Вечір із «Джокондою»

На сцені Національної опери України відбулася прем’єра опери Амількаре Понкьєллі «Джоконда». Слід зауважити, що поточний сезон не зміг порадувати столичну публіку кількістю нових постановок, тому навіть такий невідомий твір не менш незнайомого італійського композитора привернув увагу численної глядацької аудиторії. А можливо, причина жвавого інтересу до цієї опери полягає саме в її невідомості, що, як це зазвичай буває, інтригує та приваблює. Мабуть, такої реакції і прагнуло домогтися керівництво театру під час вибору твору.

«Джоконда» єдино успішна опера А.Понкьєллі. Її прем’єра відбулася 1876 року в Ла Скала, принісши своєму творцю визнання та славу. В Європі вона звучала на сценах театрів Лондона, Барселони, Будапешта, Москви, Санкт-Петербурга, Відня, Загреба, Праги, Варшави. А за океаном її слухали в Нью-Йорку, Буенос-Айресі, Ріо-де-Жанейро та Мехіко. Написано її за мотивами твору Віктора Гюго «Анджело, тиран Падуанський». Автором лібрето став поет і композитор Арріго Бойто, який співпрацював із Дж. Верді. Він не відразу погодився на таку пропозицію. І лише після досить успішної прем’єри опери Понкьєллі «Литовці», що відбулася 1874 року, А.Бойто під псевдонімом Тобіо Горріо приймається за лібрето «Джоконди». Сюжет опери вийшов неймовірно складним і заплутаним, оскільки Тобіо Горріо не належав до числа тих лібретистів, які пишуть прості та доступні для сприйняття оперні сюжети.

Особливо складна для сприйняття перша дія опери, перенасичена подіями, що могли б послужити сюжетом ледь не цілого твору. Тут є і зав’язка, і кульмінація, і, здавалося б, розв’язка зовсім уже близька, але... попереду ще три великих дії. Опера складається з кількох сюжетних ліній, за ними розгортаються неймовірно напружені події, переважають різкі зміни настроїв, розігруються пристрасті. У таких сценах репліки персонажів іноді доходять до абсурду, а за практично постійною стрімкою зміною емоцій складно простежити. «Джоконда» просто потребує купюр. Уміло зроблені скорочення додали б опері логічності. До того ж і музика в цій дії не відрізняється особливою красою, за винятком невеличкої арії Джоконди.

З другої дії музика набуває краси звучання, поступово розкривається її складність і багатогранність, що втілює найглибші людські переживання. Попри майже миттєві перепади настрою, опера цілком мелодійна та динамічна, з чітко окресленими аріями та аріозо головних героїв, гарними симфонічними і хоровими епізодами.

Київська сцена вперше відкрила для себе «Джоконду» 1885 року, і понад сорок років вона входила до репертуару театру.

Нинішня постановка цієї опери стала другим, після торішньої прем’єри «Турандот», українсько-італійським проектом, яку здійснив Маріо Корраді. Режисер знову продемонстрував свою майстерність, уміння працювати зі співаками. Зібравши гідний склад вокалістів Національної опери, він, із властивим йому темпераментом і величезною енергією працював із солістами, детально пояснюючи та особисто програючи кожну партію. Корраді тонко розуміє кожну, навіть найдрібнішу деталь твору, трактуючи його по-своєму, але в результаті одержуючи єдине вокально-драматичне полотно.

Неперевершеною у вечір прем’єри була заслужена артистка України Тетяна Анісімова, що виконала партію Джоконди. Маючи голос найширшого діапазону і величезної потужності, співачка продемонструвала чистоту та злет його звучання у високому регістрі. Тетяна створила цілком реалістичний і одночасно зворушливо ранимий образ, розкривши глибину суперечливих почуттів, які хвилюють Джоконду.

Ще одним досягненням у творчості Дмитра Попова (йому трохи більше місяця тому присвоїли почесне звання заслуженого артиста України) стала виконана ним партія Енцо Гримальдо. Навряд чи вдасться згадати співака, який би співав цю партію в 24 роки. Дмитру, який завзято і натхненно працював над нею, вдалося домогтися високого результату, створивши цілісний, перенасичений емоціями образ героя і підкреслити свої прекрасні вокальні та акторські здібності.

Добре себе проявили Тетяна Пімінова (Лаура Адорно) і народна артистка України Людмила Юрченко (Сліпа). Трохи гірше звучав на їхньому тлі заслужений артист України Сергій Магера (Альвізо Бадоєро). І зовсім не впорався з вокальною стороною своєї партії дебютант Ігор Мокренко (Барнаба).

Вперше за тривалий час можна назвати вдалим і виступ кордебалету. Балетмейстер-постановник театру Віктор Яременко поставив гарні танці та домігся від танцівників практично бездоганного виконання. Знаменитий «Танець годинника» став справжньою гармонією музики, повітряної легкості та злагодженості рухів танцюючих.

Трохи розчарував художник-постановник Марія Левитська, яка займалася сценографією та створенням костюмів. Попри те, що події, що відбуваються в опері, відбивають страшний і жорстокий, кривавий період інквізиції XVII століття, більшість костюмів нагадували швидше століття XIX. У декораціях найбільшим недоліком стала навісна дзеркальна стеля, яка відображала впродовж усіх чотирьох дій все, що відбувається, чи то площу перед палацом Альвізо Бадоєро, чи то його палацеві апартаменти, чи то бригантину Енцо Грімальдо в гавані. Дзеркала відволікали від дійства не лише тому, що в них віддзеркалювалися виконавці, котрі перебували на сцені. Перші ряди партеру одночасно мали змогу спостерігати «життя» за лаштунками.