ВДАЛИЙ ДОСВІД СУМБУРУ

Андрій Поляков — поет. Народився 1968 року. Закінчив філологічний факультет Симферопольського університету. Працював журналістом, викладачем в інституті та ліцеї, редагував «Толстый журнал» — кримський дайджест російської літературної періодики. Вірші публікувались у часописах «Знамя», «Митин журнал» і «Новая Юность», альманаху «Вавилон» та ін. Автор трьох поетичних збірок. Остання книга — «Для тех, кто спит» (М.: Новое литературное обозрение, 2003.) З початку 90-х — учасник кримсько-московської поетичної групи «Полуостров» (разом із Ніколаєм Звяґінцевим, Ігорем Сідом, Міхаїлом Лаптєвим і Марією Максимовою). Лауреат Малої премії «Москва—транзит» (2003). Живе в Симферополі (Крим, Україна).

На фініші минулого року в авторитетному московському видавництві «Новое литературное обозрение» стала виходити серія «Поэзия русской диаспоры». Однією з перших у ній з’явилася книга віршів поета із Симферополя Андрія Полякова «Для тех, кто спит».

З економічної точки зору це втішає: маємо випадок експорту української інтелектуальної продукції. Тобто симферопольський поет здійснив експансію книжкового продукту в Росію, бо зазвичай буває навпаки. Причому попередня книга Полякова «Орфографический минимум» вийшла також за рубежем — у Санкт-Петербурзі. Тенденція!

Українські видавці менш прихильні до Андрія Полякова. Насамперед тому, що він їм мало зрозумілий. Треба мати лінгвістичну відвагу, щоб ту мову, якою пише Поляков, назвати російською.

«Но что за шум? Куда случилось с миром? // Пять — дважды два и существуют немцы? // Не знаю. Но мой опыт удаётся…» Недосвідченому читачу манера пана Полякова іноді нагадує марення сивої кобили. І він і сам готовий погодитися, що його книга — це «зошит, незрозумілий усередині».

«Так я пишу, окутан бородой, // лишённый почвы, колоса и плуга», — запевняє Поляков. Хто ж його ліричний герой? Чому він так схильний до аграматичного напівмарення, яке чимось нагадує пташиний клекіт? Невже це — людина, котра пише російською, змушена «вигадувати» свою недержавну мову в умовах українсько-татарської діаспори?

Однак озирнемося на Мандельштама, Рільке, Пастернака й інших інфікованих «високою хворобою» віршування. Адже поет — знаряддя мови. Той, хто пише вірші, а не віршами. Цю просту істину зараз згадують рідко — ну, так Андрій Поляков, вочевидь, покликаний нагадати її всім «тим, хто спить».

Це суттєво: поет, на відміну від версифікатора, котрий використовує чужий інструментарій, сам створює свій інструмент, свою мову — а вже потім прагне нам з його допомогою щось повідомити. Засіб самовираження, демонстрований Поляковим, відчутно новий.

Ліричний герой Полякова — людина, котра вдосталь наговорилася на мертвій радянській «латині» (вона і зараз іноді прослизає в його мові шматком гасла чи дисидентською цитатою), а тепер конструює свою мову: «Смешав чернила, мёд и молоко, расправив кипарисовые крылья».

Звісно, у будь-якої творчої особистості є свої предтечі, свій Хреститель. І в даному разі згадується маловідома дисидентська лірико-філософська група «Гнозис» 70-х років. Спадає на думку для порівняння російський емігрант Борис Поплавський... Але від того, що знаходяться попередники, Андрій Поляков не стає менш цікавим. Як часто (якщо не завжди!) буває в літературі, Орфей з’являється, звідки його не чекали.

Усе ж іноді Поляков не проти показати, що писати зрозуміло він уміє. Ось він зображує реалістичний лист, спеціально для читача-прагматика: «Я сам — Андрей, болтлив и недоволен: я денег-долларов и девушку хочу». І відразу, іронічно використовуючи можливості текстового редактора, маркірує цей споживацький текст як закреслений.

Такий прийом, пам’ятаємо, вперше почала застосовувати російська полістилістка Ніна Іскренко наприкінці 80-х років, щойно почали входити в наш побут комп’ютери. Відтоді фокус якось забувся, зустрічався нечасто, і от Поляков витяг його на світ Божий поряд з іншими цікавими словесними і мовними кунштюками, яких у книзі «Для тех, кто спит» чимало.

Попри такий, здавався б, «сумбур замість музики», пан Поляков передає свої почуття дуже точно. Наприклад, він чітко дає зрозуміти, чому в незалежній Україні знаходяться бажаючі писати недержавною мовою: «Муза русская, как некая Змея, скользит всем холодом за мною».

Не тільки за кримським Орфеєм вона повзе: є, виявляється, ще один український поет Андрій Поляков, котрий пише російською мовою. Тільки живе він не в Симферополі, а в Сумах. Поезія взагалі штука підступна. Ти нею живеш? Так ось тобі рима з життя (поет-тезка), і спробуй самовисловитися, побачити себе, почути іншого. Третього, четвертого, п’ятдесятимільйонного...

Особливо якщо «сложно, как машина, человек
// живёт в ночи. Но это только снится // тому, кто спит, не закрывая век».