ТИХА ПЕРЕМОГА ЮРІЯ ВИННИЧУКА

Є лише три автори, нові книжки яких презентують на Львівському форумі видавців щороку, — це Милорад Павич, Пауло Коельо та... Юрій Винничук. Цього року львівський письменник запропонував своїм читачам одразу дві збірки оповідань: «Місце для дракона» та «Вікна застиглого часу».

Навряд чи буде помилкою стверджувати, що від початку дев’яностих Юрій Винничук пише і видає свої книги невпинно. Це справжній марафонець серед кількісно значної групи літературних бігунів нашого часу, більшість яких виявилися лише добрими спринтерами і перестали тішитися процесом літературного бігу, щойно отримавши перші нагороди та бурхливе визнання глядачів. Винничук не спиняється, проте, на відміну від текстів пересічних багатоверстатних борзописців, його тексти не гіршають, а якраз навпаки; а якість видання його книг (себто книг, продукованих літературною аґенцією «Піраміда») за останнє десятиліття ще й як покращилася.

На кожне окреме твердження цього панегіричного зачину можна знайти своє але... але сутність Винничукової «тихої» (принаймні ніяк особливо феноменально не рекламованої) перемоги від того не зміниться: це автор присутній «тут і зараз», присутній постійно, не тимчасовими наскоками із зовнішньої чи внутрішньої еміґрації, це автор у пошуках свого читача, і читач йому, звісно ж, знаходиться.

Я не знаю, яким є суто комерційний успіх доброго десятка видань Юрія Винничука, я лише бачу, що його книжки підозріло часто трапляються в бібліотеках моїх знайомих зі Львова, Станіславова та Тернополя і надто швидко зникають з прилавків книгарень, а ще — найголовніше — книжки Винничука продовжують виходити, тобто автор дає собі якось раду з фінансовими питаннями (і, підозрюю, йому ще залишається на каву та інші аристократичні звички).

Власне, після всього сказаного можна було б сміливо назвати Юрія Винничука найбільш значним і найталановитішим сучасним україномовним автором «масової літератури», літератури, яка твориться не для «високочолих» інтелектуалів, а для розваги всіх і вся, для читання в трамваї чи метро (останнє, щоправда, в Галичині відсутнє, а тому не може служити критерієм популярності: «його навіть у метро читають!»). Але я в цій статті не назву Винничука «масовим» письменником, і зроблю так із двох причин: по-перше, під таким кутом зору мені вже доводилося про нього писати й говорити, а по-друге, сам означник «масової літератури» зараз настільки розмитий, що, називаючи так автора, ще невідомо, оцінюємо ми його позитивно чи, навпаки, відкидаємо до іміджів грудастих тітоньок, які під солоденький мотивчик співають нам про своє підліткове кохання.

Тим часом ми якось не помічаємо, що в нашій країні є доволі багато читачів, які не стануть читати примітивну прозу a la «справжній мачо убиває свою коханку», але й не налаштовані страждати всі сім томів разом із Прустом та його персонажем. Обійдемося тут без постмарксистських кліше на кшталт «середній клас, для якого пишуть сьогодні Акунін та Пєлєвін», і без постмодерністських тез про «злиття високого та тривіального»: Винничук пише для непересічного читача, але пише неускладнено — просто гарно пише.

І ранні тексти Винничука (а дві презентовані на цьогорічному форумі збірки оповідань майже повністю складено з його давніших писань середини-кінця
80-х), і його романи 90-х («Діви ночі», «Мальва Ланда») мають кілька спільних рис, які, схоже, визначають його тактику пошуку свого читача. Найперше — таємничість. Винничук ховається за низки легенд, казок та містифікацій приблизно так, як У. Еко розміщує між собою та читачем середньовічну хроніку чи бароковий щоденник. Між цими двома письменниками взагалі доволі багато спільного: обоє, хоч і кожен по-своєму, втілюють імідж поважного європейського письменника, в котрого аристократичні уподобання (архіви, улюблене вино etc.), котрий легко й невимушено, бо ж його поінформованість те дозволяє, грається давніми й сучасними культурними кодами і може зацікавити своїм текстом будь-якого читача, хоч би як той пручався. Матеріалом для Винничукової «гри з історією» є галицька старовина. Власне, найсильнішими і найпопулярнішими текстами цього автора є не його оповідання чи романи, а три напівдокументальні-напівмістифіковані книги про Львів: «Легенди Львова», «Кнайпи Львова» і «Таємниці львівської кави», які з’явилися одна по одній у 1999, 2000 та 2001 роках.

Якщо Еко (чи Віан, чи Кальвіно, чи Кундера, чи Павич) пропонують нам погратися в роман, то Винничук пропонує гру в книжку загалом. Чимось ці його три збірки «легенд» та «таємниць» нагадують популярні в Галичині щорічники («калєндарі») першої третини ХХ століття: товсті книги з великою кількістю новин та пліток, серйозної аналітики та базарних «жовтих» сенсацій, наповнені фотографіями та кольоровою рекламою «вічної пасти для взуття» і «справжніх німецьких сорочок». У «Кнайпах Львова» чи «Таємницях львівської кави» Винничук так само колажує старі й нові фото львівських ресторанів, реклами постачальників кави початку століття та своїх власних сучасних «кавових» спонсорів. Саме ці дві його книги доводилось мені часто бачити у приватних бібліотеках. Вони, звісно ж, не є «масовими романами», але мають своїх персонажів (Франко, Грушевський та ін.), свої сюжети і, до того ж, доволі стилістичного шарму. Фантастичні оповідання та «львівські легенди» Винничука — це цікаві приклади ґотичної стилізації зі всілякими таємничими (і часто доволі ґалантними!) монстрами та привидами, з-за парсун яких визирають великі очі автора-що-прагне-нас-налякати.

Тобто другою рисою Винничукового письма є неабиякий заряд гумору, що просочується навіть у ті епізоди, в яких має бути страшно чи сумно. Втім, з гумором завжди все зрозуміло: він в автора або є, або його немає. У Юрія Винничука цієї приправи вдосталь, а тому читання його текстів, як правило, навіює гарний настрій. Гумор теж суто львівський — він коріниться у тих веселих часах ХІХ і початку ХХ століть, коли спершу для Австро-Угорщини, а потім для Польщі це місто було чимось на зразок сучасного нам Лас-Веґаса і куди з усього краю з’їжджалися шукачі легкого виграшу (у всіх його проявах). Автор, схоже, сам не проти, аби його вважали легковажним і галантним «пройдисвітом» чи «гульвісою» — це такий собі автоміф, який органічно накладається і на більшість Винничукових персонажів, і на особу самого письменника.

Закономірно тому, що проза Юрія Винничука (включно з його «документальними» книгами про Львів) немислима без еротики. Це власне еротика, бо ж у тексті вона присутня не порнографічно-зображально, а, радше, натяком чи легким контуром. У «Дівах ночі» та «Дівах ночі-2» повії такі витончені й шляхетні, а в «Житії гаремному» (романі середини 90-х, зі «справжньою» історією Роксолани, що його багато хто за неморальність, якби міг, спалив би на площі Ринок Львова) мова так ретельно і яскраво стилізована, що ці тексти постають мало не салоновими «стансами в альбом», і ми вкотре бачимо поза ними хитру посмішку автора-що-вирішив-погратися-у-дон-жуана.

Тобто у Юрія Винничука є повен арсенал засобів, щоби, раз захопивши нового читача в полон свого тексту, вже ніколи його звідти не випустити. Успіх Винничука настільки ж стилістичний, наскільки й прагматичний: цей автор є таким собі текстуальним картелем, поліфункціональною корпорацією, що ось уже років із 20, поруч із оповіданнями, історіями, легендами, романами, продукує пісні й гумористичні репризи (для свого часу широковідомого театру пісні «Не журись» та й просто «на випадок»), есеї та статті для серйозних, зовсім серйозних (легендарний у Галичині «Пост-Поступ») і зовсім несерйозних (еротичний часопис «Гульвіса») газет, врешті розпочинає свою «Бібліотеку Винничука» — добірку кишенькового формату розважальних книжечок, детективів та знову еротики (як-от роман «Колекція пристрастей» Наталки Сняданко).

У Львові також можна почути перекази про гастрономічні таланти Юрія Винничука: кажуть, він незгірш своїх історій пече млинці, часто роблячи це задля забаганки котроїсь зі своїх знайомих. Хтозна, якими там ще рецептами літературного й довколалітературного флірту володіє цей цікавий автор, проте, схоже, його прози читач не облишить, хоч би якою несерйозно-легковажною або, навпаки, старомодно-романтичною вона йому здалася на перший погляд.