіуму?!) ми не читали майже нічого нового від тих, хто й зараз уособлює сучасну українську прозу. (Сучасну? 1996 року видання?) Нічого, що за своїм резонансом могло б зрівнятися з «Рекреаціями», «Дівами ночі», «Польовими дослідженнями…», «Перверзією» чи «Воццеком». Було покоління — і нема покоління?

Звісно, можна все списати на жорстокого ринкового монстра — тут нам не Британія ХІХ століття і не Америка ХХ — автор не може, написавши одну статтю на місяць, безхмарно існувати до наступного такого замовлення, опрацьовуючи варіанти свого нового роману. Так само немає у нас благополучних рантьє, кому добрий дідусь лорд залишив гектарні помістя з сотками ідилічних поселян та мільйони фунтів на рахунку в банку. Наш автор повинен «крутитися», як і всі в цьому сучасному божевільному світі, у нього просто немає часу писати!

Втім, нас навряд задовольнить таке пояснення. Умови нечасто сприяли літературній діяльності — більшість великих авторів не жили у розкошах, та навіть не мали значного достатку. Ринок української книги справді слабкий, і це істотно стоїть на заваді українським книговидавцям, а також укотре псує нерви читачам, які змушені платити за українську книжку більше. Але автор? Чи завжди спонукає його до письма лише гонорар і той час, який за ці гроші можна купити?

З другого боку, більшість перелічених вище достойників не так уже й відчуває на собі «важку правицю» ринкового Командора. Швидше, навпаки — їхнє мізерне літературне пропонування зараз аж ніяк не встигає за прогресією ринкового на них попиту. Хіба б не обернулися читацьким ажіотажем нові романи Андруховича або Забужко? Втім, чим більше ці та інші автори зволікатимуть з «поверненням», тим менша вірогідність такого ажіотажу. Варто доскочити якогось більшого успіху новим прозовим авторам (Дністровий? Пиркало?) — і від плеяди прозаїків 90-х уже точно ніхто нічого не чекатиме.

А можливо — страшнувата думка — річ у «виписаності» колишніх кумирів? Я навіть не про втрату творчого потенціалу, а про «знакове мовчання» (як-от у Селінджера), коли людство розчарувало і сказати йому більше нічого. Чи підточує митців зневіра у власну місію — малопривабливий сьогодні статус письменника (навіть порівняно зі статусом журналіста, не кажучи вже про іміджмейкерів, WEB-дизайнерів або бізнесменів)? Чи маємо справу з комплексом української меншовартості? Мовляв, перш ніж писати щось нове — давайте покажемо світові, що ми вже маємо. Хай знають про нас, дарма що власний читач про нас мало не забув. Урешті, може, вся справа в невпинному і страхітливому процесі занепаду жанру роману, який триває останніх 50 років?… Перехід в есеїстику? У цьому, радше, бачиться певний прийом психологічного самозаспокоєння: от які ми постмодерні — романи нам уже не пишуться!

А що як запропонувати іншу версію? Можливо, наші славетні автори просто не витримали випробування «мідними трубами»? Страх поразки завжди паралізує переможців. Страх втрати іміджу, страх перед критикою — і всі попередні страхи, разом узяті. Невпевненість у собі — найчастіше зовсім безпідставна — відбивається у специфічному «комплексі узурпатора», який підсвідомо боїться звинувачень у нелегітимності його прав на літературну корону і тому… І тому заявляє, що не цікавиться літературознавством і не вважає за доцільне читати про себе критику, не бачить жодних (крім нього самого?) значних сучасних авторів, не боїться творчих пауз і, врешті, може «настукати по голові» кожному, хто ще раз назве його постмодерністом. Інколи складається враження, що всі наші автори давно (одразу ж після видання своїх найкращих творів) еміґрували — вони не дають інтерв’ю, не озиваються в літературній періодиці, не зустрічаються з читачами і, що найгірше, не пропонують аудиторії нічого нового.

Саме в дев’яності особливо поширилося в нас парадоксальне поняття «живий класик»: перша частина словосполучення віталістична — стверджує, що автор таки з нами, його можна бачити й чути, проте друге слово нашу радість обмежує — це класик, визнаний, канонічний, його зась зрушити з постаменту чи виламати з канону. Він завжди буде таким. Жаль лише, що в казкові словосполучення вірять не лише читачі й критики — вірять у них і самі автори, яким тепер так важко знову ступити з берега в ту ж саму ріку.