ЩОСЬ НА КШТАЛТ РЕЦЕНЗІЇ

19 березня, 2004, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 11, 19 березня-26 березня 2004р.
Відправити
Відправити

Книжку Олександра Бойченка, назва якої трохи скидається на заголовок цього коротенького нарису, вочевидь, варто взяти до рук кожному, хто в нашій країні має бодай якийсь стосунок до літератури...

Книжку Олександра Бойченка, назва якої трохи скидається на заголовок цього коротенького нарису, вочевидь, варто взяти до рук кожному, хто в нашій країні має бодай якийсь стосунок до літератури. Певною мірою — це рубіжна книжка, свідчення того, що є в нас люди, котрих уся наявна на наших теренах філологія серйозно дістала і що вони не забаряться над нею, коханою, отруйно познущатися. Звісно ж, таке гіперкритичне явище, як-от Бойченко, — це, радше, свідчення здорової реакції на кризу, ніж симптом її поглиблення. Ще кілька спазмів — і наше тихе болото прорве; а сам пан Олександр із Чернівців виконує при цьому лише запаморочливо невинну роль хлопчика-бешкетника, котрий кидає щораз більші камінчики у клекотливе жерло вулкана.

Поява друком збірки провокативних літературознавчих есеїв, у яких начебто по-простацькому йдеться об авторах великих і малих, — краще свідчення того, що авангард ще не здох і знаходить собі втілення у сферах найрізноманітніших. В Олександра Бойченка є кілька улюблених образів консервативних професорів та зашорених студентів (не забудемо і про домогосподарку з пилососом), яких він і намагається епатувати своєю «новою програмою для філфаку». Звиклій до традиційних лекційно-семінарських курсів особі з неповною-повною-продвинутою вищою філологічною, вочевидь, слід запастися добрячим терпцем, щоби пригнобити в собі імпульс миттєвого страху за стан всесвітньої культури, якщо вже такі, «як оцей Бойченко», взялися її переспівувати: «Маючи психотравматичне дитинство в анамнезі та напади «падучої» в епікризі, Флобер навіть думати собі заборонив про одруження. Але не про жінок. Зокрема не про Луїзу Коле, яка, по-перше, була письменницею, по-друге — Музою для тогочасного французького Парнасу, по третє — коханкою Флобера, добре старшою від свого коханця». Втім, думаю, такі пасажі доволі часто трапляються в тих професорів наших університетів, котрих студенти вважають «улюбленими», — у хвилини натхнення вони дозволяють собі погомоніти про те і про се з біографії великих та висловитися щодо виворотки їхніх текстів. Але щоб отак, нахабно, написати цілу збірку таких-от історійок, і то без зайвого маскування, і з такою самовпевненістю?!

Нахабство, безперечно, належить до домінант Бойченкового стилю. Таке конструктивне, здорове нахабство, яке, в цілком ніцшеанському дусі, дає йому право заявляти: я тут є і я тут скажу про все, про що хочу сказати. Єдиною проблемою в усьому цьому пробої може стати не відома мені реакція самого Бойченка на нахабство, спрямоване на його власні тексти. Бо ж якщо він заявляє у своєму есеї «Містична ініціаторка», що «Симона де Бовуар — це лернейська гідра фемінізму, котра відкушує голови чоловікам-теоретикам» і що «...найбільше від писань Симони постраждав сам Сартр — цей Геракл-невдаха, котрого боги класичної філософії не взяли на свій Олімп», то ми з повним правом можемо починати ставити йому запитання, чому він так ненавидить фемінізм і чим йому такий милий Сартр? Якщо ж пан провокаційний автор на мить заїкнеться, що проти пані С. де Б. він нічого не має і що такого есею він взагалі не писав, то ми відповімо йому, що і Сократ (див. «Загадка Сократа») пішов з життя ну зовсім не через істерики своєї дружини Ксантипи. Чи, можливо, пан Бойченко думає, що у Сократа немає місцевої підписки і за нього ніхто не заступиться? Отже, як нема чоловіка з нами, то з нього і робити можна все що завгодно? Гаразд, тоді й ми зробимо з пана Бойченка затятого антифемініста. І профашиста з нього також зробимо. Інакше кажучи, де є та межа, до якої ми ще тільки граємося з фактами, а після якої починаємо вже, собі на догоду, їх підтасовувати? Якщо межі немає... то продовжуємо цитувати Бойченкову ж розвідку про С.Далі «Вусатий істерик», де він стверджує, що «Чоловік — це тільки невдалий еротичний сон жінки, яка пролітає довкола граната за годину до сніданку»...

Загалом, абсолютно неприйнятною є теза про виправданість фальсифікації задля популяризації: от я можу ще багато чого напридумувати для піаризації Бойченка, але навряд чи буде він щасливий, якщо йому почнуть приписувати те, чого він не писав і про що не думав (перепрошую, але наші автори, котрі поводяться з «художньою реальністю» як їм заманеться — згадаймо бодай насильницьку реінкарнацію, яку вчинив п. Андрухович п. Антоничу, — самі дуже чутливо реагують на спроби критики приписати їм що-небудь для кращого ехвекту, от, наприклад, постмодернізм той самий...) Виходить, що «хтось на кшталт автора» собі заповідає повну свободу дій, а нам, критичному поріддю, залишає нудний мімезис: мовляв, пишіть про нас, літераторів, адекватно, вглибайте в наші твори, нічого не додавайте від себе. Категорично не погоджуємось. Утім, ми знаємо, Бойченко чернівецький сам критик, і він не такий; він би вже точно дозволив нам кайф «безмежної семіози» стосовно своїх текстів; і те, що ми поки не вичитали між його рядків фанатичного глобалізму чи пристрасного нацкомунізму, — це лише питання часу.

Але гносеологічної проблеми я тут і не бачу. Зрозуміло ж, що навіть пишучи есеї для газети «Молодий буковинець», Олександр Бойченко заповідав собі зовсім іншу цільову аудиторію, ніж ота сама «домогосподарка з пилососом». Автор книжечки чітко знав, що ним написане, як і все написане у цій країні, читатиме порівняно невелика групка людей, котрі все ще цікавляться. І що для них буде не так важливо дізнатися, що є от, виявляється, такий письменник Генрі Міллер, а відреагують вони найперше на те, як Бойченко про нього написав (формалістський такий підхід). Тобто Олександр Бойченко — це від початку не зміст, а стиль; і стиль у нього, я вам скажу, направду блискучий. Тобто перед нами ніякий не «конспект лекцій» (консервативні професори і зашорені студенти вашу книжку, шановний пане Олександре, насварять, але не прочитають, і не мисліть, будь ласка, себе просвітником), «Щось на кшталт шатокуа» — це збірка фантазм-новелок про різних авторів, покликана довгими зимовими вечорами розважати студентів-гуманітаріїв, а також тих, хто ще не забув про свої гуманітарні студії. Ні, Бойченко — ще не Євшан і не Чижевський, але він уже встиг стати літературознавчим Остапом Вишнею; і я особисто вельми тішуся, що така особистість у нашому літсередовищі зараз існує. На філфаці Олександра Бойченка «адекватність» — давно зужите слово, її принесено в жертву ґротесковій ефектності вислову; критика тут померла — торжествує чисте письмо.

Взагалі, найгірше, що може статися з Олександром Бойченком, це те, що його гострих нападок можуть направду злякатися ті ж консервативні професори наших освітніх інституцій. Пан Олександр уже доцент, а завтра, дивись, академічна машина, поволі відступаючи перед його сміливими наскоками, допустить його керувати кафедрою, далі означить його деканом чи ще якимось достойником. Так насправді з’їли вже не одного авангардиста — включно із найбільш горластими футуристами. Звісно, стан справ у сфері наших гуманітарних наук суттєво покращився б, якби Бойченко став одразу міністром освіти і не втратив при цьому того заряду гумору, що його, як правило, «вищі ешелони влади» моментально витравлюють. Але оскільки такого радикального перевороту не передбачається, то на користь панові Бойченку буде, аби його постійно цькували і гнобили, книжку його ганили і піддали академічній анафемі (думаю, було б навіть корисно кинути його до каталажки діб на п’ять за неповагу до класичної описової філології) — в таких умовах дух протесту зміцнюється, розум гострішає, а критичне перо стає ще більш пристрасним. І Свіфт тоді став би з Олександра Бойченка, злий і ніжний, кислотний Свіфт.

В українському сучасному письменстві, в якому замовкають і зазнають невдач вчорашні метри і в якому амбіція та рання похвала наповал убиває здатність до самовдосконалення в молодих, не так часто зараз можна натрапити на цікаву постать «з історією» довшою, ніж процес підготовки і видання її найпершого опусу. Книжка Олександра Бойченка є не пропозицією, а вже результатом чи навіть прогнозом, і прогноз той, наразі, не менш оптимістичний, ніж мила дівчина на обкладинці його книжки.

Бойченко Олександр. Щось на кшталт шатокуа. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК